За період служби у Збройних силах СРСР мені не довелося брати участь у бойових діях, однак довелося впритул мати справу з хімічною, бактеріологічною та ядерною зброєю, і не в ролі пасивного спостерігача, а безпосередньо борючись із цим лихом.
У липні 1978 р., за наказом командувача Уральського військового округу, я (командир 34-ї мотострілкової дивізії) проводив навчання з батальйоном хімічного захисту. Основною метою навчання було знищення артилерійських снарядів часів Великої Вітчизняної війни, начинених бойовою отруйною речовиною типу «зарин, зоман», на Чебаркульському полігоні. На щастя, цей захід минувся без негативних наслідків.
Про свою участь у ліквідації аварії на ЧАЕС я вже писав. А ось про бактеріологічну зброю (БЗ) під назвою «сибірська виразка» вирішив нагадати тепер, коли тероризм охоплює дедалі більше країн. І тільки завдяки тому, що терористи у своїх акціях використовують вибухівку, а не бакзброю, це не призводить до катастроф глобального масштабу.
Невидимий убивця
На початку квітня 1979 року в Чкаловському районі міста Свердловська (нині Єкатеринбург), у якому мешкало
350 тис. чоловік, сталася подія, подібна до Чорнобильської трагедії, яка схвилювала й налякала весь світ.
Ця НП отримала назву «Сибірська виразка» і вважається біологічною катастрофою століття, від якої загинуло понад 300 людей.
Міністерство оборони та уряд СРСР зробили все можливе, аби приховати цю катастрофу, подавши її як природний спалах сибірської виразки серед тварин, що призвела до трагічної загибелі людей. І це їм удалося.
Розробляти БЗ в СРСР почали у тридцятих роках минулого століття. За полігон для випробувань узяли острови Відродження та Комсомольськ в Аральському морі. Дуже допомогли у розробці БЗ захоплені в Японії в 1945 році архіви загону 731, який безпосередньо займався виготовленням і випробуванням бактеріологічної зброї.
У Свердловську, Кірові, Подольську та інших містах було створено спеціальні інститути, кожен із яких розробляв один із видів мікробів-штамів: Свердловський інститут - штам сибірської виразки, Кіровський - чуми, Подольський - туляремії.
За руйнівною силою з БЗ не може зрівнятися навіть ядерна зброя. Якщо від атомних бомб, скинутих американцями на японські міста Хіросіму та Нагасакі, загинуло 70 і 80 тис. жителів відповідно, то історія пам’ятає, скільки загинуло від бубонної чуми в 1348-1349 рр. у Європі.
З давніх-давен відомо, що під час довгої і безуспішної облоги фортець нападаюча сторона закидала катапультами за кріпосні стіни трупи своїх воїнів або тварин, які стали жертвами заразних (інфекційних) хвороб, тим самим несучи зараження та смерть у стан захисників.
Так було в 1347 році під час штурму татаро-монголами Генуезької фортеці Кафа (Феодосія), яка на той період вважалася неприступною. Хан наказав закидати її трупами солдатів, що померли від чуми. Через кілька днів фортеця здалася на милість переможця, а ті, хто вижив, утекли на кораблях у море. І повсюди, де вони висаджувалися на берег, з’являлася чума. На кінець 1349 р. чума охопила всю Європу, за півтора-два роки загинуло понад 75 млн. чоловік. Ось що таке бактеріологічна зброя!
Бактеріологічний інститут у Свердловську створили 1946 року на околиці міста на площі один квадратний кілометр, обгородивши бетонним парканом по всьому периметру. Він отримав відкриту назву «Містечко №19» - місто в місті, його інфраструктура повністю забезпечувала життєдіяльність, включно зі своїм ЗАГС, прокуратурою, госпіталем, крематорієм для спалювання останків піддослідних тварин та іншими необхідними службами. До містечка було підведено окрему гілку залізниці. Всю територію поділили на три охоронювані зони, житлову зону та виробничу, на якій розміщувалися наукові лабораторії, віварій і виробничі цехи, а також складську, розміщену глибоко під землею. Усе населення містечка з метою дотримання секретності числилося за Пермською областю.
Поруч розкинулося таке ж за величиною, зовні мало відмінне, містечко №32, в якому розташовувалися частини 34-ї мотострілкової дивізії, командував якою на той час я. Містечко було розділене на дві половини: житлову, в якій мешкали офіцери й прапорщики з сім’ями, та адміністративну, де розташовувався особовий склад у казармах, зберігалася бойова техніка і склади з запасами матеріальних засобів.
