Військо України зціпивши зуби бореться з левіафаном.
Європа і Грузія — в повзучій російській окупації, що складається з обивателів, агентів впливу та російських грошей, які досі істотно впливають на західноєвропейську політику.
Країни, котрі перебувають на периферії економіко-політичного конфлікту, розділилися на три табори. У першому — люди комплектують посильну допомогу Україні та зміцнюють власну оборону. У другому — мародери, іноді з ввічливими посмішками, іноді відверто антисоціальні, збирають у поділ крихти зі столу зруйнованої рівноваги. Третій табір зайняв місця в залі для глядачів, і можна лише здогадуватися, що визріває в їхніх головах.
Штати з Британією носяться світом, стягуючи зброю та ресурси до українських кордонів. Апокаліптичність картини завершує повільне осідання в повітрі попелу від Статуту ООН, завданням якого було забезпечувати мир і справедливість на планеті.
Кожен, хто перебуває в безпосередній близькості від театру воєнних дій або залучений до нього відцентровою силою подій, змушений робити вибір, до якої з воюючих сторін приєднатися. Всі керуються імпульсом виживання. Як виживають українці — кожен зацікавлений може спостерігати практично у прямому ефірі.
А чим зайняті російські ліберали? Одразу за повномасштабним вторгненням російської армії в Україну хороші росіяни вторглися в її інформаційний та правовий простір. Заявами про те, скільки болю їм завдають війна, вбивства і геноцид українського народу. Сьогодні в пошуку притулку вони претендують на преференції та колективний статус жертв злочинного режиму. Хоча кожна освічена людина знає, що існує лише один так званий колективний статус — народу, який пережив геноцид. Незважаючи на те, що для росіян, котрі обґрунтовано претендують на політичний притулок або возз'єднання з сім'єю, в'їзд відкритий, представники російської інтелектуальної еліти обурюються. Валерій Соловей недавно озвучив ключову думку, яка характеризує російську опозицію, заявивши, що фундаментальною цінністю російської опозиції є право виїжджати до Європи і право не повертатися до Росії. Справді, лише російські інтелектуали розуміють дозвіл іншої держави на в'їзд іноземців як власне право.
Ст. 3 Російської Конституції каже: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Російській Федерації є її багатонаціональний народ». Проте, маючи успішну рольову модель Майдану, всі ці розумні освічені люди не виходять на вулиці своїх міст для захисту своїх громадянських прав у своїй державі.
Натомість вони прагнуть створити щось на кшталт російських резервацій у країнах перебування, покликаючись на своє тяжке становища. Якщо хороші росіяни не хочуть вирушати за кораблем у кожній симпатичній цивілізованій країні на цій планеті, то перш за все їм варто почати поводитися ввічливо і в межах закону.
Уже місяців два ми спостерігаємо, як окремі представники владних структур України заявляють, що наша країна має стати притулком для «внутрішніх ворогів режиму Путіна». Тут можна провести паралелі з подіями сторічної давності. Тоді і Українська Центральна Рада, і гетьман Павло Скоропадський запрошували до Києва росіян, які тікали від більшовицького режиму. Українці вважали, що таким чином вони створюють біля себе ще одну лінію оборони від червоної навали.
Утім, ця ілюзія швидко розвіялася. Якнайкраще ситуацію наших днів і днів минулого описував у своїх мемуарах колишній русофіл Павло Скоропадський: «Після приїзду людина мовчить, спить і їсть — це перша стадія. Друга — хвалить, каже, що Україна — диво, і мова така милозвучна, і клімат хороший, усе розумно, одне слово — рай! За цей час він встигає декого побачити з тих, хто прибув раніше, і ось так, через тижнів два, входить у третю фазу. Ще веселий і люб’язний, каже, що все добре, та ось він їздив із візником, і вони — дуже погані, і бруківка місцями неякісна — чому тримають таких градоначальників…».
І згодом, на думку гетьмана, у «великоросів» починається остання, четверта стадія: «Зазвичай він уже не приходить додому, а його зустрічаєш десь чи на вулиці, чи де-небудь у театрі. Прекрасно одягнений, рум’яний і надзвичайно важний.
