Звичайно прийнято писати історію подій людського життя. Це глибоко помилково. Істинне життя — життя внутрішнє.
Р.Роллан,
«Зачарована душа»
«Детективна історія» зі скульптурою Святослава Ріхтера, яка дивно опинилася у фондах історичного музею м.Яготина, досить символічна. Статую було знайдено просто кинутою в рік 90-річчя великого музиканта й нашого земляка. Громадська організація Місія Давида Ойстраха і Святослава Ріхтера майже два роки вела пошуки скульптури, які завершилися патовою правовою ситуацією — даний експонат музею не може бути переданий, відповідно до букви закону (або «букви» чиновників?!), Одесі — місту, в якому провів своє дитинство та юність великий музикант ХХ століття.
Ювілей С.Ріхтера не знайшов відбитку в планах на 2005 рік ні Міністерства культури, ні управління культури Одеської обласної адміністрації. Його затулили інші акції, фінансовані колишньою владою. Лише завдяки підтримці посольства ФРН, генерального консульства РФ в Одесі та посольства РФ в Україні нове керівництво Міністерства культури відгукнулося на відкрите звернення місії про проведення заключного концерту «Ріхтерфест-2005» у Києві. Місія висунула пропозиції (підтримані мером Одеси Едуардом Гурвіцем) про передачу в дар місту скульптури Святослава Ріхтера та встановлення пам’ятника в скверику біля знаменитого Одеського театру опери й балету, де геніальний музикант працював у юності концертмейстером.
Театральні вподобання Святослава Ріхтера знаходили своє втілення в його історичних фестивальних проектах ХХ століття, про які написано й сказано чимало. У домашньому оточенні Святослава Теофіловича Ріхтера та Ніни Львівни Дорліак часто відбувалися вечори, прослуховування, святкування та навіть бали, про які згодом складали легенди шанувальники Великого Маестро. Та й сам він неодноразово казав, що для нього приємніше, коли про нього пишуть як про художника, режисера, постановника, а не як про піаніста.
Ріхтерівське мистецтво генетично проросло не з традиційно визначеної школи фортепіанної гри та регулярних академічних занять, а з композиторсько-ігрових, театральних сюжетів раннього дитинства, зокрема з фантастичних сімейних вечорів-імпровізацій. Саме дитинство та юність майбутнього майстра зумовили масштаби духовного космосу цієї великої дитини, у якої поряд із грандіозними концертними програмами та фестивальними проектами не згасав інтерес... до розпису крашанок, сценарної роботи для дітей, пейзажного живопису чи елементарного бродяжництва (за його словами, «циганське життя — з одного місця на інше»)...
Різке віддалення від одеського минулого в повоєнний період було, напевне, вимушено ініційовано і Ріхтером, і ріхтерівським оточенням. Усе його дитинство і юність були немов стиснуті в масив негативу, що пояснювалося в основному фактом загибелі батька. Проте тоді виникає запитання — чи можна було зберігати Ріхтеру у фіналі сталінського режиму «спадщину» одеського минулого, що компрометувало його висхідну зірку радянського мистецтва? Чим могли стати для нього контакти з матір’ю, яка виїхала з окупованої Одеси до Німеччини перед приходом радянських військ? Що взагалі було дозволено знати молодому Ріхтеру про події в Одесі? Чи мав він право на самостійні рішення та оцінки в нещадних сталінських умовах — «крок праворуч, крок ліворуч — розстріл»!?
Тому нині важко визначити, чого ж хотів сам Святослав Теофілович — чути справді трагічну правду про батька й матір, своїх друзів, чи дотримуватися офіційно вибудуваної версії-легенди у своїх скупих публічних оцінках?
