Прошу, молчи, не смей меня будить!
О, в этот век, преступный и постыдный,
Не жить, не чувствовать — удел завидный,
Отрадней спать, отрадней камнем быть.
Мікеланджело
У Нікколо Макіавеллі було багато критиків і стільки ж таємних послідовників. Рідко хто наважувався оголосити себе його симпатиком, але більшість великих політиків наслідували його на практиці. Флорентієць не був визнаним вождем, теоретиком чи пророком, як Ніцше, зате в його філософії не проглядалося нічого спекулятивного, і вона збігалася з політичною практикою різних часів і народів. Сьогоднішнє суспільство і світ, «вибудуваний» Макіавеллі, схожі як дві краплі води. Оцінюючи політичне життя в глобалізованому світі, розумієш, що не залишилося філософів, які поставили б собі шляхетну мету пунктуально спростувати вчення «цинічного» італійця. Макіавеллі — наш сучасник, його «Державець» — це підручник політтехнологів... А втім, він жив і творив 500 років тому.
Світогляд епохи, яку заведено називати «Новим часом», зародився на батьківщині Макіавеллі в Італії, у боротьбі із середньовічним світоглядом у рамках суспільного руху, відомого під назвою Ренесанс. Його квінтесенцією стало відкидання традиційної релігії та моралі. Звільнення з-під влади церкви призвело тоді до посилення індивідуалізму, а падіння її авторитету зумовило анархічний характер епохи. Будь-яка дисципліна, чи то моральна, інтелектуальна або політична, зустрічалася багнетами, оскільки асоціювалася з церковним догматизмом.
Перші суспільно-політичні результати емансипації були жахливими. Ніхто не вважав за необхідне дотримуватися принципів традиційної моралі: більшість правителів домагалися влади з допомогою злочинів. І утримували її ціною неймовірної жорстокості. Моральна та політична анархія в Італії XV ст. сягнула вражаючих масштабів, і саме вона стала грунтом, на якому формувалося вчення Нікколо. Його ім’я ще недавно було синонімом витонченого, демонічного віроломства, і хоча часом Макіавеллі справді не можна читати без відрази, усе ж більшість шаблонних обвинувачень, висунутих проти нього, — результат елементарного святенництва. Багато добре знайомих нам доброчесних людей стали б точно такими ж, як автор «Державця», якби наважилися зняти із себе маски!
* * *
Нікколо Макіавеллі народився 1467 року у Флоренції в сім’ї адвоката середньої руки. У 31 рік він дістав посаду в уряді міста, на якій залишався протягом 14 років, до повернення до влади клану Медічі. 1512 року Макіавеллі усунули від посади та політичної діяльності і він... став письменником. Найзнаменитіша його робота «Державець», написана 1513 року, хоча і грунтувалася на особистому політичному досвіді, мала й цілком практичну мету: Макіавеллі, котрий перебуває в немилості у Медічі, хотів догодити їм і домогтися повернення на державну службу. Цим можна почасти пояснити шокуючий тон «Державця», книжки, в якій Макіавеллі на прикладах сучасних йому державних діячів повчає, як має поводитися політик, щоб прийти до влади й утримати її.
Автор відверто й послідовно наполягає на головному принципі мистецтва досягнення політичних цілей: мораль необхідно залишати осторонь, коли йдеться про можновладців; політик, якщо він хоче домогтися своїх цілей, не може і не повинен бути чесним і доброчесним. «Необхідно вміти добре приховувати своє істинне обличчя і навчитися майстерно прикидатися і брехати; люди настільки простодушні й так готові коритися хвилинній необхідності, що той, хто обманює, завжди знайде тих, хто дозволяє себе обманювати». На підтвердження цієї тези Макіавеллі ставить за приклад папу Александра VI — батька знаменитого Чезаре Борджіа: «Александр VI нічого не робив, він тільки обманював людей; він завжди тільки про це й думав і завжди мав для цього можливість; жодна людина не роздавала так легко обіцянок і не підкріплювала їх такими гучними клятвами, і ніхто не рахувався з ними менше, ніж він; однак, обманюючи, він завжди досягав успіху й дуже добре володів цим мистецтвом. Таким чином, державному діячу немає потреби мати звичайні чесноти, але йому необхідно прикидатися, ніби вони у нього є».
