| ||||||||
Іван Яцканин і Віталій Конопелець «вичисляють» на Ратушній площі будинок, в якому міг зупинитися Григорій Сковорода |
Де б не шукав я життєві відмітини нашого великого мисленика Григорія Савича Сковороди — чи в зелених Чорнухах, на початку його шляху, чи в гамірній студентській «Могилянці» на київському Подолі, чи під крислатими липами Переяславського колегіуму, чи в «саду божественних пісень» села Каврай на Черкащині, чи в останньому притулку філософа в селі Пан-Іванівці на Харківщині («Дзеркало тижня» за 22 липня, 7 жовтня 2000 року, 10 лютого, 19 травня, 9 червня 2001 року) — то були все журналістські мандри своєю, українською землею.
Та щемливою скалкою в серці весь час давало знати про себе прагнення піти за Сковородою за кордон, до країн, куди допитливий студент свого часу вирушив за новітніми знаннями. І коли редакція «Дзеркала тижня», відгадавши моє затаєне бажання, запропонувала відрядитися на пошуки невловимого Сковороди до Словаччини, я ні хвилини не роздумував — поїздом до Ужгорода, а з нього автобусом до Пряшева, де одразу ж відчув дух Сковороди і його незриму присутність — на місцевому українському радіо, в музеях і книгарнях, у розмовах із побратимами, нашими «родимцями» в Пряшівському краї, в привітній Братиславі. Чи збагатились мої нові «сковородинівські розшуки», судити читачеві газети.
«Сукупність наук, що їх викладали в Києві, видалася йому (Сковороді — В.С.) недостатньою. Він забажав побачити чужі краї. Скоро трапилася нагода здійснити це, і він охоче нею скористався».
Михайло Ковалинський,
учень і перший біограф Сковороди
Коли переяславський гене-
рал-майор Федір Вишневський зібрався їхати в далеку Угорщину закупати знамениті токайські вина для царського двору (іменний указ імператриці Єлизавети Петрівни від 6 квітня 1745 року, переданий поважному Федору Степановичу прапорщиком Андрієм Милорадовичем, квапив генерал-майора в дорогу, бо аж благала її імператорська величність в приписці до наступного листа: «А коли можливо хоча б три антала (діжечка-анкерок на 60 пляшок угорського вина — В.С.) поштою прислати, бо ж зробилась потреба, а ніде вишукати неможливо, а я ж обійтися без оного не можу, що і вам відомо»), він не вагався, кого взяти з собою як помічника-перекладача, знавця європейських мов, цікавого співбесідника і доброго музиканта.
Федір Степанович Вишневський погодився з префектом Києво-Могилянської академії Мануїлом Козачинським, який читав курс філософії і не цурався віршописання, особливо складання панегіриків на честь приїзду цариці Єлизавети в Київ у 1744 році, що кращого за спудея Григорія Сковороду помічника для непростої роботи в чужій землі він не знайде, адже той знає добре німецьку, грецьку й гебрейську мови, володіє латиною та й із правилами етикету обізнаний, бо ж перед цим два роки був у півчій капелі Єлизавети в Петербурзі.
А з боку порфироносної імператриці Федір Вишневський завжди мав високу підтримку й особливу ласкавість, бо ж, за невід’ємними записами в історії царської династії, став її жаданим сватом. Це він свого часу, ще полковником, привіз до Петербурга із села Лемеші, що на Чернігівщині, молодого козака Олексія Розума, який, як визнали всі при царському дворі, «обладал пріятным голосом и красивою наружностію». Тож він досить швидко був переведений до почту цісарівни Єлизавети Петрівни, яка, зійшовши на царський престол, возвела Олексія (вже!) Разумовського у графське достоїнство, а згодом пожалувала його в генерал-фельдмаршали, і врешті-решт оформила з ним шлюб, який, правда, не давав права престолонаслідування.
Чи треба ще раз підкреслювати, що ставлення імператриці до свого переяславського свата Федора Вишневського було постійно прихильним, майже родинним. Вона засипала свого вірного слугу й свата щедрими подарунками — від «царствених дрібничок», таких, як медальйон власноручної різьби по дереву її батька Петра І, до кількох сіл — Жарбован, Карані, Дівичок та інших — на Переяславщині (я побував з добрим чоловіком, будівельником Миколою Артемовичем Присічем у Карані, за Вітряною горою, неподалік Дніпра, перед поїздкою до Словаччини).
