Тяжка хвороба ізраїльського прем’єр-міністра Аріеля Шарона стала головною новиною післяноворічних днів. І хоча надії на повернення Шарона до активної політичної діяльності не існує, сподівання на те, що відбудеться щось дивовижне і старий генерал прокинеться, залишаються. А це вже вказує на зовсім неполітичний інтерес до особистості. І не тільки з боку ізраїльтян. Парадокс Аріеля Шарона в тому, що навіть ті, хто вважає його за запеклого ворога, покладають на нього останні надії...
Звісно, так завжди не було. Ще кілька років тому генерал Шарон однозначно вважався за яструба, всі дії якого спрямовані на підрив близькосхідного мирного процесу. Те, що сам процес практично перестав існувати, мало кого хвилювало. Адже політика — це така річ, в якій важливі саме дії на підтримку, а не кінцевий результат. Можна сказати, що сторони ще роками жили в стані декларативного пошуку миру і умовного перемир’я, якби не Шарон. Саме він змінив саму концепцію підходу до вирішення близькосхідних проблем, довів, що мир може перемагати не тільки тоді, коли танцюють обидва, а й тоді, коли одна з сторін виконує свій сольний номер. Розуміння цього призвело до зміни прихильників прем’єра, до його відходу з власної партії, до маніфестацій помаранчевих переселенців з сектору Гази і прогнозів про громадянську війну в країні. Але громадянської війни не сталося, Шарон зберіг популярність, новостворена ним партія претендує на перемогу на парламентських виборах, а ортодоксальних іудеїв, що надсилали прокляття на голову Шарона під час виселення з Гази, можна зараз побачити із молитовниками в руках під стінами лікарні, в який знаходиться прем’єр-міністр. І можна задатися питанням: а чому так?
А тому, що Аріель Шарон наприкінці своєї політичної кар’єри виявився не тільки політиком, але й державним діячем. Можна сказати — насамперед державним діячем. Для становлення країни, для вирішення її найбільш складних питань політики взагалі не дуже потрібні. Вони на часі, коли система вправно функціонує і проблем життя і смерті вирішувати не потрібно. В дороговказні моменти потрібні саме державні діячі. Можна сказати, Ізраїль відбувся саме тому, що такі державні діячі знаходилися у потрібний час. Можна сказати — при відсутності державних діячів розвиток країни загальмовується і будь-яка кризова ситуація може коштувати їй якщо не існування, так принаймні можливості самостійно приймати рішення на майбутнє. Шарон виявився саме таким державним діячем. З його логікою можна не погоджуватись. Його оточення може не влаштовувати. Його діти можуть дратувати. Але немає сумнівів, що він йшов вперед, керований державницьким інстинктом і розумінням того, що заради безпеки своєї країни варто відмовлятися від догм недавнього минулого. Шарону дорікали за те, що він, батько поселень, виявився їхнім руйнівником. Проте мало хто помітив, що і при створенні поселень, і при їх ліквідації генерал керувався одним — безпекою власної країни. А цей пріоритет вартий меси.
Політична кар’єра Шарона повчальна для його сучасників: людина заслуговує довіру співгромадян тільки тоді, коли вони переконуються, що для неї головними є не власні інтереси і навіть не миттєві інтереси абстрактного виборця, а стратегічні інтереси країни. Виборці — також люди, хоч як це парадоксально звучить. Вони також дбають про майбутнє своїх дітей, вони зацікавлені в тому, щоб не тільки вони самі, але й їхні нащадки жили у стабільній і безпечній країні. Аріель Шарон просто поставився до своїх співвітчизників як до дорослих — і це у той невдячний час, коли політики звикли ставитися до свого «електората» як до дурних дітлахів...