На початку квітня 1979 року я перебував у відрядженні в Пермі. Несподівано отримав наказ терміново прибути у Свердловськ на нараду до командуючого округом 3 квітня на 10.00. Зателефонував оперативному черговому, поцікавився, що сталося й навіщо викликають.
Черговий відповів, що в нашому 32-му містечку коїться щось незрозуміле. Масово вмирають люди, з округу прибуло багато генералів і офіцерів, трясуть їдальню, перевіряють усі казарми та територію. Безперервно заїжджають машини швидкої допомоги, дуже багато хворих.
Зв’язався телефоном із дивізіонним лікарем. Він підтвердив смерть 12 людей із приписного складу, 43-річної завідувачки магазину та прапорщика Ретенєва, який помер одним із перших у містечку. Розтин із незрозумілих причин відкладався, при цьому його зовнішній вигляд був такий, неначе чоловіка хтось дуже побив.
3 квітня о 8.00 я прибув до Свердловська й відразу поїхав у дивізію. Начальник штабу дивізії поклав мені на стіл ватманський аркуш, розкреслений і розписаний із зазначенням номера по порядку, ПІБ, року народження, адреси, приналежності до Збройних сил, стану (занедужав, помер) і т.д. На той момент у списку значилося 14 померлих і 25 хворих, яких відвезла швидка допомога.
З 2 квітня в дивізії розпочалися місячні збори з солдатами та офіцерами запасу, призваними зі Свердловської області й міста Свердловська, всього 250 осіб. Тих, хто прибув з області, поселили в адміністративній зоні в одній із казарм, жителям Свердловська дозволили жити вдома й щоранку на 9.00 приходити на заняття.
Після ознайомлення зі списком померлих я наказав начальнику штабу закрити доступ стороннім у містечко, організувати охорону по зовнішньому та внутрішньому периметрах, впровадити жорсткий пропускний (паспортний) режим. Потім на призначений командувачем час прибув на нараду в актовий зал окружного Будинку офіцерів. Приміщення було заповнене вщерть, зібралися всі командири військових частин гарнізону і керівники оборонних підприємств.
Командувач відкрив нараду словами: «У 32-му військовому містечку масово помирають люди, а командир дивізії мені про це нічого не доповідає!» Не слухаючи моїх заперечень, він продовжив: «Люди помирають. Вживаємо всіх заходів для з’ясування причини смерті. Всі захворювання пов’язані з хворобою легенів, і є підозра на роботу їдальні». Коли хворих, які перебували в лікарні, розпитували, де вони були, що робили, де їли, - всі казали одне й те саме: були на зборах у 32-му військовому містечку, харчувалися в офіцерській їдальні.
Командувач порекомендував до вияснення причин захворювань і смертей не їсти м’ясо, не пити молоко, вживати в їжу консервовані продукти, не цілуватися й не вітатися за руку. Про всі смертельні випадки негайно доповідати оперативному черговому округу.
Неважко собі уявити, якій ураганній перевірці піддалися персонал та вся їдальня в цілому з боку санітарних служб району, міста, області й округу. У перші три дні не залишилося жодної виделки, ложки, тарілки чи склянки, кухонного начиння, меблів, приміщень, не кажучи вже про туалет, із яких би не брали змивів. Але палички сибірської виразки не виявили.
Щоб підтримати настрій у жителів містечка, і насамперед у персоналу їдальні, та розсіяти підозри, ми з заступниками, начальниками служб, а згодом - і з епідеміологами, котрі прибули з Москви, стали демонстративно харчуватися в їдальні у загальному залі. Через тиждень їдальня ввійшла у звичний режим.
Повернувшись у дивізію, зателефонував дружині, - вона працювала лікарем в інтернаті за 800 метрів від містечка. Вона сказала, що в неї занедужали всі діти, котрі спали в приміщеннях, вікна яких виходили у бік 32-го військового містечка. У всіх кашель, температура, головний біль, блювота, у багатьох - пронос. Порадила мені виконувати всі карантинні заходи.
