Під час новорічних канікул у Чернівцях я часто замислювався: чому образ міста, пам’ятний із дитинства, залишився таким блідим, епізодичним, чому я мав напружуватися щоразу, аби пригадати Чернівці, — й водночас завжди намагався туди повернутися? Може, відповіддю мало б бути те, що востаннє я відвідував Чернівці ще «до Європи» — тобто до того, як відкрилися кордони Радянського Союзу і нам випала можливість порівняти світи. І це порівняння, поза сумнівом, — на користь Чернівців. Бо Чернівці — класичне європейське місто. Звісно, на образ європейських міст можуть претендувати і Львів, і Ужгород, і навіть —місцями — Київ, але такої Європи, як у Чернівцях, вже немає в самій Європі, бо місто якимось дивовижним чином змогло зберегти у своїх вузьких вуличках ту атмосферу давно зниклої Австро-Угорщини старого імператора Франца Йосипа та чарівної Елізабет, яку вже втрачають і Відень, і Прага, і Краків, і Львів...Можливо, тільки італійський Трієст, Трієст, що його історія виштовхнула на узбіччя, також зберігає ту неповторну атмосферу, і старі мешканці цього міста гордо називають себе трієстинцями, так, як вихідці з Чернівців по всьому світу називають себе чернівчанами — або «черновицярами», як останній класик єврейської літератури Йосип Бург. Але Трієст так далеко від Чернівців — навіть в австро-угорські роки ці міста не наближалися одне до одного. І водночас Чернівці стали Трієстом сходу, як Трієст став Чернівцями півдня...
Можливо, вся річ у контексті, в контексті, який залишався незбагненним у радянський час. Як Трієст був місцем зустрічі і взаємовпливу різних культур, так і Чернівці створювали можливість для цілої симфонії діалогів. У Трієсті, на тлі італійської, німецької, хорватської, словенської мов, Джойс написав бездоганною англійською свого абсолютно ірландського «Улісса». Згодом у Парижі на тлі французької мови чернівецький єврей Пауль Целлан писатиме свої знамениті німецькі вірші, в яких відчуватиметься атмосфера провулків його рідного міста. Тут можна було обирати культуру, але вже не можна було позбутися тяжіння самих Чернівців. Звичайно, все це практично неможливо було усвідомити в радянські часи, бо для такого міста, як Чернівці, потрібен не тільки історичний контекст — потрібні відкритий світ, вільний політ, незриме цокотіння часу по старій бруківці. Чернівці — це наш квиток у Європу, бо насправді старий континент може обійтися без багатьох міст, але без Чернівців він усе одно не обійдеться... І Чернівці — наш квиток до самих себе, прекрасне свідчення того, що ми можемо бути толерантними, несподіваними й різноманітними. І — не провінційними у провінції. І — людьми вільного вибору, як наш останній класик ще тієї, Шевченкової літератури Ольга Кобилянська, що обрала українську культуру, хоча не менш вільно почувалася в культурі німецькій і починала писати саме «державною», як тепер сказали б, мовою. Але цей вибір був обумовлений не тільки патріотичною програмою, а й точним усвідомленням невторинності українського — тим усвідомленням, що його й досі не кожен в Україні поділяє. Саме це відчуття національної і культурної невторинності дозволяло видатним мешканцям міста робити свідомий вибір — і не відмовлятися від нього, попри всі негаразди життя. Саме тому Целлан продовжував і в Парижі залишатися німецьким поетом, Кобилянська стала українським прозаїком, а Бург продовжує писати на ідиш навіть тоді, коли ця мова здається безповоротно втраченою...Поки люди вірять у призначення своїх культур — культури живуть і народи змінюються на краще. Але навіть для найкращої трупи потрібна сцена. Чернівці виявилися великим театром своєї епохи — і це відчувається навіть сьогодні, коли нам залишилися самі декорації...