Його з магічною силою вабило в світ по той бік встановлених порядків. В остаточному підсумку саме це й зіграло з ним лихий жарт. «Бути значимим, змушувати людей звертати на тебе увагу — тільки це важить у житті», — говорив він. Але амбіції грунтувалися на безсумнівному таланті, великому розумі і вражаючому везінні. Здається, не випадково він був чи не єдиним агентом-іноземцем, котрого особисто приймав сам глава КДБ Юрій Андропов.
Чверть століття ця людина була одним із найуспішніших радянських шпигунів. Кілька разів опинявся на межі провалу, однак щастя незмінно залишалося з ним. Навіть тоді, коли 22 грудня 1961 року з Фінляндії у США втік заступник гельсінського резидента ПГУ КДБ підполковник Анатолій Голіцин, людина дуже поінформована. Після його втечі західними країнами прокотилася хвиля провалів. У Вашингтоні Голіцин розповів про тотальне проникнення агентури КДБ й ГРУ в західне суспільство. Не оминув своєю увагою й НАТО. Його заява, що в штаб-квартирі діє радянський агент, викликала шок.
ЦРУ організувало просочування інформації. Преса божеволіла. На ноги було піднято всі західні спецслужби. У Парижі, де тоді дислокувалася штаб-квартира НАТО, почалося полювання на «крота». Результатом став арешт 12 серпня 1963 року помічника керівника прес-служби НАТО Жоржа Пака. Під тиском неспростовних доказів колишній сподвижник де Голля мусив зізнатись у своєму співробітництві з радянською розвідкою. Але, зіставивши дати, французька контррозвідка дійшла висновку: сам собою цей арешт — незаперечний успіх, але, зважаючи на все, не про Пака говорив Голіцин. Адже втік він у грудні 1961 року. А Пак прийшов на службу в НАТО лише в жовтні 1962-го. То хто ж цей інший? Знадобилося ще 16 років, щоб заарештувати таємничого шпигуна. Його звали Г’ю Гемблтон.
Г’ю Джордж Гемблтон народився 1922 року в Оттаві в інтелігентській родині. Дитинство провів у Франції, де його батько працював журналістом. У ті роки серед західних інтелектуалів і богеми зародилася пошесть захоплення лівими, соціалістичними ідеями. Революція в Росії породила надії на справедливу перебудову світу. Чітко не уявляючи, що відбувається в тій загадковій далекій країні, вони захоплювалися молодою радянською державою. Не оминула ця напасть і сім’ю Гемблтонів. Його мати, щоб краще зрозуміти суть подій у Росії, заходилася вивчати марксизм, чудово опанувала російську мову. 1937 року родина повернулася в Канаду, і місіс Гемблтон демонструвала дива винахідливості, щоб якнайближче познайомитися з радянськими дипломатами. Природно, ці сімейні захоплення не могли не вплинути на допитливого юнака.
1940 року, по закінченні середньої школи, Г’ю поїхав у Каліфорнію вивчати іспанську філологію. Вже йшла Друга світова війна. Він перервав навчання й на хвилі загального піднесення вступив добровольцем у лави очолюваних генералом де Голлем збройних сил вільної Франції, що відроджувалися. Юнака відправили в Алжир і, з огляду на його чудове знання чотирьох мов, призначили на службу в головне управління розвідки французької армії.
Відразу після визволення Франції Гемблтон разом із французьким генштабом опинився в Парижі. Але невдовзі доля закинула його в Баварію, у розвідвідділ 103-ї американської дивізії як офіцера зв’язку. А потім як канадського підданого його відрядили в розвідуправління канадської армії в Страсбурзі. Майже рік Гемблтон займався допитами німецьких полонених, а заодно й систематизацією та аналізом розвідувальної інформації.
Тож до своєї демобілізації наприкінці 1946 року Гемблтону випало послужити офіцером розвідки трьох країн — Франції, США та Канади. Набратися досвіду, який йому, безперечно, потім став у пригоді.