Однак залишилися листи, листівки, документи, спогади, які побічно відбивають його справжні відносини, умови та спосіб життя в Одесі до 1941 року. Сказані ним Валентині Чемберджі* трагічні слова, «що він у 20 років усіх поховав», підтверджують думку про таку трагічну і таку нез’ясовану одеську вісь його життя. І не випадково ці слова так зачепили його дружину й друга Ніну Львівну Дорліак, яка відразу після його смерті у факсі від 8 листопада 1997 року відповідала В.Чемберджі, що Ріхтер «не так гостро переживав втрати й смерть: він примирився зі смертю у 20 років», тобто тоді, коли ще жив в Одесі.
Його рідна домівка була зруйнована на початку 40-х років не лише війною. Він був стертий і зганьблений тоталітаризмом двох режимів — сталінізму та фашизму, які зробили музиканта великим «блукачем», котрий зізнавався згодом: «...шубертівський «Блукач», моя дороговказна зірка... Для людини на землі — це головна тема. Він тут мандрівник, навпомацки шукає Обітовану Землю».
Та це він казав уже потім — у Москві. А в Одесі молодий Ріхтер починав свій неповторний шлях, про який навіть якби й хотів, не міг би розповісти, тому що це було табу для багатьох сімей СРСР, чревате непоправними наслідками для коханих, близьких і знайомих.
А кохані були й залишалися впродовж усього його життя, дарували йому свою теплоту й поклоніння. Відмовитися від цього не дозволила б жодна влада.
«Карнавальна свідомість» молодого Ріхтера увібрала в себе багато традицій його предків — Москальових і Ріхтерів, спосіб життя яких розвивався «усупереч» установкам революційної ідеології тих років. У атмосфері традиційних домашніх свят — концертів, карнавалів, вечорів, що влаштовувалися пригнобленими людьми, які не встигли або не змогли вчасно емігрувати, але законспірованих в ущільнених нетрях комуналок, усе-таки зберігався колишній стиль життя. Завдяки йому на якийсь час розчинявся жах перед невизначеним майбутнім.
Домашня карнавальність із найвисокопрофесіональнішими вкрапленнями творчості була разючим контрастом примітиву радянських клубних заходів. Щоденна гра в чотири руки на фортепіано, вечори поезії та аматорські спектаклі, ігри-шаради — все це збереглося в одеських інтелігентських колах. А в сім’ї Ріхтерів було чимало друзів, серед яких були особливо близькі — майже родичі за духом.
Одеські сім’ї Ріхтерів і Завалишиних-Вербицьких, за матеріалами спогадів й листування С.Ріхтера, «буквально не розставалися».
«Серед учениць Теофіла Даниловича (батька Ріхтера. — Ю.Д.) була молода піаністка, що подавала великі надії, — Наталія Сергіївна Завалишина, яка походила зі славнозвісного дворянсько-декабристського роду. У заміжжі за інженером Діомідом Петровичем Вербицьким (нащадком фастівських гетьманів) вона народила сина Віктора. Набагато молодший за Свєтіка, він, проте, став його приятелем», — згадувала дочка Н.Завалишиної — Т.Вербицька-Кохріхт, нині доцент ОНДУ ім. І.Мечникова. «Сьогодні можна з визначеною впевненістю припускати, що Наталія — молода, струнка, із яскравою романтичною зовнішністю, вразила уяву хлопчика, підлітка, юнака...»
За спогадами друга дитинства С.Ріхтера — Віктора Вербицького, який нині живе в Мюнхені, — «Ріхтери, Вербицькі, їхні приятелі вбиралися в театральні костюми, які виготовляли з підручних матеріалів і залишків «колишньої величі». Наталія Сергіївна була дуже гарна в образі загадкової казкової красуні. Свєтік називав її Шемаханською царицею: вона й справді була небезпечною для всіх, хто потрапляв під її владу (чоловік, діти) чи її шалене зачарування».
Спогади самого Святослава Теофіловича ми знаходимо в його «Щоденниках»:
«Київ 30/V 1973 р. (На концерті Р.Баршая про виконання Лондонської симфонії Гайдна).