— Знаєте, що я вам скажу, ваша Україна — маячня, не має ніяких підстав для існування, безперечно, це все буде знищено, потрібно творити єдину неподільну Росію, та й українців ніяких немає, це все вигадка німців».
Тому змінити стратегію соціальної поведінки росіянам буде важко. Бо впродовж кількох століть серед росіян домінував паразитизм у симбіозі з фетишизованою величчю. Гомеостаз російського суспільства — симбіоз глибинного народу з владою, а хороших росіян — із «великою російською культурою». Отже, перші фетишизують владу, другі — культуру. Хоча інколи і ті, й ті не гребують поцілувати чужу «пантофлю». Манії важко піддаються лікуванню.
Саме з цієї причини багато європейських країн обмежують росіянам вільний в'їзд, наміряючись впускати лише тих, хто має достатні індивідуальні підстави. Цілком зрозумілі заходи внутрішньої безпеки, вжиті такими країнами, як, наприклад, Естонія. Тут можна згадати давній анекдот, який набуває нового сенсу в сучасному контексті: їде естонець машиною. Бачить, на дорозі лежить дохлий пацюк. Естонець виходить, бере пацюка за хвіст, розглядає, потім кладе у багажник зі словами «в господарстві знадобиться!». За рік їде тією ж дорогою, зупиняється, дістає пацюка з багажника, викидає: «Не знадобився!».
Росіяни зазвичай розповідали його зі зверхньою й зарозумілою імітацією акценту. Сьогодні їхні інтонації змінилися, але чи змінилася суть висловлювань? Спробуймо подивитися на їх яскравих представників.
Марина Овсяннікова, чию боротьбу з режимом російські інтелектуали називають героїчною, в інтерв'ю телеканалу «Дождь» заявила, що хейт, пов'язаний із її відвідуванням України влітку 2022 року, став наслідком втручання російських спецслужб і легковірності українців. Тобто ми досі в її очах — несамостійні люди, які легко піддаються маніпуляціям. Вражаюча зарозумілість.
Андрій Макаревич в ефірі телеканалу OstWest каже, що в людей, яких у Росії переслідує режим, забирають шанс на порятунок, обмежуючи їм в'їзд. Але, як я писала вище, особам, котрі шукають політичного притулку, в'їзд відкритий. Якщо навіть у найкращих представників російської еліти (я, звісно, маю на увазі Макаревича) відключається здатність мислити критично, коли йдеться про інтереси росіян, чого чекати від Овсяннікової?
Юрій Шевчук — останній, мабуть, пристойний публічний росіянин, говорить про один народ. І, звісно, про людяність. Дуже щиро, я тут вірю. Виходець із українсько-татарської родини, яка пережила депортацію, Шевчук не розуміє, наскільки жахливо сьогодні звучить для українки ця фраза з його вуст. Тому що саме наше небажання бути єдиним цілим із росіянами послугувало одним із ключових приводів до російської агресії.
Чому освічені і впливові люди, цвіт нації, не стурбовані порятунком власного народу та держави? Чому їхнім основним заняттям сьогодні є кверулянтство стосовно країн Європи та суміжних держав? Подбайте про свою країну, наведіть порядок удома. Нам з України очевидно — ви чекаєте, коли впаде режим, щоб розпочати переділ сфер впливу. Майте відвагу діяти сьогодні. Інакше, коли настане завтра, ніхто не захоче мати з вами справи.
Судячи із загальної картини, росіяни почнуть діяти й відчувати інакше, тільки якщо їх спонукати до цього. Цивілізованими методами — обмеженнями, санкціями, притягненням до відповідальності та підтримкою справді гідних. Інакше вони просочать своїми «цінностями, зв'язками та практиками» країни перебування.
До речі, а ви бачили колаж із потоком цивільних російських автомобілів на гірській дорозі в Грузії 2022-го і такою самою нескінченною колоною російської військової техніки 2008-го? Це одна й та сама дорога. Задля виживання ми маємо пам'ятати, що Росія «захищає російськомовне населення» — їхні інтереси та цінності. Нам слід навчатися в естонців — вони вміють робити висновки.
Більше статей Олени Подолян читайте за посиланням.