Григорій Сковорода одразу ж відгукнувся на пропозицію генерал-майора Вишневського їхати з ним на п’ять років до Угорщини, скоріше, до Європи (нічого, що вдруге доведеться переривати навчання в академії, можна бути й «вічним студентом», тим більше, що попереду були богословські класи, які не особливо приваблювали Сковороду). Так генерал Вишневський, узявши з собою Григорія, виконав вказівку цариці Єлизавети з її указу: «Ви можете вибрати людей, де вам хто потрібен, щоб були люди добрі, молоді, грамотні». Саме такою молодою і грамотною людиною був у почті царського «комісара» Вишневського Григорій Сковорода.
Он як хитромудро переплітається історія в конкретних людях, їхніх долях, їхніх життях! А то дослідники вже два століття ніяк не можуть позбутися переконання, що генерал-майор Федір Вишневський уклав із Григорієм Сковородою договір лише на виконання обов’язків дячка при невеликій православній церкві в «російській колонії» у виноробному Токаї. Ні, не правити тягучу церковну службу, не запалювати свічки, не обвіювати парафіян ладаном — Сковорода вирушив до Європи за новітніми знаннями, наперед радіючи знайомствам із видатними ученими в європейських університетах і академіях.
«Оставь, о дух мой,
вскоре все земляным места!
Взойди, дух мой, на горы,
где правда живет свята,
Где покой, тишина
от вечных царствует лет,
Где блещит та страна,
в коей неприступный свет!»
Григорій Сковорода,
«Сад божественних пісень». Пісня 2-га
Наприкінці серпня 1745
року, в яблуневу спасівську пору, великий, добре налаштований обоз генерала Вишневського рушив із Києва. У подорожньому паспорті значилося добрих два десятки населених пунктів проїзду: одразу ж після Києва — Васильків, а далі міста й містечка: Фастів — Кам’янка — Бердичів — Полонне — Заслав — Радзівілів — Броди — Львів — Жовква — Ярослав — Пшеворськ — Жешув — Кросно — Дуклянський перевал…
На цьому облишимо перелік. Бо ж на гребені Дуклянського перевалу неспішну валку з великою каретою четвериком попереду я зустрічав з моїм попутником слідами Сковороди у Словацькому краї письменником Іваном Яцканином.
Тут потрібен короткий відступ. Майже рік ми готувалися з редактором українського журналу «Дукля», що виходить у Пряшеві, до походу маршрутом Григорія Сковороди словацькою землею в угорський Токай. Мій вибір супутника у журналістських мандрах не був випадковим. Наділений сковородинівським почуттям подивування світом і щирим сповідуванням «філософії серця», Іван Яцканин любовно перекладає на словацьку мову байки Сковороди і друкує їх у літературній пресі. Вже багато років не сходить Григорій Сковорода — як поет, філософ, як людина Бароко — і зі сторінок журналу «Дукля». Ця залюбленість Івана Яцканина у слово й думку українського перворозума не залишилась непоміченою. Національна спілка письменників України удостоїла його звання лауреата Міжнародної премії імені Григорія Сковороди. Отже, ні з ким іншим не міг я прийти на Дуклянський перевал, прямісінько на кордоні з Польщею.
Ми вже знали, що генерал Вишневський не міг їхати інакше, лиш відомим Угорським шляхом дальньої торгівлі, що прокладений купцями ще в середньовіччі з Прибалтики через Дуклю, Свидник, Бардіїв, Пряшів, Кошіце — і далі на Угорщину аж до Середземномор’я. У цьому нас остаточно переконала «Записка Олександра Духновича», педагога і просвітителя, закарпатоукраїнського будителя ХІХ століття, який з пряшівським єпископом Й.Гаганцем здійснив поїздку в Галичину. І хоча подорож ця відбулася вже в наступному столітті і в зворотному напрямі, в записці згадуються знайомі нам населені пункти: виїхали з Пряшева «да и на полудень прибыли до Купелі Бардійовской», а через два дні «прибыли мы чрез Границу до Дукля граничного города в Галичине».