З яким задоволенням я знову зустрівся з цим твором, який грав у юності з Наталією Вербицькою у чотири руки!»
«10.IX/1981 слухаючи запис Альпійської симфонії Р.Штрауса.
Спочатку я полюбив симфонію Domestica, яку дуже старанно вчив і вивчив із моєю одеською партнеркою Наталією Вербицькою».
Без коментарів наведемо листування С.Р. із Н.Вербицькою, що тривала кілька років і публікується вперше за згодою сім’ї Вербицьких-Кохріхт:
«1.12.1972 року.
Дорога Наташо! Нарешті повернувся додому (був відсутній я п’ять місяців) і знайшов Ваші два листи. Спасибі. Ви цікавитеся, де я за цей час був; можна сказати, «де я тільки не був!» — головним чином у Європі: Австрії, Італії, у Франції. Як завжди багато грав і записувався на платівки. Щойно дістану, надішлю Вам платівки. Добре? Я також часто згадую час в Одесі та нашу гру в чотири руки. Пам’ятаєте, як ми старанно вчили «Домашню симфонію» Ріхарда Штрауса? Це була справді важка робота, але результат вийшов дуже хороший.
Уявіть, мені не довелося жодного разу почути цю симфонію в оркестрі, — чув я на платівці його «Альпійську симфонію», яка теж мені дуже подобається.
Чекатиму Вашого листа — поки що нікуди найближчим часом не їду надовго.
Бажаю Вам здоров’я і здоров’я. Постарайтеся.
Привіт Вашим близьким
Цілую. Ваш Свєтік».
Без дати.
«Дорога Наташо!
Слухав сьогодні в записі перший — фа-мажорний квартет Бетховена, який давно-давно грав із Вами в чотири руки (виконання Лейпцизьким квартетом виявилося не надто хорошим, але квартет звісно чудесний...) Давно від Вас не було відомостей. Як Ваше здоров’я? Я хворів двічі на грип, тепер слабкий, але незабаром почну концертувати. Шлю Вам мої найкращі побажання.
Ваш Свєтік».
«22/10/71
Мила Наташо!
Повернувся до Москви і незабаром одержав Вашого листа, чому дуже зрадів. Спасибі. Після моєї цікавої, бурхливої і трудобагатої поїздки я потерпав від нападу змін московської погоди й негоди. Результат: я знову лежу в ліжку, тому провиною моє запаморочення чи — по-інтелігентному — лабіринтит — дуже цікавий стан.
Мені зовсім не подобається, що Ви хворієте на серце, Вам належить займатися подихом по йогах, це абсолютно в усіх випадках допомагає, треба лишень правильно це робити та з великим терпінням. Будь ласка, Наташо, займіться цим, і все у Вас стане краще. Цього літа я кілька разів був у Мюнхені й думав, що раптом зустріну Вітю (Віктора Вербицького. — Ю.Д.) і впізнаю його? Адже минуло 30 років відтоді, як ми востаннє бачилися.
У мене нині в планах знову велика поїздка до Італії та Німеччини (може, й до Англії); вона, щоправда, через мою хворобу трохи відкладена, але, в принципі, має відбутися, так що до Нового року мене, мабуть, не буде в Москві. Якщо Таня (Тетяна Вербицька. — Ю.Д.) мене ще застане — буду дуже радий її бачити.
Шлю Вам мої найкращі побажання і сердечний привіт.
Цілую. Ваш Свєтік».
…До самої смерті його «Шемаханської цариці» 1983 року зберігалося їхнє тепле листування, на листівках і фотографіях, заповнених спогадами.
Тетяна Вербицька після смерті матері зробила спробу зустрітися зі С.Ріхтером на Грудневих вечорах (за сприяння Н.Журавльової, яка повідомила його, що в залі дочка «Шемаханської цариці»). Попри його радісну згоду, зустріч так і не відбулася... Ріхтер чомусь після концерту поїхав!
