Ще за кілька місяців до парламентських виборів у Російській Федерації могло здаватися, що політична кар’єра Володимира Жириновського закінчена. Навіть найближчі соратники лідера ЛДПР у приватних розмовах говорили, що зараз Володимиру Вольфовичу варто забезпечити себе на все життя, бо на наступних виборах він може не пройти до парламенту. Пройшов, тріумфально пройшов, зберіг за собою посаду віце-спікера. Понад те — на тлі сіренького керівництва нової Думи, майже повністю сформованого з активістів «Єдиної Росії», віце-спікер Жириновський виглядатиме найблискучішою особистістю... Можна було б вважати цей успіх епізодом, особливістю російського політичного життя, скарикатуреного й доведеного до жанру телевізійного балагана. Але водночас у Сербії тріумфує партія місцевого Жириновського — Воїслава Шешеля. А в Грузії на президентських виборах перемагає людина, яку ще недавно називали «грузинським Жириновським» — Михайло Саакашвілі. Мені скажуть: ну це вже зайва аналогія, Саакашвілі — серйозний політик, жириновські не стають президентами. Хіба? Зараз уже мало хто пам’ятає, що перед першими президентськими виборами у Білорусі саме Жириновський опікувався кандидатом на посаду глави держави депутатом Олександром Лукашенком. І притяг його до Москви, і влаштував йому в Думі прес-конференцію за своєю участю. І вважалося поганим тоном відвідати цей захід — бо не може ж людина, підтримана Жириновським, стати справжнім президентом країни? Свят-свят-свят...
Звичайно, Саакашвілі — не Жириновський. Так і Лукашенко — не Жириновський. І Шешель... Однак що єднає всіх цих людей, то це жанр, у якому вони виступають. Скажімо, Хазанов для когось талановитіший за Петросяна, Шифрін цікавіший за Євдокимова, хтось любить дивитися на Карцева і вимикає телевізор, коли на екрані з’являється Винокур... Однак усіх цих людей об’єднує найголовніше — регіт. Регіт залу. Саакашвілі, Лукашенка, Шешеля, Жириновського та інших політиків естрадного жанру також об’єднує регіт. Регіт виконавців. І це не метафора.
Один із добрих знайомих нового президента Грузії ще в час, коли зірка Саакашвілі тільки здіймалася на політичному небосхилі, закликав мене не боятися перспективного політика і не писати про нього дурниць. «Яка різниця, що він там їм обіцяє! — дивувався мій співрозмовник. — Ти навіть не уявляєш собі, як він над цими всіма обіцянками, над усіма цими людьми сміється ввечері!» Днями читав політичний портрет Воїслава Шешеля, написаний людиною, котра знає цього політика упродовж десятиріч. І в цьому портреті також є образ: автор упевнений, що Шешель сміється вечорами над своїм недолугим електоратом, над тим, що його сприймають усерйоз. І не дивно. Варто згадати хоча б те, що великий сербський націоналіст Шешель — виходець зі старовинного... хорватського роду й навіть домігся від сербської Академії наук і мистецтв довідки про підтвердження свого походження (згадаймо «батька-юриста» Вольфа Жириновського). Лукашенко — звичайно, білорус, він і не грається в патріота власної країни. Однак усі дії білоруського президента демонструють, як він ставиться до підданих. Він також має всі підстави вечорами над ними сміятися...
Те, що перетворення політики на естраду може призвести до найжахливіших наслідків у житті суспільства, поки що відоме на білоруському прикладі. Подивімося тепер на приклад грузинський. Партія Шешеля також за кілька метрів від влади. А Жириновський? У Росії може колись перемогти не сам Володимир Вольфович, а створений ним підхід до політичного успіху — не так уже довго залишилося чекати остаточного тріумфу цього засобу...