Отже, на Дуклянський перевал ми вийшли точно. Навколо квітла вмита теплими дощами, зелена, лагідна словацька земля, і ми чемно відмовилися від запрошення генерала Федора Степановича сісти до нього в простору, але трохи задушливу карету. Вмостилися на широкій мажі, поверх пахучого сіна — й одразу ж до зацікавлених розпитувань. Виявилося, що їдуть з «комісією» генерал-майора Вишневського 34 чоловіки, удвічі більше, ніж визначалося указом імператриці Єлизавети. Серед них два десятки драгунів із вахмістром (дороги серед гір, лісом глухі, небезпечні), священик і дячок із Переяслава (отже, Сковороді не було заняття в церкві), звичайно, писар, а також син генерала Вишневського поручик Гаврило і різна прислуга. Молодого студента Григорія ми упізнали одразу ж (хоч і час між нами лежав величезний) — жвавий юнак, у припорошеній дорожній киреї, не міг довго всидіти на возі й розгонисто крокував обіч шляху, повним зеленої барви моріжком…
У Свиднику, колись великому селі із заїжджим гостинцем, а нині ладному містечку, нас зустріли уродженець села Красний Брід, письменник Михайло Шмайда і працівник свидницького Музею української культури, поет Степан Гостиняк. Розпитавши про наші «сковородинівські розшуки», вони одразу ж природно долучилися до їх тривалого часового перебігу, і кожен відстоював власну точку зору на події двох з половиною століть давності.
Михайло Шмайда, неперевершений знавець українського фольклору (назбирав 5 рукописних томів народних усних перлин — тільки б побачили вони світ!) дуже, аж молитовно, хотів, щоб Григорій Сковорода заночував саме у Свиднику, ще й у селянській хаті, щоб на гостинне: «Просимо до вечері…» відповів: «Дуже красно Вам дякую. Боже Вас пожегнай (благослови)!» А також, щоб полтавський юнак обов’язково потрапив до кудильної хати на дівочі вечорниці й неодмінно почув пісню, яка так муляє серце романістові Михайлу Шмайді (про бідну, зневажену дівчину):
«Пустила мене мама
в ліс по малину.
А їй принесла у фартусі дитину…
До церкви дзвонили,
дівки ся сходили,
А я, небожатко, колишу дитину…»
А Степан Гостиняк заперечує: царський генерал вважав би за образу розмістити свій людний обоз у хатах-дим’янках без комина, де все прогіркло димом, що клубочиться під солом’яну стріху… Вже імовірніше, його запросив би на ночівлю угорський граф Сірмай до свого кам’яного маєтку у Нижньому Свиднику. Не інакше.
Звичайно ж, ми побували в добре реставрованому старовинному маєтку, де нині картинна галерея імені народного художника Дезидерія Миллого. Але виявилося, що бароковий «каштель» (палац) граф Сірмай побудував наприкінці вісімнадцятого століття і тому не мав щасливої нагоди запросити генерал-майора Вишневського на вечерю у палацовій світлиці. Отже, ми з Іваном Яцканином повернулися у Верхній Свидник, щоб продовжити шлях із київською валкою до знаменитого середньовічного міста Бардієва.
Але не міг я так одразу покинути Свидник, не поцінувавши вдумливим поглядом його музейні скарби, чари картинної галереї. Через день, у затишному готелику «Зелений берег» над форельним гірським озером, я занотовував власні враження й думки до кореспондентського блокнота: «Яка проста, точна й глибока назва у свидницького музейного закладу — Музей української культури! Через кілька літ МУКу (абревіатура музею) виповниться піввіку. Створювався музей з чималими труднощами, важко втриматись, щоб не написати: «народжувався у МУКах», з проривами й відступами, зате сьогодні це — сучасний багатопрофільний музейний комплекс: історія, етнографія, фольклористика, сад дерев’яної архітектури, картинний палац — і головне: у всьому тут неповторна атмосфера українського первородства.