Політичний дух сучасності дедалі більше нагадує філософію Макіавеллі. Крізь легкий флер формальної данини залишкам християнської етики, до якої вже ніхто із сьогоднішніх великих політичних гравців не ставиться серйозно, вчувається такий чистий прагматизм, такий «науковий» підхід до питань влади й управління, що питання совісті та моралі відпадають через непотрібність. Сакральні слова «бізнес є бізнес», які ми, українці, недавно вперше почули з екранів телевізорів і якими спочатку бували шоковані, звучать сьогодні майже як закляття й означають в ліберальному суспільстві істину, яка стала нормативною: «мета виправдовує засоби». З тією лише різницею, що єзуїт Ігнатій Лойола, який проголосив цей принцип, мав на увазі високі цілі (питання, втім, теж спірне), тоді як сьогодні не лише засоби, а й мета вже, схоже, не має значення.
Хіба гроші, які не можна витратити через відсутність часу на їхнє витрачання, чи влада, яка приносить більше клопоту й відповідальності, ніж привілеїв, можуть стати свідомою метою для нормальної людини?! У цьому я бачу відвертий кретинізм сучасності, яка настільки віддає належне технічним підходам до життя, що перестала дбати про цілі й якість самого життя. Значення має лише віртуозність виконання, технічна майстерність досягнення мети, хоч би якою вона була. Таке й не снилося єзуїтам, зате це передбачив і цей дух висловив Макіавеллі, за що його демонізували одні, потай захоплювалися інші й... уважно вивчали всі разом. Макіавеллі був великим знавцем і віртуозом політичної гри. Його «Державець» — то майстер-клас із засобів досягнення успіху. Цілі його мало хвилюють, важливо вміти досягати їх, хоч би якими вони були.
Справді, нерозумно йти до мети, вдаючись до засобів, приречених на невдачу. Питання засобів у наш час звикли розглядати із суто «наукового» погляду, не даючи етичних оцінок цілям. Успіх — це досягнення мети, байдуже — хороша вона чи погана, корисна чи шкідлива, наскільки її досягнення необхідне для щастя чи благополуччя тієї людини, котра до неї прагне. Такий підхід до справи сьогодні не лякає і не дивує, а в епоху Макіавеллі він був верхом інтелектуальної чесності, адже лежав далеко за межами традиційної моралі, і потрібно було бути неабиякою особистістю, щоб декларувати його.
По-справжньому світ «дозрів» до Макіавеллі недавно, і саме в цьому сенсі його можна називати генієм. Але не злим генієм політики, а геніальним філософом, який передбачав розвиток суспільно-політичної моралі на багато століть уперед. Шокуючу щирість Макіавеллі навряд чи можна назвати цинізмом, у ній радше вчувається наївність людини, котра не боїться відкрито казати, що творить зло. Макіавеллі завжди і скрізь засуджували і ставили йому в провину аморальність і апологію сили в політиці. Сьогодні небагато знайдеться лицемірів, які б запевняли, що вчення Макіавеллі — це наклеп на державних діячів. Занадто нещиро звучали б такі слова з вуст сильних світу цього.
Українцям ще доведеться відкрити для себе філософію Макіавеллі. СРСР, частиною якого ми були ще недавно, являв собою останній оазис романтичного світовідчування. Будучи історичним і духовним пережитком, героїчна концепція влади, характерна для романтизму і для більшовицької доктрини, відгородила радянських людей від істинного політичного духу часу, зробивши нас украй наївними в питаннях політики та влади. Сьогодні ми намагаємося надолужити згаяне, і знайомство з працями Макіавеллі може стати ефективним теоретичним доповненням до практичного досвіду, набутого українцями на знаменитому Майдані й особливо в постмайданний рік. А корисний результат цього досвіду, на мій погляд, може бути сформульований так: не довіряй політикам за жодних обставин. Якщо хочеш жити у вільному і демократичному суспільстві, не забувай про одкровення «Державця» і дій за порадою Козьми Пруткова, у дещо перефразованому вигляді: «Люби політика, за якого ти голосував, але не давайся йому в обман».