Ця людина поєднала в собі таланти блискучого перекладача, критика, історика, громадського діяча. Олександр Дейч — особлива глава в історії української культури. Саме про нього — нова книжка-спогад «Между сердцем и временем» (видавництво «Фенікс»), яку в Києві в музеї імені М.Рильського презентувала вдова і соратник творця Євгенія Дейч.
Олександр Дейч називав Голосіївську дачу Рильського на французький манер — «мануар», такий собі для всіх відкритий замок-резиденція. Саме в цьому «мануарі» на презентації були присутні важливі для Олександра Дейча люди: Максим Рильський (онук), Лесь Танюк, Неллі Корнієнко, Іван Драч, Олег Комаров, Олександр Рибаков... І всі хотіли щось сказати про нього... Надто вже багатогранною була особистість: письменник, драматург, перекладач, літературознавець, редактор, театрознавець.
Внесок цієї людини в розвиток вітчизняної культури неоціненний. Він автор більш як тисячі публікацій (статей, нарисів, віршів, рецензій, перекладів, театральних оглядів, відгуків, репортажів тощо).
Основна пристрасть Олександра Дейча реалізувалася в його белетристичних книжках — повістях «Гаррі з Дюссельдорфа», «Тарас Шевченко», «Ломикамінь. Повість про Лесю Українку»...
Про цю багатогранну особистість зібрано спогади 64 авторів! У кожному нарисі між рядків — надзвичайне тепло, адресоване цій привітній людині, поруч із якою, за спогадами багатьох, ніколи не виникало навіть найменшої напруженості. Він абсолютно був позбавлений духу осуду.
Поруч із Євгенією Кузьмівною — така сама аура. Аура доброти. Вона — як міст пам’яті. І, природно, кожен есей-спогад із книжки і живе слово в будинку Рильського стосуються цієї незвичайної жінки. Багатьом письменникам, напевно, легше жилося б, якби в них був такий супутник життя, як Євгенія Кузьмівна. Вона завжди була поруч із чоловіком. Була його очима. Адже після тяжкого захворювання Олександр Дейч осліп, майже нічого не бачив.
Багато людей дивувалися, як ця людина, майже нічого не бачачи, легко в усьому орієнтувалася? А він із допомогою сили волі, а ще — Євгенії Кузьмівни подолав хворобу і жив яскравим життям.
Самій Євгенії Кузьмівні нещодавно виповнилося 90 років. У Києві вона зупинилася в будинку родини Танюків. У ці дні телефон там не змовкає. І подружжя Танюків жартує, що сьогодні їхнє житло — «публічна приймальня Євгенії Кузьмівни в Україні». Ну а в Москві її квартира — «філія московського українського центру».
— У мене зараз багато думок, усі вони сумбурні, — каже Євгенія Кузьмівна. — Напевно тому, що я перебуваю в цих стінах на дачі Максима Тадейовича. Скільки ця кімната всього знає! Мій чоловік і Рильський постійно тут спілкувалися. Просиджували до самого ранку. Обговорювали теми не особисті, а, наприклад, як видати «Кобзар» чи Лесю Українку німецькою або французькою. Ці люди щиро хотіли, щоб українське слово було відоме у світі. Олександр Йосипович був людиною світу, але хоч би куди він їздив, Україна завжди була для нього на першому місці. Без нього не обходилася жодна іноземна делегація, бо знав безліч мов. Усі звиклися з думкою, що Дейч знав мови краще за всіх. Поруч із ним завжди була етика, етика легкості...
Друзі ж Дейча з теплотою кажуть, що ця людина володіла ще й надзвичайним талантом дружби, нездатністю «не допомогти», легким подихом. Він не пропускав жодного українського вечора в Москві.
Із гумором згадують, що серйозні телефонні розмови він завжди вів після дванадцятої ночі, бо начебто існувала думка, що КДБ у цей час уже не писало на плівки, а переробляло інформацію. Дейч казав тому чи іншому товаришеві: «Ні, ще рано, зателефонуй мені пізніше...». І все, що робив Дейч, він робив із якимось поривом. Ця творчість була джазовою, високою. Його пам’ять налічувала тисячі кілобайтів. Тому нова книжка — як відображення Олександра Дейча в дзеркалі... У дзеркалі нескінченності.