Ми ж, — ваш покірний слуга, Іван Яцканин і його друг, поет Віталій Конопелець, який зустрів нас у Бардієві, — намагаємося вгадати, у якому ж будинку (всі цілісінькими збереглися з епохи середньовіччя) зупинився генерал Вишневський, звичайно ж, із Сковородою; придивляємося, який з них, цих будинків, просторіший, місткіший, має на другому поверсі балкон, хочемо вгадати й характер господаря. Нарешті всі троє погоджуємося: це он та споруда навпроти костьолу святого Егідія весняного зеленого кольору, що має зручний під’їзд і широкі вхідні двері. А щоб якось розвіяти сумніви, які все-таки залишаються, Віталій Конопелець обіцяє добре покопатися в міському архіві, де директором його знайомий, і спробувати знайти документальні записи про кількаразовий проїзд місії генерала Вишневського через Бардіїв у тридцяті-сорокові роки вісімнадцятого століття. Це вселяє надію, і наступного дня ми продовжили мандрівку на Пряшів — крайове місто Східної Словаччини.
Уранці наступного дня генеральський обоз витягнувся через Верхню браму із гостинного Бардієва і круто повернув на південь — на Пряшів, а далі на Кошіце. Вересень уже наближався до кінця, усе густіше входив у золотаве бабине літо, прикрашене сріблястим летючим павутинням. Хазяйновитий Федір Степанович поспішав до Токаю — на початок виноробного сезону. Нетерпеливилося й Григорію: швидше прибути на місце, влаштуватись, обдивитись — і знову до книг, до бібліотек Відня, Кошіце, Прешпорка (нинішньої Братислави).
Поспішали. Дорога покращала, подекуди мощена каменем. У Пряшеві тільки й устиг оглянути (попросив німецького настоятеля) високі книжкові шафи бібліотеки приходського костьолу святого Мікулаша, розшукував трактати Яна Коменського, прогресивного педагога й ученого, розпитував про Яна Бауера, Еліаша Ладиверя — фундаторів пряшівської філософської школи. Надумав приїхати до Пряшева ще й з Токаю.
Відомий український історик Іван Ванат, з яким я познайомився у Пряшівському союзі русинів-українців, не заперечує, що допитливий Григорій Сковорода міг завітати до цього міста, шукаючи цікавих знайомств і розумних книг, оскільки дістатись із Токайської долини до пряшівського Нижнього Гуштака великих труднощів не складало. А от у тому, що царська валка прямувала на перевитий виноградною лозою Токай саме через Пряшів, він не сумнівається. Лише угорським торговим трактом туди й доберешся. І, безперечно ж, українці Пряшівщини, вважає Іван Ванат, повинні гостинно запросити Григорія Сковороду під свою стріху: видати його твори, знайти нові документальні свідоцтва його перебування на словацькій землі, вшанувати його пам’ять, адже в наступному році виповнюється 280 років від дня народження філософа.
Не знаю, не певен, чи вдалося Григорію Сковороді і його супутникам відчути особливість міської атмосфери, коли прибули довгою валкою в Кошіце, а я от спитав Івана Яцканина, чим відрізняється імідж Кошіце від інших словацьких міст, північніших, у хвилях зелених гір? Зором і слухом знайшли відповідь: у Кошіце вже є ознаки середньої Європи, хай ще не чіткі, але вже вловимі мотиви і барви Будапешта та Відня.
От кошіцький собор святої Альжбети вже майже врівень з відомими європейськими — і він, цей величний собор, будувався, зростав разом із містом, і сьогодні собор його головна опора. Що було відомо і про що міг дізнатися Григорій Сковорода в Кошіце? Місто веде свою писану історію від грамоти Егерського капітула від 1230 року. А всього через століття ремісники й парафіяни своїм працелюбством і майстерністю поставили Кошіце на друге місце після Будапешта. Переваги «королівського міста» досить швидко позначилися на економіці й культурі Кошіце. У 1657 році егерський єпископ Бенедикт Кишді зафондував у Кошіце університет (другий після університету міста Трнава у Словаччині) з філософським та богословським факультетами.
І це головне (є університет, а в ньому читають філософський курс!), що запам’ятав Григорій Сковорода, покидаючи місто Кошіце на шляху до Токаю.
* * *
Давно помічено, що мандрівники, гості прибувають до місця призначення ввечері. Так ведеться віками. Коли притомлені українці і зморені коні ступили на територію російської колонії, протяжний дзвін православної церкви якраз покликав людей на вечірню службу.
Позаду у Сковороди був місяць важкої дороги.
Попереду — п’ять років трудної науки в Європі.
(Закінчення буде).