Повернувшись до Канади, він продовжив освіту в Оттавському університеті. 1950 року одержав ступінь магістра економіки і став співробітником Національного управління кінематографії. Треба відзначити, у ті роки канадські студенти, особливо ветерани війни, відчували щирі симпатії до Радянського Союзу. Що ж до Г’ю, то він, до того ж, мав отриману ще в юності міцну домашню прорадянську закваску. Він почав регулярно читати комуністичну пресу, серйозно студіювати марксистську літературу, брати участь у дискусіях і семінарах, які проводила канадська компартія.
Його виступи, аргументовані, бездоганно побудовані, не могли залишитися непоміченими партійними лідерами. Але стати членом партії Гемблтон категорично відмовився. Усе це цікавило його суто теоретично.
І все-таки 1951 року один із керівників канадських комуністів Гаррі Бейкер, тісно пов’язаний із радянською резидентурою в Оттаві, повідомив про Гемблтона її керівникові Володимиру Бурдіну (офіційно — перший секретар радянського посольства Володимир Бородін). Бейкер порекомендував приглянутися до Г’ю і, не виключено, залучити того до розвідувальної діяльності.
Бурдін доручив перевірити його ще раз одному своєму агенту з канадських комуністів і отримав підтвердження, що Гемблтон — щирий прибічник комуністичної ідеології. Симпатизує Радянському Союзу й поділяє принципи радянської зовнішньої політики.
Проконсультувавшись із Центром, Бурдін перейшов до вербування. Скориставшись тим, що матінка Г’ю регулярно приймала в себе радянських дипломатів, він став частим гостем у будинку Гемблтонів. На одному зі званих вечорів познайомився з Г’ю. Довго придивлявся до нього, розмовляв. Нарешті 1952 року між ними відбулася серйозна розмова. Гемблтон без вагань погодився співробітничати з радянською розвідкою. Але поставив одну умову: ніяких винагород йому не платити. Він не банальний таємний агент, а переконаний помічник Радянського Союзу.
Бурдін доповів про успішне вербування в Москву. Там, проаналізувавши надані матеріали, дали згоду. Гемблтону присвоїли кодове ім’я «Раймен». Керівництво ПГУ КДБ прийняло рішення не розтринькувати його неабиякі можливості на дрібниці, а старанно підготувати і, дочекавшись слушної нагоди, доручити серйозне завдання.
1954 року Г’ю вирушив до Франції. Вступив у Сорбонну для підготовки й захисту докторської дисертації з економіки. У Парижі його опікав співробітник тамтешньої резидентури Олексій Тришин. Саме він і передав Гемблтону завдання Центру — після одержання докторського ступеня зробити все можливе, щоб улаштуватися в штаб-квартиру НАТО.
1956 року Гемблтон блискуче захистив дисертацію. У Канаду повертатися не став. Москва наполягала на його роботі в штаб-квартирі НАТО, яка тоді містилася в Парижі. Він розіслав свої пропозиції з резюме кільком європейським і американським університетам й інститутам, але насамперед — у штаб-квартиру НАТО. Іншого шляху потрапити туди не було. І диво сталося. Невдовзі надійшло офіційне запрошення на попередню співбесіду. Гемблтон зумів справити належне враження й улітку 1956 року почав працювати в економічному управлінні НАТО. Йому доручили аналізи економічного потенціалу країн — членів Північноатлантичного договору. Завдяки цьому він отримав доступ до найтаємнішої інформації. Про таке щастя ніхто навіть мріяти не міг. Центр для перестраховки надав Гемблтону нове кодове ім’я — «Радлов».
Матеріали, які невдовзі почали надходити від нього Тришину, вразили Москву. Одержувати з перших рук найважливішу інформацію про політику західних країн! Не тільки, приміром, про ядерну стратегію НАТО чи створення перспективних систем озброєння, а й оцінку наслідків воєнного конфлікту між Сходом та Заходом. Не кажучи про достовірну й вичерпну економічну статистику. Потік інформації був нескінченним. Для її обробки Центр пішов на створення в паризькій резидентурі особливого підрозділу. Для копіювання документів обладнали спеціальний автомобіль-фотолабораторію з найдосконалішою апаратурою. Матеріали перезнімали на мікроплівку на місці їх передачі неподалік штаб-квартири НАТО. Лише за п’ять років роботи, з 1956-го по 1961 рік, Гемблтон передав радянській розвідці понад 1200 таємних багатосторінкових документів та аналітичних оглядів. Як правило, із грифом cosmic — вищого рівня таємності.
