UA / RU
Підтримати ZN.ua

СІЧЕНЬ. ЙОРДАН

Давно я вже не коментував політичні події з таким задоволенням, як відставку Бориса Йордана з посади генерального директора телекомпанії НТВ...

Автор: Віталій Портников

Давно я вже не коментував політичні події з таким задоволенням, як відставку Бориса Йордана з посади генерального директора телекомпанії НТВ. У цьому дійсно є сюжет — майже анекдотичний. Коли Йордан прийшов на НТВ в якості його генерального директора — а це відбулося після кількох місяців протистояння із командою Євгена Кисельова, мітингів на захист телекомпанії й історії із арештом Гусинського — він сприймався як людина, що ототожнювалася із несвободою слова та крахом незалежного телебачення. А тепер відставка Йордана сприймається як удар по незалежним ЗМІ, а сам він схарактеризований, як людина, під проводом якої НТВ стала популярною незалежною телекомпанією. Це не я кажу, це заява американського держдепартаменту. Однак саме держдепартамент був свого часу неймовірно стурбований відставкою Кисельова й призначенням Йордана...

Що ж відбулося? Йордан так змінився, влада у ньому помилилася або всі, хто репетував із приводу заміни Кисельова на Йордана, помилилися у Йордані? Адже Кисельов спокійно собі працює головним редактором іншого телеканалу, ніхто його не чіпає. А Йордану дорога на російське телебачення закрита. Бідний Йордан!

Або все ж такі бідні телеглядачі на пострадянському просторі? Чи знають вони, що таке насправді незалежне телебачення? Володимир Гусинський свого часу сприяв становленню нової форми телевізійної інформації — не менш залежне від влади, ніж державні телеканали, нове телебачення принаймні виглядало приватним і комерційним. І люди почали йому довіряти. Однак виявилось, що таке телебачення має бути не тільки більш цікавим, воно обов’язково має бути ще й більш професійним...

І ця клята професійність завжди давалася взнаки у роботі «нового телебачення». Воно вже не могло дозволити собі бути таким монументальним, таким пропагандистським, таким цинічним, як державні телеканали. Воно змушено було принаймні в критичні моменти пригадувати, що окрім глядачів в Кремлі є ще й звичайні глядачі. Це телебачення, звичайно, не стало більш правдивим, однак воно почало нагадувати... телебачення — принаймні у порівнянні із стилістикою програми «Час», яка й досі визначає пропаганду російських державних телеканалів.

В спокійні часи все це владу не дуже обходить. В кабінетах іноді тільки говорять: от, вони все ж таки — не наш канал, ворожий. Тому що наш — це той, який не тільки виконує вказівки, а й намагається це робити якнайстаранніше, не маневруючи. Просто — любимо вас і все тут. А «вороги» — вони хоча й неприємні, проте безпечні, нічого особливого не роблять, не вихваляють, але й не сварять, ну й хай собі маневрують...

Однак в часи критичні, як під час захоплення Театрального центру на Дубровці, вона відразу ж усвідомлює, що головний її ворог — це не терорист, а людина з телекамерою. Головна ознака пострадянської номенклатури — і в Росії, і в нас — це те, що вона не стільки не бажає, щоб правду знали піддані, скільки не бажає знати правду сама. Коли Володимир Путін гнівався на НТВ — це не тому, що він боявся, що його розлюблять. Це була реакція людини, яка звикла сприймати світ крізь призму державного телеефіру. І раптом — коли доброзичливці з інших телеканалів почали бігати по кремлівських кабінетах із касетами «поганих новин» — побачила щось не те. В Україні ми все це проходили задовго до Дубровки...