«Мені здається, що я займаюся театром постійно. Це і робота і хобі. Хоч, може, існує ще інша професія, якою я б хотів займатися. Але я не можу з театру вийти. Хто один раз входить у театр — той уже не виходить. Театр — це болото, яке сильно втягує. Втягує в цю атмосферу, в ці безперервні фантазії...».
Дуже шкода, що в українській мові слово «життя» найорганічніше сприймається тільки в однині. «Багато життів» — не звучить якось. Однак стосовно Ярослава Федоришина, засновника і керівника Львівського духовного театру «Воскресіння», хочеться вживати слово «життя» саме у множині. Федоришин прожив і проживає безліч життів у театрі. І кожне з них приводить його знову ж таки до театру. Це замкнене коло Федоришина. Його карма, яка збіглася з його вибором.
Театрал мусить бути не від світу сього
Федоришин дає інтерв’ю в порожньому залі «Воскресіння». Сидимо в першому ряді. Між сценою і кріслами немає ніяких оркестрових ям. У театрі «Воскресіння» взагалі немає сцени як такої: на підвищенні і з важезною велюровою шторою. У театрі Федоришина сцена — це простір на одній площині з глядацьким залом. Тому під час вистави глядач — частина сцени, її невід’ємний на-рівні-витягнутої-руки атрибут. Спілкуючись, Федоришин постійно косить поглядом на сцену. Перманентний вектор, звичка. Відчувається, зараз, у першому ряді Федоришин знову проживає нове життя. І знову воно — під егідою сцени.
— Коли й як я зрозумів, що стану театралом? — перепитує Федоришин. — Питання просте і складне водночас, бо кожна людина, яка приходить у цей світ, уже має свої коди. Я вважаю, мій театральний шлях був спланований моїми батьками і дідами.
Тут Федоришин пояснює, що тезу про задані коди людини він запозичив із тієї філософії, яку надзвичайно поважає, — Гурджієв, Юнг, Блаватська. Він народився в Сибіру — його батьків вивезли. Усе дитинство — на лісоповалі. На тлі суворого дитинства у Федоришина було два сильні відкриття. На Сибіру він уперше побачив гелікоптер: той збив Ярослава разом із хлопцями із дерева. Друге — театр. Вивезені українці всупереч заборонам завжди творили свій театр, збиралися вечорами в імпровізованих клубах і ставили різні речі. Сім’я Федоришиних теж осторонь не стояла. Ярослав поринає у спогади: «Я постійно сидів за кулісами — і звідти починався мій театр. І коли ми повернулися до України в 1961 році, я постійно займався театром. Спочатку вдома з забавками, потім у школі, далі — у трьох театральних інститутах».
За концепцією Гейзінга, все, зокрема й саме життя, є великою грою. Федоришин у театрі — це постійний гравець. Для нього пошук подвійного дна, пошук чорного у білому і білого у чорному — це самоціль і надзавдання. «Безперечно, — з легкістю погоджується Федоришин. — Бо у всьому є подвійне дно. Коли один кінець закінчується, починається інший початок. Люди в театрі проживають інші свої життя, бо ми весь час переймаємося психологією різних персонажів, які мають різні ідеї, різні вчинки, різні помисли. Є лабіринт, в який треба постійно входити і з якого вміло виходити. Та й так, щоб цей лабіринт мав свою таємницю для глядача і тримав би його.
Але театр для мене однаково є священним кодом. У дитинстві це було щось магічне, високе. Міраж, який тебе манить, і ти весь час хочеш до нього поближче підійти. Коли ти уже в театрі, і коли ти в театрі довший час, то найважливіше — щоб це не стало оскоминою. Щоб завжди залишалося те світло, яке тягне.
Буденне життя театру надзвичайно стандартне. Ми, театрали, не бачимо реального світу. Ми більше часу проводимо вдома і на сцені. І так минає все життя. Все, що відбувається реально в житті й на вулиці, ми повинні відчувати якимось десятим відчуттям, бо ми не настільки близько це бачимо. І вся сіль в тому, як бути сьогоднішнім у театральних тих речах, що ти їх робиш. Це надзвичайно складно. Бо ця межа між внутрішнім, фантазійним життям режисера або актора і життям вуличним — закладена в інтуїції, в повітрі. Саме ця межа й відрізняє талант від неталанту».
Досвід — це штамп. Тому треба позбуватися досвіду
Сучасний український театр є двох типів. Перший — творчий, авторський, вартісний. Другий — академічний, зі статусом і з великими зарплатами. Перший апробовує нові театральні форми й техніки. Другий — сидить на кон’юнктурі і під час вистави «Сава Чалий» вставляє відеонарізку з помаранчевого Майдану. Обидва — театри, але обидва — різні. Федоришин явно сповідує принцип авторського театру, і тому він — неформат. На думку міністерств і своїх колег із академічними зарплатами.