На нараді всього офіцерського складу (о 12.00) довів до них отриману інформацію, заслухав командирів частин, начальників служб про стан справ у частинах і в містечку в цілому. На 16.00 призначив збір жителів усього містечка в клубі. На той час разом із начальником штабу дивізії накреслили план дій. Створили оперативну групу під моїм керівництвом. Усі заплановані заходи оформили наказом по дивізії. Наказ довели під розпис до кожного офіцера й прапорщика.
О 18.00 зібрали в клубі всіх жителів містечка (близько 3 тис. осіб). Мене вразила гробова тиша при такому скупченні народу. Люди були налякані, і від мене чекали якогось порятунку, дива… Я довів інформацію, отриману від командувача округу, а також про зміни, що сталися за останню добу. (Хворих у містечку, забраних швидкою допомогою, було вже 33.)
Далі перелічив заходи, заплановані нами для своєчасного виявлення хворих, їх транспортування до лікарні, виявлення дітей, чиїх батьків госпіталізовано. Повідомив місце збору таких дітей, назвав відповідальних за утримання і догляд за ними. Попросив усіх не замикати дверей квартир, вікон та кватирок не відчиняти й не ображатися, що через кожних 30 хвилин у квартиру заходитиме офіцер з метою виявлення хворих і взагалі для надання допомоги.
Вихід у місто і повернення в містечко - за паспортами. Зовнішній зв’язок із містом відключили. Всі домашні телефони працювали у внутрішній мережі містечка й мали зв’язок тільки з оперативним черговим. Визначив місце для спалювання м’яса. Довів рекомендації командувача округу, про що сказано вище.
Пояснив, що продукти, які є в магазині, такі як згущене молоко, консерви, цукор, хліб, сіль, сири, вершкове масло, розподілятимуться суворо за списком на кожного жителя.
Запитань мені не ставили. Люди відчули, що не залишилися з бідою сам на сам, а на мене лягла ще більша відповідальність як на командира дивізії, як на старшого в містечку.
Чутки про масову смертність серед військових поширювалися містом зі швидкістю блискавки. Поширювали чутки «приписники», їхні дружини, а найбільше - партійна влада району, міста і області. Ці чутки вони формулювали, як самі це собі уявляли: «Військові проводили навчання, рили окопи, розкрили могильники і т.п., у містечку вздовж доріг і біля під’їздів будинків валяються неприбрані трупи». Навіть Б.Єльцин, перший секретар обкому партії, заявив, що в смертях винна дивізія. І тільки після виклику в Москву, де йому назвали справжню причину, тиск на нас із його боку припинився.
Смертельні випадки тривали, але вже за межами військового містечка. Нам було визначено семиденний інкубаційний період.
Щодня тричі на день я обходив усю територію містечка. Одягнений був як звичайно. За мною рухалося відділення солдатів у протигазах, одягнених у хімзахисні костюми. Знайдені трупи собак, кішок обливали соляркою і спалювали на місці. Ці обходи тривали три місяці.
Заходи, заплановані нами й доведені до кожного жителя містечка, дозволили уникнути паніки, на відміну від міста.
За весь час боротьби за виживання не було жодного випадку крадіжки, скандалів і скарг. Дисципліна серед військовослужбовців та жителів містечка трималася на найвищому рівні. Будь-які мої розпорядження виконувалися беззаперечно. Без нарікань люди здавали своїх собак та кішок на знищення. Як потім з’ясувалося, цей захід був зайвим, усього тоді у Свердловську знищили понад чотири тис. собак.
Офіцери, які мешкали в місті, їздили на службу тролейбусом (кінцева зупинка якого була поблизу містечка). Розповідали, що щоразу, коли вони сідали в тролейбус, у якому завжди було повно народу, на першій же наступній зупинці всі хутко полишали транспорт, і далі вони їхали самі. Якщо на зупинці стояв військовий, то в тролейбус, крім нього, більше ніхто не заходив. Така обстановка була характерна для всіх місць громадського користування: у магазинах, на пошті, в перукарнях і т.п.
Четвертого квітня на 10.00 я був викликаний до командувача округу в сусіднє, 19-те містечко. На КПП мене зустріли й супроводили в третю зону у приміщення, що розміщувалося за 200 м від будинку, в якому я жив.
