Вона вбігла в офіс «Берегині» з немовлям на руках. Попри грудневу холоднечу, на жінці були тільки домашній халат і кімнатні пантофлі. Ще не відсапавшись, прямо з порога жінка залементувала:
— Допоможіть! Побив чоловік. Утекла в чому була, встигла прихопити лише ковдрочку для сина. Піти до друзів не можу: знайде — вб’є.
Розбиті, розпухлі губи, синець на вилиці промовисто підтверджували слова жінки.
Десятки харків’янок звертаються нині з подібними проханням допомогти до міської соціальної служби й у жіночі організації. Насильство не можна назвати похідною від бідності. Воно селиться як там, де ледь зводять кінці з кінцями, так і там, де фінансовий статок. Суть проблеми сімейного насильства корениться у стосунках чоловіка і дружини, переконана Світлана Горбунова-Рубан, начальник управління з соціальних питань Харківської міськради, доцент кафедри соціології та психології Національної юридичної академії ім. Я.Мудрого.
— В екстремальній ситуації в жінок — виключно завдяки материнському інстинкту, закладеному в них природою, — спрацьовують захисні рефлекси (у чоловіка цього немає, він, за великим рахунком, воїн), — зауважує Світлана Горбунова-Рубан. — Тому на подразники жінка реагує гостріше. Якщо в чоловіка проблема, жінка бере його під своє крило — як ще одну дитину, опікується ним, не даючи померти з голоду, спитися, опуститися. Вона оточує чоловіка своєю захисною аурою, даючи йому час отямитися, адаптуватися. І якщо це справжній чоловік, коли він справді воїн, то, оговтавшись, мусить повернути своїй дружині турботу сторицею, бо вона не може витрачати сили нескінченно. Якщо чоловік отямиться і зрозуміє, що тепер пора підтримати дружину, потрібно активно розв’язувати сімейні проблеми, — сімейний човен обов’язково випливе, родина виживе. А буде й далі «вампірити» — чогось доброго годі чекати, бо в дружини рано чи пізно почнуться зриви, хвороби, наростатиме нервове виснаження.
Сюжет наступного сценарію такий. Спочатку чоловік приходить додому трішки напідпитку, але вчасно. Це повторюється раз у раз. А невдовзі він починає затримуватися. Дружина не стримується й висловлює невдоволення. У відповідь звучить: «Я додому гроші приношу». Минає час, він, практично, перестає з дружиною розмовляти і грошей уже не приносить. На спроби з’ясувати, у чому річ, відповідає :«Не лізь, куди тебе не просять». Згодом чоловік загалом не приходить додому ночувати. А коли приходить, вихлюпує на дружину весь нагромаджений негатив — і розпускає руки. Дружина шукає захисту в матері. Та радить: у житті, мовляв, по-різному буває, сьогодні побив, завтра пожаліє. Звертається до подруги — та радить: терпи, а сама нерідко позаочі засудить — от, мовляв, довела чоловіка, сама, така-сяка, винна. В результаті жінка ходить на роботу в синцях. Боячись розпитувань цікавих колег, згодом звільняється. Але чоловікові не наважується признатися, що не працює. Цілими днями чекає, який він з’явиться і чи битиме. Звертатися до міліції боїться, не знаючи, чи сміятимуться над нею, чи порадять розібратися з чоловіком самостійно.
Цей сюжет досить поширений. У жіночих організаціях Харкова схожі історії доводиться вислуховувати десятки разів.
— У наш кризовий центр «Повір у себе» щодня звертаються від п’яти до семи чоловік: не лише потерпілі від сімейного насильства жінки й дівчата, а й згвалтовані чи звільнені після тривалих термінів ув’язнення, — розповідає голова Харківської громадської організації «Світ жінок» Лариса Кулакова. — Душевні травми в них надзвичайні. Якось до нашого психолога звернулася жінка. Чоловік бив її, аж поки непритомніла, а тоді сам викликав «швидку допомогу» й цинічно заявляв: «Дружина впала». Двічі в Олени фіксували розрив селезінки, печінки. Вона зазнала чотирьох струсів мозку. Батькам Олена нічого не розповідала, вони в неї літні, боялася їх травмувати. У них з чоловіком однокімнатна квартира, і черговий раз потрапляючи в лікарню, жінка навіть раділа, що хоч місяць може відпочити. Так тривало п’ять років.
