Минулого літа всі місцеві хмельницькі газети вмістили повідомлення про відвідини Кам’янця-Подільського польським прем’єром Лешеком Міллером. Високий зарубіжний гість приїхав до старовинного міста в гості до сватів. Кілька років тому Ірена Цесаренко, вчителька малювання з Кам’янця, на заробітках у Польщі познайомилася зі студентом університету Лешеком і вийшла за нього заміж, ставши невісткою однієї з найповажніших польських родин. Можна було б битись об заклад, що, прочитавши це повідомлення, тисячі подолянок воліли б опинитися на місці Ірени, українки-заробітчанки зі студентського бару, якій так щедро усміхнулася доля. Бо вийти заміж за іноземця — неприхована ідея-фікс багатьох українських дівчат (хотіла написати «мрія» — але це романтичне й чисте слово, мабуть, не зовсім відтворює суто прагматичне прагнення «вирватися з цих злиднів і зачепитися там», що домінує в бажанні «окільцювати» іноземця).
Можливостей для цього нині є вдосталь. Звісно, мало кому може пощастити так, як Ірені. Та все ж заміж за європейців виходять багато українських жінок. Особливо тих, що мають це за конкретну мету і прагнуть її досягти з усією притаманною українкам наполегливістю й невідступністю. Два роки тому, перебуваючи в одному з невеликих нідерландських містечок, я звернула увагу на те, що дружинами молодих голландців було чимало наших співвітчизниць. Секрет виявився простим: тут багато років діяв створений українцем-емігрантом з корінних голландців український фольклорний колектив. І коли наші кордони відкрилися і став можливим безпосередній культурний обмін зі щорічними приїздами на фестивалі, закохані в українське мистецтво голландці легко позакохувались у веселих українських дівчат. А ті так само легко залишили батьківщину і переїхали на ПМП до ситих і багатих Нідерландів. Того ж таки літа їхня громада поповнилася й солісткою нашого колективу.
...Моя землячка, давня моя знайома, ненадовго приїхала з Італії, щоб пройти медичне обстеження і зібрати необхідні документи: зібралася заміж за брата свого господаря. Про його вік мимрить невизначено: «Н-ну, старший трохи. Добряче старший. Але мене влаштовує». Про своє здоров’я ще невизначеніше: «Мабуть, не підходить мені італійська кухня, дуже все гостре. Щось усередині болить, треба перевіритися, бо там медицина страшенно дорога». До наших же лікарів іде сміливо — має чим платити. А років три тому, несподівано завітавши до мене в гості, крадькома рахувала копійки, щоб вистачило на зворотну дорогу з Хмельницького. Каже, італійці так і не повірили, що в неї, такої проворної господині, яка вмить і наварить, і спече, і поприбирає, є вища освіта і немає власного житла в Україні.
Вона вдає, що все в неї зараз добре і навіть чудово. Але дуже швидко втомлюється вдавати і каже відверто й щиро: «А що мені робити? Повертатися сюди в гуртожитську кімнату? Чи купити тут квартиру і піти реалізаторкою на базар? Кому я тут потрібна зі своїми руками, головою і всім іншим також? Доньці? Таж вона вже доросла, в неї своє життя. А там... Чоловік він хороший, удівець, до мене ставиться добре. Може, й справді любить. Знаєш, у них сім’я — це головне. Наші молодиці деякі приїжджають, очима пострілюють: італійці, мовляв, хлопці південні, темпераментні, ми їх тепленькими візьмемо, окрутимо враз. І беруть, звісно, — хіба італійці не чоловіки? Але як тільки роман перестає бути таємницею, вже зовсім не юного Ромео кличе до себе батько. «То ти справді любиш Марію?» — «Люблю». — «Добре, люби». І в той самий день переписує все добро на невістку і внуків. А ти тепер, голий-босий і закоханий, потрібен Марії? Дзуськи. Якщо додати до цього ще й справді вибуховий характер італійців — південний же темперамент, — то, їй-Богу, не кожна наша жінка з таким уживеться. Але я вже якось пристосувалася. Та й у мене теж характер — ти ж знаєш. Хай тільки узаконимо стосунки — побачимо, хто в домі хазяїн».