У кімнаті, куди мене привели, побачив командувача округу та ще трьох не знайомих мені чоловіків. Один був у цивільному костюмі, з Зіркою Героя Радянського Союзу, та два військових у білих халатах. Перед ними на великому столі лежали дві карти: одна великомасштабна міста Свердловська, друга -«двохсотка», по якій командувач доповідав розташування скотомогильників на території Свердловської області. На карті міста червоними кружками позначені місця, де було виявлено смертельні випадки, а поруч лежав список із 36 осіб, тобто це була карта смертності на 4 квітня 1979 р. Герой Радянського Союзу звернувся до мене, відрекомендувавшись начальником 15-го управління Генерального штабу МО СРСР Смирновим. За наявною в нього інформацією, на територію 32-го військового містечка постійно пробираються сторонні люди, беруть проби повітря та снігу, залазять на дахи житлових будинків.
Я відповів, що живу в 32-му містечку і ось уже третій день як я закрив його, запровадив жорсткий пропускний режим. Організував охорону містечка по внутрішньому та зовнішньому периметрах. Без мого особистого дозволу нікого не пропускають. Жодних підозрілих людей у містечку не було, жодних проб снігу і повітря не брали, та й на дахи будинків потрапити не можна, бо в жодному будинку немає пожежних сходів. А між містечками проходить автомобільна дорога, доступна для всіх жителів міста.
Про те, що сталося, генерал Смирнов доповів міністру оборони СРСР Д.Устинову, а той, у свою чергу, проінформував про це Л.Брежнєва. Однак інформація про масову загибель військовослужбовців у 34-й мотострілковій дивізії в Свердловську на Захід потрапила вже наступного дня.
Четвертого квітня на 16.00 мене запросили в райком партії. На засіданні переповідали чутки. Другий секретар запитала мене: «Скільки дітей пішло в школу і дитячий садок?». Її запитання мене розлютило. Я встав і сказав: «Припиняйте ставити дурні запитання й шукати серед нас винних. Треба вживати заходів, постачати нас ліками, продуктами, а не займатися статистикою». Після цього я залишив нараду. Їхня некомпетентність мене просто обурила, а на початку травня, коли пішла друга хвиля захворювань і смертей, райком просто розбігся.
Потім «згори» надійшла команда видати всьому особовому складу дивізії та жителям містечка пігулки тетрацикліну в приймати їх по три штуки на день. Надіслали партію пігулок, однак їх виявилося замало. Видали тільки офіцерам, котрі ходили по квартирах, і жителям, у чиїх сім’ях були хворі.
Через день надіслали ще партію, вистачило всім, до останнього солдата. Але буквально наступного дня надійшла команда негайно скасувати прийом пігулок. (Тетрациклін - сильний антибіотик, і від інтенсивного його вживання у шлунку знищується флора, однак тим часом препарат діє як засіб від венеричних захворювань.)
П’ятого квітня прилетів головний санітарний лікар МО СРСР генерал П.Бургасов із групою офіцерів-епідеміологів.
Групу з п’яти осіб ми розмістили в адміністративній зоні. Прибульці обійшли зі мною всю територію містечка, так і не поставивши жодного запитання й не озвучивши жодних рекомендацій. Сказали тільки, що я біжу попереду паровоза і все, що треба було зробити, вже зроблено. Бургасов, як і Смирнов, був у курсі того, що сталося.
Єдине прохання, яке в них було до мене та моїх підлеглих упродовж усього періоду перебування, - аби я примусив офіцерів і прапорщиків написати рапорти, зазначивши, що їхні дружини купували м’ясо з рук на неорганізованих ринках. Я заборонив писати цю неправду.
Їхнім завданням, як я зрозумів, було відвести підозри від 19-го військового містечка, приховати справжню причину смертей людей.
Про те, як ховали перших
15 покійників, мені розповіла завідувачка воєнторгу Раїса Петрівна Кострюкова. З моргу винесли забиті труни, на яких не було зазначено прізвищ, завантажили на бортові машини, за списком відібрали родичів, по одному представнику від сім’ї. Або матір, або батька, або дружину. Усіх посадили в бортову машину. Колону супроводжували автомобіль ДАІ та машина міліції. Підвезли до цвинтаря, ДАІ й міліція далі воріт не поїхали. Машини з трунами та родичами під’їхали до викопаних могил. Поруч нікого не було. Людям похилого віку, переважно жінкам, довелося самим знімати труни з машин, опускати їх у могили і закопувати.