«Мене це болить, але я мушу це сказати. Український театр фахово втратився в сьогоднішньому дні. Він утратився в авторських речах. Театр — це завжди авторське дітище. Воно напряму залежить від режисера. Однозначно. Інший театр мене не вабить.
В Україні є 100 чи 120 театрів. Та коли ти об’їжджаєш їх і вибираєш виставу на фестиваль «Золотий лев», то нема з чого вибрати. Три-чотири вистави впадуть в око за фахом, за рівнем стилю, за смаком. І все. Це тому, що театр весь час породжує досвід. А досвід — це штамп. Як позбутися цього досвіду, як його не мати — ось головне випробування для театралів, людей творчих. Бо нібито ти все вже знаєш у цій професії. І тут головне — знаходити й пробувати те, чого ти ще не знаєш і чого ще не пробував. На це мало хто зважується. Бо загалом театри ставлять вистави для того, щоби глядач плакав чи сміявся. Це я називаю «поставити, аби поставити». Трошки сумно стає... Сучасний український театр живе за совдепівською схемою: є штатний розклад, немає оцінки таланту, а від усіх цих премій стає смішно. Мене навіть утішає те, що я до цього непричетний. Багато хто ще вчора протестував проти всіляких академічних штампів і звань — а нині всі щасливі, що ці звання дістали, що вибили для своїх театрів статус академічного і надбавку до зарплати. Однак втрачається стрижень чогось основоположного в театрі. Сумно».
Хочеш-не-хочеш — мимоволі виходимо на злободенні теми. Театр народився на вулиці. Але він завжди комусь був потрібен. Чи то Церкві, чи то монархіям, чи то демократичним владам. Шекспіри, Мольєри і Сартри з’являлися тому, що в когось були гроші і потреба в існуванні театру як простору уявних ідей. Нині ж, у теперішній Україні, оцінюється не театр, а стіни. От давайте відремонтуємо такий-то академічний чи національний театр. Чому саме цей? Тому що він академічний чи національний. Менеджмент українського театру — це менеджмент стінами, приміщеннями, юридичними особами. І ніхто ні в кого не питає, що ця машина з кількасот людей під назвою «такий-то театр» продукує. Отже, зітхає Федоришин, Мінкультури офіційно запровадило дискримінацію між театрами за ознакою статусів. Державна зарплата в національному театрі у 100 разів вища, ніж в інших, хоча актори і режисери мають таку саму освіту тощо. Це й дає підстави «приватникам» на кшталт Федоришина казати, що держава оцінює театри не за продукцією, а за стінами. Бажано з ліпниною.
Ми живемо в часи аматорства
«Театр — це не є містечкові речі. Коли він театр, а не просто стіни, то він повинен існувати у загальнопланетарному просторі. Це раніше будувалися зали для партійних з’їздів, в які паралельно заселяли театри. От ми сидимо зараз у моєму залі театральному, — Федоришин обводить рукою зал. — Ви бачите прекрасний камерний зал. Це був приватний австрійський театр. Тут більш як 200 людей не могло вміститися. Адже театр — це камерне приватне мистецтво обраної публіки. Це вишукане мистецтво, елітарне. Комунізм породив догму, що мистецтво належить народові, і це — неправильно. Я не проти плебсу, я й сам виріс у селі, але я бачу, що аматорство плебсу і села процвітає в усьому: в культурі, в політиці, в театрі. Ми живемо в часи аматорського підходу до всього. Сьогодні газ зробимо за однією ціною, завтра ціна зросте, але то буде завтра, отоді й подумаємо. Театр — показник рівня суспільства і влади. Хтось із великих сказав: «Якщо хочеш пізнати країну — подивися, що творить театр». Ви хочете знати, що собою являє Україна — поцікавтеся станом театру...».
Театр як творче явище надзвичайно швидко помирає. Театр живе лише сьогодні. Бо він створений із енергетики людей. Театр повинен увесь час помирати і народжуватися завжди новим. Ось — глибока суть театру справжнього. Якщо хочете, театру без міністерських статусів. Коли Федоришин створював у 1990 році театр «Воскресіння», то мав зовсім інші помисли, ніж тепер. Тоді це було тісно прив’язано до відродження держави — звідси й пафосний прикметник «духовний». Тоді театрали жадібно відкривали для себе західну драматургію, яку не можна було раніше ставити. То були суцільні творчі пошуки. Хтось залишився в совковому світогляді, а хтось уперше вивів театри на вулицю і випробовував незнані театральні форми. Як наслідок — хтось законсервувався, а хтось динамічно здатен долати власні ж штампи.