Не відбулися й багато інших зустрічей С.Т.Ріхтера з друзями його одеського дитинства, яких він не міг просто викреслити зі своїх спогадів.
Минуло п’ять років після смерті «Шемаханської цариці». Новорічний вечір у ріхтерівській квартирі на Великій Бронній,
2/6 у Москві залишився в спогадах багатьох його учасників балом, на якому «все химерно». Сам Ріхтер був ініціатором — автором розгорнутого сценарію, в якому несподівано виявляються паростки з його дитинства та юності.
Валентина Чемберджі докладно описує всі перипетії цього вечора, зокрема й фрагмент, названий самим Ріхтером «Шемаханська цариця»:
«О першій годині ночі Володимир Зіва оголосив номер «Шемаханська цариця». Всі розсілися — хто на підлозі, хто на стільцях, які стояли вздовж стін. Темнозор і Сашимі, тримаючи завісу за її краї, опустилися на коліна, відкрилася сцена, і глядачі зааплодували видовищу, що постало перед ними.
Сцена позначена зеленим килимом на стіні й килимом на підлозі. На тлі задника — у шальварах, з оголеним животом, у шовках, коштовних каменях, мистецьки зачесана — «Шемаханська цариця».
Фантазією 73-річного музиканта святкової новорічної ночі був відтворений образ казкової цариці — відблиск вражень і уподобань юності, мало кому відомих.
«Біля її ніг напівлежали дві прекрасні одаліски, сидить нерухомо, схрестивши ноги, третя. За роялем Василь Лобанов, із властивою йому здатністю з перших звуків захопити публіку, починає грати чарівну музику Римського-Корсакова. Заспівала знамениту арію Олена Брильова».
Те, що сталося далі на новорічному балу 1988 року, можна пояснити лише містикою, потойбічним знаком близької й далекої Ріхтеру людини, казковою «Шемаханською царицею»:
«...Як це часто буває, неможливо розрахувати все заздалегідь — скляні плошки, в яких стояли свічки, зокрема й на пюпітрі рояля, стали з тріском лопатися, осколки полетіли в рояль, одалісок, у царицю. Та не поворухнулися одаліски, не поворухнувся піаніст, дзенькав і переливався сріблястий голос співачки, — лише легке замішання прошелестіло в залі, щоб відразу зникнути».
…Фестиваль «Ріхтерфест-2005», який відкрився в Одесі 11 березня великим концертом у залі Одеської філармонії, зібрав майстрів мистецтв України, гостей із Росії. Вів його тележурналіст Ю.Макаров. Вечір став початком свят, що пройшли по містах України, збираючи зацікавлених слухачів — шанувальників великого майстра. День народження Святослава Ріхтера 20 березня був відзначений концертом хорової музики в реформатській церкві Одеси виступом муніципального камерного хору м.Кіровограда під управлінням заслуженого діяча мистецтв України Юрія Любовича. Колектив із великим успіхом провів концерти фестивалю в залі одеської філармонії та в м.Ізмаїлі. А піаністи професори — народний артист Росії Дмитро Башкиров, Борис Блох і Юрій Дикий дали клавірабенди у філармонії, де в 30-ті роки Ріхтер працював концертмейстером. Їхні виступи продовжилися в Москві, Києві, Миколаєві, Кіровограді, Умані, Ізмаїлі та інших містах України.
У столиці України відбулися також пам’ятні вечори, організовані посольством РФ і посольством ФРН в Україні. Заключний концерт фестивалю «Ріхтерфест» пройшов 21 червня в Національній академії музики України.
Прикро лише, що національні ЗМІ вкотре майже не помітили 90-річчя нашого великого земляка Святослава Ріхтера. Та ми не втрачаємо надії, що і його скульптура, і фестиваль «Ріхтерфест» природним чином стануть частиною нашої сучасної культури.
*Валентина Чемберджі — філолог і перекладач, автор книжок і статей про С.Ріхтера,
яка супроводжувала його в тривалих концертних поїздках країною.