Люди помирали в основному раптово. Звичайна картина: прийшов із роботи, самопочуття хороше, повечеряв, узяв газету, ліг на диван. Різко підскочила температура, викликали швидку. Часто до лікарні не встигали довезти, людина помирала прямо в машині.
Коли брали кров на аналіз ще в живого, бактерій сибірської виразки не знаходили. Але щойно хворий помирав і кров брали вже в мертвого - виявляли палички «сибірської виразки». Про це мені пізніше розповідав полковник Черемис із МО СРСР.
У ролі прокажених
Тоді ж прибула група цивільних епідеміологів з Міністерства охорони здоров’я СРСР. Привезли з собою штам «сибірської виразки» і необхідне обладнання для її визначення.
За даними доповіді дивізійного лікаря, міська санепідемстанція не змогла визначити, що в хворих та покійних була паличка «сибірської виразки», оскільки вони не мали відповідного обладнання і штаму.
Першим, хто за зовнішніми ознаками під час огляду трупа прапорщика І.Ретенєва висловив припущення, що це «сибірська виразка», був студент медичного інституту.
Одна літня працівниця з групи прибулих епідеміологів намагалася встановити причину захворювань, ходила зі мною територією містечка й розпитувала. В яких будинках померли жителі, де розташовується їдальня, дитсадок, чи є каналізаційні колодязі, в який бік біжать стоки. По який бік керамічний завод. Сам завод розміщувався за кілометр від містечка, тільки за одну зміну там померло відразу 25 осіб. Завод зупинився.
Я відповів на всі її запитання. Нам, жителям містечка, і так було зрозуміло, звідки прийшло лихо. Дружини деяких офіцерів працювали в 19-му містечку і, природно, вони ділилися інформацією зі своїми чоловіками.
Мій попередник на посаді командира дивізії, коли говорив про сусіда, розповів мені про надзвичайну подію: тоді з 19-го містечка втік білий піддослідний пацюк. Переполох був страшний. Шукали всі і всюди. Знайшли через добу під плитою неподалік однієї з казарм у
32-му військовому містечку.
Усі побутові питання я вирішував з командувачем округу по телефону. Вони стосувалися забезпечення містечка продуктами та ліками. А одного разу я поїхав в округ сам, попередньо повідомивши про свій намір. Чутки про мій приїзд поширилася штабом миттєво. І, крім солдата на пропускному пункті та самого командувача, я нікого не зустрів.
Перше запитання, яке мені поставив командувач, - чи можна зі мною вітатися за руку.
- Як хочете. Я не ображуся, - відповів.
- Навіщо приїхав?
- Продукти закінчуються. Телефонував у воєнторг, вони зволікають.
Перелічив назви і кількість необхідних продуктів харчування.
- Усе буде, - запевнив генерал. При цьому про становище в дивізії не запитував.
Я попросив дозволу вийти. Повернувся й пішов, озирнувшись назад - побачив, як він хутко побіг у задню кімнату мити руки. Я зрозумів, що мене, особовий склад дивізії та жителів містечка вважають заразними (прокаженими).
Хоч як дивно, причину смертей встановив начальник особливого відділу дивізії, житель нашого містечка. Його зацікавило, чому помирали тільки «приписники», і тільки ті, хто жив у Свердловську. Він зіставив час, число, місце й за списком перевірив, у яких групах вони значилися, на який час прибували на заняття. З’ясувалося, що всі 12 людей, котрі потім померли, на 10-30 хвилин спізнилися на заняття. Коли вони проходили житлову зону, їх накрила хвиля зараженого повітря. Жодного «приписника» з області серед них не було. Не помер жоден солдат. Під цю хвилю потрапили завідувачка магазину та прапорщик Ретенєв, які жили в містечку.
Таким чином, витікання зараженого повітря відбулося з лабораторії 19-го містечка
2 квітня приблизно о 9-9.30 ранку. Про свої міркування офіцер доповів мені та своєму начальству.
Кожен день був для нас тривожним очікуванням. Інкубаційний період тривав, залежно від дати чергової смерті в місті, - 7, 14, 28 днів і т.п. У нашому містечку поки що більш ніхто не помирав, але хворих, як і раніше, було багато. І причиною був страх.