«Не треба боятися і треба змінювати форми, — ділиться своєю рецептурою Федоришин. — Незмінною є лише суть буття. Є біле і чорне, є гроші і безгрошів’я, є добро і зло. Зрівняйлівки й еклектики не існує. Все збудоване на дуже простих чорно-білих законах. І в межах цих законів існує культурний прошарок, який робимо ми, театрали. Приміром, мене не цікавлять дрібні проблеми. Проблеми є вічні — кохання, людяності, добра і зла. Це примітивно великі проблеми, але вони вічні. Життя на землі дорівнює паданню краплі води. Це мікромить у порівнянні з Всесвітом. Ми сюди вигнані, щоб страждати, але й щоб постійно бачити оте світло попереду. З такого боку я й підходжу до театру. Проблеми всюди однакові. Чи я ставив у Лондоні, чи в Польщі, чи в Росії, чи в Україні — всюди артисти хочуть грати гарні теми і великі ролі, а глядачі хочуть хорошої енергії. Тому я й кажу, що театр не може бути містечковим. Натомість багато наших театрів живуть містечковими речами. Роблять програми для шкіл, ставлять «наталок-полтавок» і дітей водять до театру як на екскурсію. Це — маскульт. І це надзвичайно погано. Бо саме через це я й пішов із Театру юного глядача, де вистави готувалися до дат, і створив «Воскресіння».
«Золотий лев» — золотий тягар
От за такі міркування Федоришин і набув реноме неугодного у Львові. Федоришин сказав цікаву фразу: люди у всяких управліннях культури лобіюють свої хобі, не більше. Справді, «Воскресіння» мало великі проблеми за часів попереднього мера. Тогочасна керівниця управління культури (досі працює в мерії) мовчазно не сприймала Федоришина і його концепцію театрального менеджменту і робила все, щоби театр не отримав тих копійок, які йому могли дати бодай на ремонт. Був навіть містечковий смішний жест — коли ця пані позбавила Федоришина 50% надбавки за суміщення посад директора і художнього керівника театру (цю надбавку мають усі сумісники). Це до теми містечкових і аматорських підходів.
Тим часом театр без статусу гастролює за кордоном і заробляє на себе сам. Своїми постановками. Тому що поза містечковим простором існує попит на добротний авторський театр. «Для мене театр — це гра, це забавка, — Федоришин відповідає на запитання: яка театральна концепція йому найближча. — Ми в театрі збираємося для того, аби обдурювати людей. Ми ж не можемо психологічно так проживати події на сцені, як у житті. Бо театр — це інше життя. Саме тому воно й називається мистецтвом. Бо воно не може бути простим дзеркалом. Через гру на сцені глядач уже дофантазовує життя, яким він реально живе.
Для мене важливий не текст, а атмосфера. Бо актор бере текст і вже наперед бачить, яким є його персонаж. І я найбільше часу витрачаю на те, аби позбутися отого, що актор уже знає про свого героя. Мені треба збити його психологію на іншу стезю, бо тільки ця інша стезя є правильна. Є закони у всьому, крім театру. Театр має постійно шукати. Коли написано, що це біле, то ми мусимо на сцені знайти щось чорне. Бо коли біле буде білим, глядач позіхатиме. Пошук нестандартного — це певною мірою самоціль. Бо режисура — це індивідуальне мистецтво, яке втілюється через колектив. Актори привносять дуже багато цікавих думок і хочуть, щоб вони були втілені. І виходить одразу п’ятнадцять режисерів. Тому часто бувають сирі вистави з чудовими акторами. Втрачається цілісність. Актор — підвладна людина, він має бути пластиліном, він мусить швидко відмовлятися від своїх думок і думку режисера зробити своєю. Текст — це ще не вистава. Аби текст, який завжди є пласким, ожив, потрібен диригент».
Із легкої диригентської руки Федоришина свого часу постало справжнє явище — щорічний міжнародний театральний фестиваль «Золотий лев». «Це моє коромисло, мій тягар, — так Федоришин говорить про «Золотого лева». — Я з превеликою радістю відмовився б від нього. Але не можу. Стільки зав’язано у світі контактів, стільки вже людей знають про його рейтинг! Мені бракує часу, я світу білого не бачу. Треба поставити виставу, треба зайнятися театром і ремонтом — та ще й зробити фестиваль. Треба поїхати, вибрати вистави, зробити концепцію і найголовніше — втиснутися в ці абсурдні кошти. Обласна влада виділила на фестиваль 20 тис. грн. Люди живуть не знаю в якому столітті! Це є одна зарплата губернатора. А як можна зорганізувати міжнародний фестиваль із 600 учасниками: оці пристрасті все з’їдають. І знову ловиш себе на думці, що змушений робити фестиваль низькопробний. Бо як привезти високорівневий товар за таких умов? Щоб привезти світового рівня театр Некрошюса — лише гонорар становить 10 тисяч євро + дорога, готель і оренда залу. Неможливо запросити грандів, які хочуть приїхати. А я хочу, щоб ми рівнялися на високий культурний світ. Наші люди мають це бачити, бо це бачить світ. Львів повинен зрозуміти: таких «Золотих левів» має бути не один, а дванадцять на рік. Про кожний мистецький захід має знати вся Європа. І тоді туристична інфраструктура запрацює. Львів збудований під культурний запах. Вузькі вулиці, відстань між театрами на рівні п’яти хвилин. До війни тут працювало 300 театрів, а сьогодні дев’ять не можуть проіснувати»...