Архієпископ Ігор Ісіченко За президентства Віктора Ющенка так і не було запропоновано нових моделей державно-церковних відносин порівняно з часами Леоніда Кучми. Демократична риторика сполучається й надалі з властивими посткомуністичним режимам моделями чиновницького контролю церковного життя та державного патерналізму. Знаковою подією для Ющенка було використання церковного складника в сценарії його інавгурації. Замість того, щоб їхати по благословення до свого духівника, новий президент зібрав релігійних лідерів у Софії Київській, незважаючи на канони, які прямо забороняли одним брати участь у спільній молитві з іншими, на реалії міжконфесійних взаємин і ставлення віруючих людей до запрошення для молитви до їхньої історичної святині представників інших конфесій. Державний лідер тоді фактично прийняв на себе повноваження «верховного понтифіка». Наступні акції в Софії зберігали такий стиль. Відомий московський публіцист якось саркастично зауважив, що навіть Путін не дозволяє собі ставати серед архієреїв на патріаршому місці, як Ющенко. Щоправда, нова адміністрація зважилася ліквідувати Держкомрелігій як надто вже одіозний релікт сталінської епохи. Однак невдовзі з’ясувалося, що повноваження Держкомрелігій активно береться виконувати секретаріат президента України. Працівники секретаріату були творцями й виконавцями чергового проекту «об’єднання в єдину помісну церкву» УАПЦ та УПЦ-КП, який закономірно провалився в листопаді 2005 р. А до президентських промов наполегливо вписували ідеї творення «єдиної помісної церкви». Зрештою, Держкомрелігій було-таки відроджено в дещо прихованій формі Державного департаменту в справах релігій. Найсумнішим є те, що, намагаючись ініціювати доцентрові процеси в церквах східного обряду, високопосадовці формують конформістське середовище, здатне знехтувати канони й елементарну мораль задля виконання урядового замовлення. Варто було Петрові Ющенкові взятися активно допомагати у відбудові харківської Іоанно-Богословської церкви, як обдарована щедрими пожертвами парафія за кілька місяців перейшла до лідера нових симпатій президентської родини — УПЦ-КП. І якщо підкупом і адміністративним тиском гуртуватиметься з продажних пристосованців у рясах довкола владного олімпу нова «помісна церква», я б не хотів бути її парафіянином, незалежно від того, чи матиме вона канонічне визнання… Петро Зуєв, священик УПЦ, директор Центру богословських студій Деякі експерти закидають адміністрації Ющенка, що вона активно втручається в церковне життя. Однак я не вважаю такі заяви відповідальними. Пригадаймо ситуацію, коли розглядалася можливість об’єднання Київського патріархату на чолі з Філаретом та УАПЦ. Точка зору президента країни була відомою: Віктор Ющенко підтримував таке об’єднання. Однак, коли стало зрозуміло, що єпископат УАПЦ не підтримує запропонованої Філаретом моделі об’єднання, держава не застосовувала тих методів «переконання», які мали місце в минулому. Це свідчить про те, що Ющенко не орієнтується на силові методи розв’язання церковних питань, як вважають деякі експерти в Росії. Натомість Президент України намагається ініціювати певні об’єднавчі процеси, постійно наголошуючи на тому, що держава зацікавлена в об’єднанні Православних Церков. Я не вважаю, що Президент не має права давати свою оцінку ситуації, що склалася сьогодні у церковному житті. Він має таке моральне та юридичне право. Так само він має право, більш того, морально зобов’язаний, ініціювати певні заходи, які б сприяли гармонізації міжконфесійних та міжцерковних відносин. Інша річ, що такі ініціативи завжди мають попередньо — перед їх проведенням — проходити експертну оцінку, аби не вийшло так, що ініціативи Президента були некоректними з точки зору канонічного права. Проте для Президента як глави держави головним інструментом впливу на релігійну ситуацію залишаються створення «правил гри», які б сприяли як релігійній свободі, так і розвитку релігійних організацій. У цьому контексті Президент на початку нинішнього року ініціював суттєве оновлення вітчизняного законодавства про свободу віросповідання, доручивши уряду розробити нову редакцію Закону України «Про свободу совісті…», розробити окремий закон про реституцію колишнього церковного майна та законодавчо розв’язати проблему копеланства. Участь у розробці цих законопроектів з одного боку фахових юристів, а з іншого представників більшості конфесій дає підстави сподіватися, що невдовзі Україна ліквідує «білі плями» у законодавстві, яке регулює державно-церковні стосунки. Сподіваюсь, що це піде на користь як державі, так і Церкві. Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ, Релігійно-інформаційна служба України Аналізуючи розвиток міжконфесійних і державно-конфесійних відносин в Україні з точки зору дотримання релігійної свободи, потрібно звернути увагу на кілька важливих речей. Насамперед це те, що в роки незалежності в нас відбувся стрімкий розвиток поліконфесійності, натомість суспільство не змогло швидко пристосуватися до такої релігійної багатоманітності. Як наслідок, були численні конфліктні ситуації, випадки релігійної нетолерантності. І незважаючи на значні зусилля багатьох церковних та світських діячів, спрямовані на плекання релігійної толерантності, до ідилії ще надто далеко. Я б навіть сказав, що за останній рік деякими довколацерковними та політичними організаціями було багато зроблено для розбурхування міжконфесійного моря. Згадаймо численні так звані хресні ходи-протести проти перенесення резиденції глави УГКЦ до Києва, передвиборні тури політиків на кшталт Вітренко, під час яких вона відверто пропагувала релігійну нетерпимість, факти релігійного вандалізму та антисемітизму. Зауважмо, що переважно всі ці випадки залишалися без належної реакції органів, які мають наглядати за безпекою і порядком у державі. Інша важлива річ — законодавство. Нині чинному Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» виповнюється 15 років. На час його прийняття він був дійсно дуже прогресивним та вдалим. До нього пізніше неодноразово вносилися різні поправки, хоча й не завжди доречні. Так, поправка про почергове використання храмів представниками різних конфесій спричинила нову хвилю конфліктів, які існують і донині. І зараз триває процес реформування законодавства в галузі свободи совісті. Але наше суспільстві ще не виробило пошани до закону, наші державні та політичні мужі нерідко нам давали і дають приклади того, що закони написані не для всіх. У часи правління Л.Кучми стало традицією, що влада, центральна, а особливо регіональна, фаворитизувала одні (переважно одну) конфесії на противагу чи навіть шкоду іншим, передумовою повернення культових приміщень була лояльність до режиму. Всеукраїнська рада церков та релігійних організацій (ВРЦ), контрольована Держкомрелігій, мала формальний характер і найчастіше збиралася для того, щоб спонукати її членів до підтримки влади. Не дивно, що низка церков створили альтернативний орган для співпраці та координації дій. Також закономірною була підтримка більшістю релігійних організацій з числа «нелюбих» попередньою владою помаранчевого руху за справедливість (а не одного з кандидатів, як люблять подавати у протилежному таборі). Це був також виступ проти старих форм державно-конфесійних відносин, за партнерство і рівність. Ліквідація президентом В.Ющенком Держкомрелігій стала кроком до зміни цих відносин. Як на мене, надзвичайно позитивним явищем стала самоактивізація ВРЦ і те, що президент готовий прислухатися до її думок. Разом із тим, у більшості областей було створено або за наказом президента, або за ініціативи різних церков регіональні міжконфесійні ради, покликані нормалізувати відносини на місцевому рівні, що також є обнадійливим фактором. Важливо зауважити, що як новостворений Держдепрелігій, так і реформовані місцеві відділи у справах релігій, вже не мають права монополії на посередництво у стосунках високих державних мужів зі священнослужителями. Але незмінним, та навіть без натяку на зміну, залишився фактор політизації церкви та фаворитизації окремих конфесій. З багатьох регіонів надходить інформація, що нові власті відверто висловлюють свої симпатії до одних конфесій, яким і планують безальтернативно передавати майно — основний об’єкт уваги державно-конфесійних загравань. Отже, враховуючи стан релігійної свободи за попереднього і нинішнього президента, можна сказати, що зміни відбулися, до того ж у позитивний бік. Помаранчеві події навчали Церкви активно відстоювати свої інтереси та довели, що краще це робити у міжконфесійній злагоді. |