У другій половині квітня я отримав команду підготувати особовий склад і жителів містечка до проведення вакцинації. Усім мали зробити щеплення від «сибірської виразки». Визначили дату і час. Ми підготували три приміщення. Розподілили всіх за місцем проведення. Вакцинація пройшла виключно організовано. Громадяни мого віку пам’ятають, як відбувалися вибори в органи влади в СРСР у п’ятдесяті роки. Голосування починалося з шостої ранку, а народ уже заповнював усі підходи до дільниці для голосування. Грав оркестр, із гучномовців лунала весела музика, а народ усе йшов і йшов. Так само жителі містечка йшли на щеплення, але мовчки - без оркестру й веселої музики, із суворим виразом обличчя. До місця процедури підходили по одному, попередньо оголивши плече. Щеплення робили медики з 19-го містечка. Один записував, другий ватою протирав місце уколу, третій стріляв безголковим ін’єктором. Дітям і людям похилого віку щеплень не робили.
Випадки смерті припинилися, поверталися з лікарень у містечко люди, котрі захворіли раніше. Як правило, у всіх, хто одужував, захворювання були від страху, в основному ОРЗ. Як заведено казати, життя поступово налагоджувалося.
25 квітня у Свердловськ прилетів міністр охорони здоров’я СРСР Б.Петровський, але він, як і личить міністру, не став забруднювати ноги, а облетів район лиха на вертольоті.
Спливав двадцять восьмий день інкубаційного періоду, ми вже починали радіти. Але тут оперативний черговий доповів: «Щойно зателефонували з лікарні і сказали, що помер наш прапорщик із ремонтно-відновлювального батальйону». Це означало, що інкубаційний період продовжується на невизначений час. Але потім стало відомо, що прапорщик помер від щеплення. Усього від щеплення у Свердловську померло сім осіб.
Зловісний «подарунок» 19-го містечка
Шість місяців ми жили в облозі. До нас ніхто не приїжджав.
Першим нас відвідав головком Сухопутних військ І.Павловський з заступниками, вони прилетіли вертольотом. Потім частим гостем став перший секретар Свердловського обкому партії Б.Єльцин, який дуже багато зробив для дивізії і для Чкаловського району. Вимили всі будинки, очистили від мотлоху, сміття, продезінфікували всі двори, заасфальтували вулиці, підрізали дерева. Тобто навели порядок у районі.
Ну а тепер про те, що ж сталося у квітні 1979 року в Свердловську.
В інституті 19-го військового містечка створили нову бактеріологічну зброю, замасковану під «сибірську виразку», витікання якої сталося через недбальство працівників. Яку наукову назву вона отримала, не знаю. Але вона була:
- наступальною;
- поширювалася повітрям аерозольним шляхом;
- вибірковою (вибивала в основному бойовий склад у віці 20-60 років), як правило, уражала чоловіків (серед 300 померлих було тільки сім жінок), смертей дітей і старих не спостерігалося;
- смертність 100%;
- форма хвороби - легенева;
- хвороба не поширювалася від людини до людини;
- тривалість хвороби - від кількох годин до півтори-двох діб;
- бактерія вогнем не знищувалася;
- лікуванню не піддавалася.
Після закінчення епідемії всі документи, що стосувалися спалаху «сибірської виразки», наказали знищити.
Офіцери, прапорщики та жителі 32-го військового містечка мужньо, без нарікань пережили всі негаразди зазначеного періоду.
Тоді розглядалося питання про підписання договору ОСО, тому МО, уряд СРСР зробили все, ніби нічого такого й не було. А був банальний спалах захворювання «сибірської виразки» серед тварин. У свідоцтвах про смерть упродовж усього періоду епідемії, в діагнозі про причину смерті ставили ГРЗ, пневмонію, отруєння невідомою отрутою, інфаркт та інші захворювання, тільки не «сибірську виразку» - зберігали таємність.
Наказом по дивізії за сумлінне ставлення до служби я оголосив подяку всьому особовому складу. Мені ж до 7 листопада присвоїли звання генерал-майора. Коли мене вітав Б.Єльцин, то запитав: «Сподіваюся, ти знаєш, за що тобі присвоїли звання?».
Зі званням Б.Єльцин лукавив. Посада командира дивізії по штату генеральська. На той час я вже командував дивізією півтора року, а у зв’язку зі спалахом «сибірської виразки» моє прізвище стало відоме всім розвідкам світу. Б.Єльцин до присвоєння звання жодного стосунку не мав, просто збіг у часі і в обставинах.
