Символіка і політика

Символіка, віддзеркалюючи особливості, специфіку та відмінності суб’єктів с­у­спільно-політичного й еконо­міч­ного буття, завжди була невід’єм­ною частиною життя народів, держав, партій і навіть окремих осіб. Символи як магічні знаки історії окреслювали націленість суспільства, відображали сучасність, демонстрували мету майбутнього, а нерідко й прагнення повернути у звичну колію. Так було в період антич­ності й середньовіччя, часи індустріалізму.

Уже за Івана III в Московії, що росла й міцніла як молода агресивна держава, започаткувалася й пропагувалася теза «два Рима падоша, третий стоит, а четвертому не бывати». Двоголовий орел, перейнятий у поверженої турками Візантії і поєднаний із власним зображенням вершника, що уражав списом дракона, став символом багатовікової політики творення Російської імперії. Прирощення територій як наслідок завойовницьких війн відображалися в її гербі у вигляді нових елементів, однак його первісна основа залишалася незмінною з погляду геополітики. Його наступницею в період СРСР стала п’ятикут­на червона зірка, що заповзято й войовничо символізувала мету поширення комунізму на всі п’ять континентів. Це виражалося і в такій формі масової пропаганди як пісня: «По всем океанам и странам развеем мы красное знамя труда».

У новітні часи, коли різко прискорився ритм життя, а умовності втратили таїнства фетишизму, стали суто буденними, символіка й надалі залишається знаковим показником епохи, влади, стану суспільства, нації. Вона характерна і для розвинутих, і для відсталих націй. Зміна влади, ідеології, філософії життя освячується новою символікою, що знаменує легітимацію нових порядків. А стара символіка, як правило, першою підпадає під ніж руйнації. Так, з початком революції 1931 р. в Іспанії республіканці зривали з громадських будівель королівські герби та жовтогарячі прапори монархії і піднімали бузково-жовто-червоні — республіки. У 1989 р. в Чехословач­чині люди, радісно прощаючись із комунізмом, здавали в банки 20-кронові купюри з портретами Готвальда. У серпневі дні гекачепістського путчу 1991 р., коли радянська столиця буквально була нашпигована елітними частинами, російські триколірні прапори в руках москвичів засвідчували рішучість іти до кінця у боротьбі за демократію і свободу. Таких прикладів очищення психології і життя від старого світу в інтересах суспільної трансформації, що виражається у визнанні нелегітимності старої символіки, можна навести чимало. А у разі гострого протиборства політичних сил, які претендують на управління суспільством, питання символіки не раз опинялися в центрі конфлікту, ставали фігурами шахової партії, гравці якої мали на меті аж ніяк не символічні інтереси.

Так, протистояння в Німеч­чині 20-х років між демократією, з одного боку, монархізмом, імперськими традиціями і тоталітаризмом, з другого, виражалося в гострій боротьбі різних політичних сил навколо атрибутів сим­воліки і пам’ятних дат. Проб­лемою, так і нерозв’язаною до кінця ваймарським суспільством, було питання визначення державних пам’ятних днів. Так, свято 9 лис­топада, пов’язане з революцією 1918—1919 рр., ціл­ком підтримували незалежні соціал-демократи (НСДПН). Стримано ставилися до нього соціал-демократи, а всі буржуазні партії дистанціювалися від нього. Своєю чергою, вай­мар­ська коаліція пар­тій видала про­кла­мацію в 1921 р. щодо дня конституції 11 серпня як націо­нального свята, але, не володіючи парла­ментською більшіс­тю, не змогла його узако­нити. Врешті-решт зусиллями соціал-демократів і демокра­тів день 11 серпня було оформ­лено як народне свято і, починаючи від 1925 р., воно відзначалося демонстра­ціями райхс­банера (воєнізована організація соціал-демокра­тів у 1924 – 1933 рр.) під чорно-червоно-золотими прапорами. Буржуазні партії, включно з Центром, і весь консервативний табір святкували проголошення імперії 18 січня. Там також групувалися «німці Бісмарка», які категорично відмежовували себе від «листопадових німців». Окре­мі акценти у святковому календарі Ваймарсь­кої республіки розставляла тоталітарна опозиція: КПН з пафосом святкувала 7 лис­топада «червоний Жовтень» — день більшовицького перевороту в Ро­сії. Тим самим підкреслювала свій інтернаціоналізм, який фактично означав підпорядкування її самої гегемонії ВКП(б). НСДАП, своєю чергою, експлуатувала міф мучеників 9 листопада 1923 р. (день «пивного путчу» Гітлера) і бажала таким чином затулити спогади про Листопадову революцію.

