Арістотель зазначав, що «за своєю природою варвар і раб означають одне й те ж саме». У «Політиці» великий Стагирит був далекий від метафоричного розширення царини застосування зазначених понять: скажімо, «раб шлунку» не є обов’язково тотожним «варварові» — хоч у прямому розумінні останнього поняття, хоч у переносному. А що про це можна знайти в історії?
Геродот розповідає, як потішила спартанського царя Павсанія, тріумфатора Платей, розкіш захопленої ним ставки перського царя. «Побачивши золоті та срібні ліжка з гарними матрацами та ще золоті і срібні столики і всі приналежні для (перського) обіду речі, подивувався цій розкоші і для сміху наказав своїм слугам приготувати лаконський обід. Обід було приготовано, і різниця між обома обідами була разюча. Тоді Павсаній засміявся і запросив еллінських стратегів, і скоро вони зібралися, Павсаній, показуючи на обидва обіди, сказав їм: «Шановні елліни, я запросив вас сюди, бажаючи показати вам, наскільки дурний був Мідієць (Ксеркс. — Є.З.), який, маючи можливість жити, як ви тут бачите, прибув сюди, щоб забрати в нас те, що ми маємо, в нас, які живемо так бідно».
Перси тому стали рабами свого царя і, з точки зору еллінів, відповідно, варварами, бо стали рабами своїх шлунків. Аркадська ідилія вільного гірського вівчарства набридла народові, який владарював над всією Азією. Голос народний озвучив такий собі Артембар: якщо ми такі вільні й сильні, чому ж ми такі бідні? «Оскільки наша країна мала і гориста, нехай ми переселимося з неї і постараємося придбати собі іншу, кращу за неї. …І це цілком личить нам, народові, що має силу», — так, за свідченням Геродота, Артембар радив Кіру II Великому, першому царю держави Ахаменидів. Добре, — відповів Кір, «і почав здійснювати цю пораду і водночас наказав персам готуватися до того, що вони вже не пануватимуть, а будуть невільниками інших людей, бо, сказав він їм, …не буває так, щоб одна і та ж країна давала прекрасні плоди, а також людей, відважних на війні. Тоді перси погодилися зі словами Кіра і воліли краще мешкати в бідній на плоди країні і панувати над іншими, ніж сіяти на рівнинах і бути невільниками інших народів».
Тоді перси віддали перевагу свободі та бідності. (До речі, не тільки для себе. Саме Кір, підкоривши у 539 році до Р.Х. царство халдєїв, відпустив євреїв з Вавилонського полону.) Але згодом спокуса вдовольнити мамону (черево) здолала вільних пастухів. І вони, перетворившись на рабів-варварів, закономірно підкорилися волелюбним поціновувачам сочевичної юшки, що її варили на крові лаконських биків. (Плутарх розповідає, що один понтійський цар «купив навіть собі спартанського кухаря виключно для приготування «чорної юшки», проте, коли скуштував її, розгнівався. «Царю, — сказав кухар, — перед тим, як їсти цю юшку, треба викупатися у Евроті!»)
Про те, що сите черево абсолютно по-варварськи є глухим до доблесті, свідчить і Тит Лівій. Року десь у 176 до Р.Х. римляни вирішили приборкати істрійців, що аж надто чинили розбій. З цією метою улаштували табір у гавані біля Тимавського озера. Налякане істрійське воїнство порозбігалося по селах та причаїлося. У мирній обстановці військовий табір швидко перетворився на багатолюдне торговельне містечко: із засобу залякування варварів — на принадну для них здобич.
Удосвіта, непомітно підкравшись до безтурботного військового поселення, істрійці навалилися всією масою. Римляни ганебно стали втікати; тільки легіонери Марка Ліцінія Страбона, військового трибуна третього легіона, залишилися вірними обов’язкові й полягли смертю хоробрих.
Табір зазнав страшенного пограбування. У наметі квестора варвари «знайшли все приготовленим й розставленим для бенкету, а ліжка застеленими». Тут би суворим воїнам й поглузувати із зманіжених римлян — на Павсановий кшталт. А от і ні. На повний голос заговорила мамона! «Царьок, возлігши, заходився їсти та пити. До нього приєдналася решта, забувши про зброю й ворогів; що вишуканішою й незвичнішою була їжа, то жадібніше вони набивали свої черева їжею та вином».
А тим часом консул і військові трибуни наводять порядок та відновлюють військову дисципліну. У гніві легіонери люто атакують ворога, і незабаром все скінчилося: полонених не брали, «небагатьом істрійцям поміркованість у випивці дозволила помислити про втечу, решті смерть продовжила сон; римляни повернули собі все сповна, за винятком хіба що випитого та з’їденого ворогом».
* * *
Ніхто двом панам служити не може, бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другим знехтує. Не можете Богові служити й мамоні». (Мат.6:24).