Через рік після цих подій я за командою представив до державних нагород командирів військових частин, багатьох офіцерів і прапорщиків, але з незрозумілих причин так нікого й не було нагороджено.
Після розпаду СРСР усі ми опинилися в різних державах. В Україні нині живуть чотири мої заступники: В.Бугара (Полтава), В.Дудін, М.Пухно (Київ), І.Шкурко (Чернігів), Л.Сябро (Обухів), Лебедь та багато інших офіцерів і прапорщиків, про яких я просто не знаю. Кожен із них може чимало розповісти про ті трагічні події, бо всі вони були безпосередніми учасниками самовідданої боротьби з «сибірською виразкою», боротьби за виживання.
Мені надходило багато листів зі Свердловська від жителів 32-го військового містечка з проханням допомогти отримати компенсацію за шкоду, заподіяну здоров’ю. Двічі сам письмово звертався до президента Росії Б.Єльцина. Але щоразу одержував стандартну відповідь від начальника хімвійськ Петрова, що такої епідемії у Свердловську не було, а був просто спалах захворювання тварин.
У 1992 році вийшов закон РФ «Про покращення пенсійного забезпечення сімей громадян, які померли внаслідок захворювання на «сибірську виразку» у місті Свердловську в 1979 році». Але ні я, жоден із моїх колишніх підлеглих, жоден житель містечка, які першими піддалися атаці цього «бактеріологічного звіра», під зазначений закон не потрапили.
Мій молодший син, курсант загальновійськового училища, помер у 1984 році. Перед смертю йому зробили операцію. Оперував академік Возіанов, один із найкращих урологів СРСР. Він мені сказав, що захворювання сина - один випадок на мільйон.
Який же висновок напрошується з цих подій?
Катастрофи, епідемії, природні катаклізми були, є і будуть. Так влаштований світ. Але якою має бути реакція тих, хто з обов’язку служби, роботи зобов’язаний вживати заходів, насамперед - для порятунку людей, не шукати винних, не відгороджуватися від подій, не вдавати, буцім нічого страшного не сталося, своїми діями і бездіяльністю не сіяти паніку, свідомо не приховувати справжню причину лиха?
Коли сталося витікання бактеріологічної зброї у Свердловську, в інституті 19-го містечка вже виготовили вакцину проти так званої сибірської виразки, але її не застосували, щоб зберегти таємність. Скільки людей вдалося б урятувати!
Коли трапилася аварія на ЧАЕС, президент СРСР М.Горбачов, уряд України вдали, ніби нічого страшного не сталося. Однак люди пам’ятають усе.
Учасники боротьби за виживання в період епідемії «сибірської виразки» і в період ліквідації аварії на ЧАЕС, не шкодуючи своїх сил та здоров’я, рятували людей. А коли ці аварії локалізувалися, настала тиша, благодать, і влада забула про ліквідаторів. Своїми діями принижуючи, а то й ображаючи їх, вона створює навколо цих подій атмосферу хабарництва, дає можливість пройдисвітам користуватися правами та пільгами на шкоду тих, хто їх справді заробив.
Я зовсім не впевнений, що в державах, котрі мають ядерну зброю, сьогодні не займаються розробкою БЗ. Уряди цих країн багато говорять про заборону ЗМУ, укладають різні договори, угоди, але, як і раніше, у пресі з’являються повідомлення, що в тому або іншому місці померли військовослужбовці. Причина смерті - невідома. Або у США листи в конвертах із порошком, від якого загинули люди, котрі розкривали ці конверти.
Уже йдеться про розробку бактеріальної зброї на генному рівні, яка вибирає жертв за статевою, національною ознакою, за кольором шкіри. Неважко уявити, що буде, коли терористам, які тепер використовують звичайну вибухівку, потрапить до рук БЗ. І однією чи двома бабцями-торговками насінням на базарі, це не обмежується. Торкнеться всіх - і бідних, і багатих, як уже було в Європі.
І я як безпосередній учасник ліквідації наслідків двох глобальних катастроф ХХ століття - «сибірської виразки» та вибуху реактора в Чорнобилі - звертаюся до керівництва Росії, України, Білорусі та інших країн СНД.
Наближається 33-тя річниця від дня катастрофи в Свердловську у квітні 1979 року. Хочу, щоб тими днями згадали добрим словом усіх мертвих і живих, які першими випробували на собі цей кошмар, і розповіли світу, з чим може зіштовхнутися людство.