Подвійне життя вимагало неймовірного напруження. Інколи Гемблтону здавалося, що служба безпеки НАТО ось-ось нападе на його слід. Треба було йти у відставку. Центр погодився. Безперечно, жаль було втрачати таке джерело інформації. Але іншого виходу не було: стан агента міг призвести до незначного проколу, отже, і до провалу. У травні 1961 року Гемблтон звільнився з НАТО. Спочатку перейшов у Лондонський інститут економіки. Потім, 1964 року, — у Лавальський університет у Квебеку. І хоча після цього його значимість для Москви стала не такою вагомою, як колись, та інформація, що, як і раніше, надходила від нього, незмінно залишалася важливою і точною.
Проте восени 1967 року з Гемблтоном щось сталося. Зважаючи на все, нерви не витримали. А можливо, низка подій останніх років в СРСР породила в ньому певні сумніви. Так чи інакше, несподівано для Центру, не пояснюючи причин, перервав усі контакти зі своїми операторами. Категорично заявив, що надалі не бажає мати нічого спільного з КДБ.
Москва сполошилася. Не знала, що й думати. Втрата такого цінного агента була воістину непоправною. Канадській резидентурі було наказано за всяку ціну повернути Гемблтона. Його обробку доручили досвідченому розвіднику-нелегалу Далібару Валоушеку, який працював у Торонто під ім’ям Рудольфа Германна. Проте Гемблтон на жодні контакти не йшов. Повністю ігнорував будь-які спроби зустрічей із ним. Після тривалих умовлянь Г’ю нарешті погодився на зустріч. Вона відбулася у Квебеку в ресторані «Шато Фронтенак». Далібар продемонстрував дива винахідливості. Невдовзі між ними зав’язалися дружні стосунки. Зрештою Гемблтон піддався на вмовляння Валоушека. Погодився відновити співробітництво з радянською розвідкою. І вже наприкінці 1967 року на прохання ПГУ КДБ зробив чудовий аналітичний огляд економіки континентального Китаю. Москва надіслала йому подячний лист із найвищою оцінкою його роботи.
У 70-х роках Гемблтона переорієнтували на Ізраїль. Передусім Москву цікавило, чи володіє країна ядерною зброєю. Центру було відомо, що Ізраїль у цьому напрямі таємно співробітничає з ПАР. Інший блок питань стосувався економіки. З яких країн держава одержує нафту, яких видів стратегічної сировини особливо потребує. Нарешті, які міжнародні економічні санкції могли б стати для Ізраїлю найвідчутнішими. Цікавила Москву й демографічна ситуація: які видатки країни у зв’язку з припливом іммігрантів, якою мірою це позначається на її економіці. Нарешті, останнє, важливість цієї інформації підкреслювалася окремо. Як повинен діяти іммігрант, плануючи відкрити в Ізраїлі власну справу, яку суму він повинен для цього мати?
Останнє запитання породжувала не порожня допитливість. Досконале знання цих тонкощів було потрібне Москві для влаштування в Ізраїлі своїх агентів-нелегалів. Відомо, що в ті роки, попри шалену протидію радянської влади, почав зростати потік євреїв-репатріантів із Радянського Союзу в Ізраїль. Просто гріх було не скористатися такою чудовою нагодою.
Гемблтон успішно впорався з цими завданнями. Як іменитий канадський професор економіки він тричі (у 1970, 1975 і 1979 роках) побував в Ізраїлі. Зав’язав міцні контакти з ученими з Єрусалимського й Тель-авівського університетів, Хайфського техніону. Не раз бував у науковому центрі ім. Х.Вейцмана. Відвідав райони розвитку та ядерний центр у Дімоні. Після кожної його поїздки в Москву надходили аналітичні звіти. У них переконливо доводилося, що Ізраїль має ядерну зброю та має можливості для її виробництва. Роздобув Гемблтон і свідчення таємного співробітництва Ізраїлю з ПАР. Зібрав матеріали про те, що ізраїльська економіка через непомірні військові видатки періодично відчуває серйозні труднощі. Проте максимальне напруження всіх сил суспільства й американські субсидії вкупі з регулярними ін’єкціями багатомільйонних офірувань багатющої діаспори з різних країн не просто підтримують її на плаву, а й сприяють інтенсивному розвиткові промисловості та науки.