Одружуються, як правило, там, у чужих країнах, — насамперед, щоб отримати громадянство. Хоча трапляється, що реєструють шлюб і справляють весілля тут, на батьківщині нареченої. Саме так, нареченої, бо наші хлопці одружуються з іноземками вкрай рідко. Либонь, тому, що прагматичних зарубіжних відданиць нечасто влаштовує бідний український жених. Позаторік у Хмельницькому зареєстрували шлюб з іноземцями 25 подолянок. Причому тільки шість із них вийшли заміж за представників близького зарубіжжя — Росії, Білорусі, Молдови. Решту женихи повезли в Італію, Грецію, Німеччину, Португалію. Торік шлюбний імпортний «ужинок» подільського жіноцтва був ще меншим: грали весілля тільки 21 «змішана» пара. Практично всі виїжджали з України одразу ж після врочистої реєстрації шлюбу. Переважно — в Польщу та Ізраїль. От звідки, за спостереженнями працівників відділу реєстрації актів громадянського стану, практично немає зятів у хмельничан, то це — з країн Прибалтики: Естонії, Латвії і Литви. В кожному разі, тут, у Хмельницькому, вже й забули, коли реєстрували такі шлюби.
— Найчастіше шлюби з іноземцями беруть тут, в Україні, з двох причин, — вважає завідуюча міським врагсом Валентина Орєхова. — Перша — на бажання нареченої. Можна сказати, патріотичне бажання. Хоче дівчина чи жінка одружитися тут, на рідній землі, відзначити цей щасливий день в оточенні своїх рідних та друзів. А друга — бо акт реєстрації шлюбу в Україні ну дуже дешевий. У нас можна одружитися за ...85 копійок. Цілком офіційно! Якщо ж хочете урочисто зареєструвати шлюб, то це коштуватиме, залежно від кількості послуг, від 32 до 100 гривень. У заморських женихів аж очі на лоба лізуть від таких смішних цін — хоч щодня одружуйся, не розоришся.
І справді, я згадала знайомого голландця, котрий пояснював своє тривале парубкування тим, що в них шлюб — дороге задоволення. «Ти маєш на увазі сімейне життя?» — перепитала я його. «Ні, саме шлюб, — ще раз уточнив голландець. — На нього теж треба спершу заробити. Отож сім разів подумаєш, женитися чи ще попарубкувати».
Однак, либонь, усе ж найчастіше не з цієї причини молодожони-іноземці, що одружуються з українками, пардон за каламбур, не першої молодості. Зазвичай і наречені, як правило, — це розлучені жінки, що мають дітей і по 30—40 літ віку. А женихи-іноземці переважно ще значно старші, удівці або теж розлучені. Звісно, є щиро закохані пари. Та, на жаль, найчастіше це такі тавровані недавно «нерівні» шлюби, рушійною силою яких є не кохання, а звичайний прагматичний розрахунок, причому досить часто — обопільний. Але коли й веде двох до шлюбу чисте та світле почуття, то воно повинно бути таки справді сильним, щоб подружжя не лише притерлося характерами і перемогло майнову нерівність, а й подолало всі підводні рифи ментальних відмінностей та різних національних традицій.
Одна моя колега одружена з болгарином. Живуть тут, на Хмельниччині. Хоч у Болгарії родина чоловіка в захопленні від невістки: і гарна, і метка, і роботяща. І вона чоловіком задоволена: господар хоч куди. «Мені було добре, — зізналася вона одного разу. — Але жінка там повинна сидіти тихо, як миша під віником. А я так не можу!» І вмовила чоловіка приїхати сюди, в Україну, щоб крутитись-вертітись-заробляти-виживати, але почуватися вдома, вільно і привільно, як звикла.
Ну, а новітньою легендою про кохання стала на Поділлі «лав сторі» немолодих уже людей — української вчительки-заробітчанки та італійського поліцейського, — котрі одружилися там, в Італії, і переїхали сюди, на Поділля, жити. Про них писали газети, знімали телепередачі. Взимку я часто бачу їх у місті. А з настанням весни вони, мабуть, знову поїхали будувати свій будинок в одне з подільських сіл. Вити затишне сімейне гніздечко у райському куточку рідного краю. І яке це має значення, що він абсолютно сивий, а в неї зморшки під ще гарними променистими очима. Якщо люди справді кохають одне одного, то їм найкраще там, де вони можуть бути разом.