«Був момент, коли він схопив мене за волосся і — головою об стіну. Я не витримала, якось вирвалася, схопила праску і заявила: «Усе, якщо зараз підійдеш до мене...», — згадує Олена. — Він відразу змінив тон, мовляв, ти що, пробач, на мене щось находить. Умовив, я опустила праску, а він потім побив так, що мені видалили одну грудь».
Після цього додому жінка не повернулася. З численними швами готова була йти куди завгодно. Ми допомогли їй. Сьогодні в Олени нова родина, але остаточно вона не видужала й нині за найменшої потреби звертається до психологів.
Ми допомагаємо жінкам розв’язати проблему, але не діємо за них. Ми даємо можливість кожній жертві насильства усвідомити, що вона сильна, мужня, що не все втрачено, що є вихід — можна розлучитися, розділити квартиру, але потрібно все робити грамотно. Щоб не вийшло так, як в одній історії.
…На суді чоловік сказав дружині: «Не будемо нічого ділити, я поведуся порядно. Ще поживу з місяць, відремонтую машину, продам і куплю собі квартиру». Але машину продав, гроші пропив, а з квартири не пішов. Тепер він щодня приходить додому і каже дружині: «Я тобі жити не дам, ти мене вигнати не можеш — поділу майна не було. Не подобається, купи мені квартиру». У трикімнатній квартирі живуть колишні чоловік і дружина, дванадцятирічний син, мати і бабуся (квартира належить матері). Це триває чотири роки. У райвідділ міліції написано 45 заяв. Коли їх приходять перевіряти, колишній чоловік зустрічає охоронців порядку словами: «Що ви, усе нормально». Він поводиться грамотно, рук не розпускає, тисне психічно.
Його колишня дружина звернулася до нас на межі розпачу: «Я не можу терпіти». І ми почали походи по інстанціях. Діяли через опікунську раду. Справа вже в суді. Адже в цього чоловіка є де жити — у матері трикімнатна квартира. Схожий випадок у нашій практиці уже був, і ми домоглися справедливості. До речі, юристи, психологи й соціологи в нашому кризовому центрі працюють безплатно.
Коли хтось розпускає руки на вулиці, його можна забрати в міліцію, оштрафувати, відіслати на примусові роботи. А в сім’ї часто все приховано. Дуже складно ввійти всередину родини; по-перше, немає юридичного права, по-друге, туди не вельми охоче пускають сторонніх, хоч би якими чудовими фахівцями вони були. Працювати доводиться, образно кажучи, на порозі оселі. А результат часто такий. Чоловік-дебошир, поговоривши з фахівцем, запевняє, що відтепер у сім’ї все буде добре, а не встигнуть за гостем зачинитися двері, починає розбірки з дружиною на тему, навіщо ти на мене когось насилаєш.
Найстрашніше, що свідками, учасниками й жертвами з’ясування стосунків між батьками стають діти. І перепадає їм, незалежно від того, хто на кого тисне: тато на маму чи мама на тата (і таке буває). Сімейне насильство залишає в душі дитини невигойну рану. Вивчаючи проблему жебракування в Харкові, дійшли висновку: вулиця для дітей — вільний простір, де вони можуть жити як хочуть, де немає місця сімейному насильству. Так, тут можуть побити, відібрати щось, але це має інший психологічний відтінок, залишає в душі інакші мітки. Гірко це усвідомлювати.
Телефони й адреси, за якими жертви сімейного насильства в Харкові можуть зв’язатися з психологами та юристами, звучать з екранів телевізорів, друкуються в газетах і буклетах (їх роздають просто на вулиці). Працює екстрена лінія телефонного зв’язку. У місті відкрито притулок для жертв насильства. Його адреса — сувора таємниця. Хто побував там, дає розписку про нерозголошення.
Притулок розрахований на 40 місць. Жертви сімейного насильства можуть перебувати тут два місяці з дитиною до 14 років, одержувати харчування. Коли потрібно — їх безкоштовно лікують і консультують психіатри, психологи, юристи.
У місті готують до відкриття ще один притулок, також на 40 місць. Цього, вважає Світлана Горбунова-Рубан, мало. Були б кошти, слід було б відкрити такі притулки в кожному районі півтора- мільйонного міста...