Коло інтересів Гемблтона в ті роки Центр не замикав лише на Ізраїлі. Його авторитет у наукових колах Канади відкривав широкі можливості для участі в безлічі міжнародних економічних досліджень та програм. Так, приміром, 1971 року, за дорученням Канадського агентства міжнародного розвитку, Гемблтон відвідав Ліму й відіслав у Москву звіт про перуанську економіку. 1973 року він побував на Гаїті, де впродовж двох років працював над реалізацією так званого канадського «Гаїтянського проекту» з надання економічної допомоги цій країні. Крім того, цілком легально регулярно відвідував Іспанію, Францію, Італію, Грецію та інші європейські країни, де мав дуже міцні зв’язки в наукових колах. І після кожної такої поїздки Москва одержувала об’ємні аналізи політики й економіки цих країн, огляди щодо військово-промислових комплексів.
Як уже зазначалося, Гемблтон був, напевно, єдиним із відомих нині радянських агентів-іноземців, котрого особисто приймав у Москві голова КДБ Юрій Андропов. Зустрілися вони в червні 1975 року на конспіративній квартирі. Розмова тривала кілька годин. Андропова цікавив об’єктивний, неупереджений погляд на економічну ситуацію в світі. Але найбільше: чи зможуть США в разі потреби в найкоротший термін не тільки значно збільшити свій військовий бюджет, а й перебудувати промисловість на військовий лад? Аргументована відповідь Гемблтона главі КДБ була однозначною. Авжеж, і для цього знадобиться не так і багато часу.
Співробітництво Г’ю з Москвою йшло наїждженою колією. Але раптом сталося непередбачене. 1977 року в результаті зради Олега Гордієвського у США заарештували Далібара Валоушека. ФБР запропонувало йому вибір. Або він, його дружина та старший син Петер, котрі теж були агентами-нелегалами ПГУ КДБ, постануть перед судом із усіма наслідками, які з цього випливають, або все сімейство починає співробітничати з ФБР. Валоушеки вибрали друге. І тоді американська контррозвідка дізналася про Гемблтона.
Американці негайно повідомили про це своїх канадських колег. За Гемблтоном установили пильне стеження. Про це дізналася радянська резидентура в Канаді. Та сам Г’ю залишався цілком спокійним — навіть отримавши категоричний наказ негайно знищити всі матеріали, що компрометують його, а також інструкції, як поводитися на допитах, якщо його затримають. У червні 1979 року Гемблтон надіслав у Москву шифровку, в якій стверджував, що для тривоги не бачить жодних підстав. А пропозицію Центру в разі небезпеки негайно виїхати в Східний Берлін назвав абсурдною й цілком неприйнятною. Досі неясно, чим пояснювалася його впевненість у благополучному фіналі.
Наприкінці 1979 року канадська контррозвідка взялася за нього серйозно. 4 листопада у його будинку в Квебеку було проведено обшук. Але нічого компрометуючого не знайшли. На допитах Гемблтон категорично відкидав усі висунуті проти нього обвинувачення, був спокійним, незворушним. У березні 1980 року канадські спецслужби знову спробували натиснути на нього — знову безуспішно. Тоді на допомогу прийшли американці. У штаб-квартирі ФБР у Вашингтоні вони скликали прес-конференцію. На ній під ім’ям Людек Земенек виступив Валоушек. Він публічно назвав Гемблтона агентом радянської розвідки, з яким довгий час співробітничав.