Те ж саме з державним прапо­ром. Соціал-демократія відстоювала чорно-червоно-золотий колір національно-демократичного руху XIX століття. Проте під час пар­ламентських переговорів виявилося, що тільки більшість від пар­тії Центр й деякі депутати Німецької Демократичної партії підтримують соціал-демократів. НСДПН (незалежні соціал-демократи) наполягала на червоному прапорі пролетарської революції. Переважна більшість буржуазних партій стояла за збереження прапора кайзерівського райху — чорно-біло-червоного. Врешті-решт чорно-червоно-золотий було визнано шляхом компромісу, який звівся до того, що торговим прапо­ром залишався чорно-біло-червоний і пізніше був прийнятий як військовий прапор райху. Це означало: молода національна держава не визначилася із сво­їм прапором, не мала чіткої іден­тичності щодо дуже важливих атрибутів символіки. Критики Ваймар­ської республіки відчували себе легітим­ними, щоб піднімати кайзерівський прапор, а з обранням 1925 р. президентом Німеччини Пауля фон Гінденбурга вдавалися до цьо­го дедалі частіше. Тим більше що відповіді зліва не було. Суперечка навколо пра­порів досягла такого рівня, що 1926 р. навіть призвела до від­ставки першого кабінету Ганса Лютера. По суті, вона переросла у війну за національну державу. Починаючи від 1928 р., все частіше з’являвся чорно-біло-черво­ний прапор зі свастикою НСДАП. Національно-політич­ний розкол німецького суспільства виявився непередбачуваним, загрозливим і призвів до катастрофи 1933 року.

Нинішня ситуація з символікою в Україні дещо нагадує ваймарські часи. Боротьба навко­ло неї не вщухає й досі. У якомусь занедбаному складі міста Львова знайшли бронзовий бюст Леніна і захотіли переплавити. Але на захист бюста кинулися комуністи. Вони захищали епоху, яку він символізував і з якою досі не розлучилися. Такі приклади не поодинокі. Старе нагадує про себе на Заході й на Сході України. Харківські козаки вирішили зняти пам’ятник Свердлову і на його місці встановити пам’ятник Мазе­пі. Мотивація опору з боку комуніс­тів, на який наразилися козаки, була суто прагматичною. Ви­являється, пам’ятник відомого більшовика-терориста і механіка кривавої радянської машини часів громадянської війни благословляє (на що?!) юних і молодих у піонери та комсомольці і працює, таким чином, на «світле майбутнє». А у Верховній Раді депутати-комуністи демонстру­ють на лацканах піджа­ків значки неіснуючої Верховної Ради неіснуючої УРСР. Демократія у нас, і толерантність зрозуміла. У такому разі мали рацію празькі студенти, коли 17 листо­пада 1989 р. на Вацлавській площі викинули гасло «Комунізм — комуністам». Це з одного боку. Але з дру­гого, де тут уже до якоїсь плідної законодав­чої роботи, яка вкрай потрібна суспільству, коли так хочеться від­новити реальний зміст символів минулого.

Проте резонно постає питан­ня: чи така вже дрібничка симво­ліка. І якщо голова сільської ради на запитання, як довго бовванітимуть на алеї, що веде до головної установи села, засиджені аполітич­ним птаством незграбні погруддя Маркса й Леніна, відповідає «а кому вони заважають, хай сто­ять», то це може означати, що перехідна епоха не закінчилася ні в суспільстві, ні в головах людей, а країна тупцює на роздоріжжі епох. Однією ногою боязко пробує грунт ринкової економіки й демократії, а другу ніяк не може витягнути з чіпких лабет комуністичних стереотипів. Водночас реверанси в бік символіки комуністичних часів як спосіб пристосування її до сьогодення є відображенням того ж самого у формі конформізму. Питання назви вулиць і міст, збереження, хай і під іншим навантаженням (день скорботи, день захисту тощо), дат епохи, яку не можна назвати світлим часом людської спільноти, численних пам’ятників диктаторам та їх фаворитам — не тільки показ­ник нерішучості в освоєнні модер­них суспільних цінностей, а й розколу в національній свідомості. В які круті наслідки може вилитися така ситуація, нагадує і попереджує ваймарська історія. Невизначеність дуже часто закін­чується непередбачуваністю.