Преса вибухнула обуренням, але й це не дало результату. Гемблтон лише відмахувався від цих обвинувачень, називаючи їх набридливою абсурдною обмовою, і навіть погрожував звернутися в суд, аби захистити честь і гідність. А в травні 1980 року канадське міністерство юстиції опублікувало офіційну заяву, яка викликала шок. У ній повідомлялося, що влада не має жодних претензій до доктора Г’ю Джорджа Гемблтона, оскільки той не скоїв ніяких протиправних дій на території Канади.
Здавалося б, у цій справі можна було поставити крапку. Обурення в суспільстві почало спадати. Преса заспокоїлася. Але все пояснювалося дуже просто. З’ясувалося, Гемблтону цілком конфіденційно запропонували в обмін на відмову від судового переслідування дати докладні свідчення про свою діяльність як агента КДБ. Він погодився. Правда, заради справедливості слід відзначити, багато про що не розповів. Слідство в його справі було закрито. Але Гемблтону недвозначно дали зрозуміти, що від відповідальності його звільнено тільки в Канаді.
Протягом трьох років Гемблтон не залишав країну. Його ім’я миготіло на шпальтах газет і часописів. Він явно насолоджувався своєю популярністю. Марнославство було задоволено повною мірою. Але шпигуном він себе в жодному разі не визнавав: «Шпигун — це той, хто регулярно дістає таємні матеріали, передає їх, одержує накази й отримує за це гроші. А мені ніхто ніколи не платив». І Гемблтон не лукавив. За всі роки співробітництва з радянською розвідкою він не одержав ані цента. Працював на СРСР тільки згідно зі своїми переконаннями. Правда, у 1975—77 роках йому виплатили 18 тисяч доларів, але то була компенсація його витрат у зв’язку з численними поїздками в Латинську Америку, Європу та Ізраїль за завданням радянської розвідки.
Згодом йому почало здаватися, що пристрасті вже вщухли. Важко сказати, чим він керувався. Але ця зайва самовпевненість його підвела. Влітку 1982 року він вирішив побувати в Лондоні. І просто біля трапу в аеропорту Гітроу його заарештували співробітники МІ-5.
Про причини, що штовхнули його на цю ризиковану поїздку, довго не вщухали суперечки. Авторитетний експерт, автор багатьох книжок про КДБ американець Джон Баррон писав: «Важко сказати, чому Гемблтон так вчинив. Можливо, він думав, що минуло вже так багато часу після його служби в штаб-квартирі НАТО, що англійська служба безпеки просто забула про нього. А можливо, відчуття небезпеки навіть після всього пережитого продовжувало лоскотати йому нерви. Або ж він волів полегшити душу, розповівши про все британським контррозвідникам. А найімовірніше, йому хотілося знову почати грати якусь помітну роль у таємничому світі розвідки, і він шукав шлях до цього».
Більш реальною видається інша гіпотеза. Цілком можливо, західні спецслужби були невдоволені діями своїх канадських колег. І зробили все можливе, аби виманити Г’ю з Канади. Не виключено, що йому могли гарантувати цілковиту безпеку. І, скориставшись його довірливістю, відразу, щойно він прилетів у Лондон, заарештували, а невдовзі й віддали під суд на основі закону Великобританії про державну таємницю. Закон гласить, що злочином є будь-який вид шпигунської діяльності проти Великобританії, незалежно від терміну давності й місця скоєння.
Судовий процес почався в листопаді 1982 року в центральному кримінальному суді Лондона «Олд Бейлі». Гемблтона обвинуватили в передачі представникам СРСР особливо таємної інформації, яка є державною таємницею Великобританії. Він відчайдушно захищався, обстоюючи своє право на волю. Марно. 6 грудня знесилений, морально спустошений Г’ю Гемблтон під тиском неспростовних доказів був змушений у всьому зізнатися. Суд присудив його до 10 років позбавлення волі. Відбувати покарання він мав в англійській в’язниці.
Проте доля все-таки всміхнулася Гемблтону ще раз, у червні 1986-го його перевели в канадську в’язницю. У березні 1989 року випустили на волю під нагляд поліції. За минулі роки в Канаді про нього вже встигнули забути. Не стало сенсацією і його звільнення. Так і дожив шпигун-ідеаліст свій вік у повній безвісті. Хіба що тільки в музеї КДБ-ФСБ висить його портрет.