"Якщо ти не приймаєш волі Небес,
то підкоришся волі людей"
Так казав вуйко Дезьо
Поки ніч крутила жорна неба, наближаючи його до світанку, а зорі струшувалися від обертання кудись за обрій, ми з Сонцем сиділи за деревами найближчої зі сходу гори. Коли всі висівки сузір'їв зникли за небосхилом, першим виступило Сонце, а я трохи відстав, зачарований картиною, що явилася мені. Світло й темрява, барви і морок, роси, тумани і хмари розпочали несамовиту гру - вихор, який прискорювався тим дужче, чим вище підіймалося Сонце!
Я передумав його наздоганяти, зачаровано дивився на потужну ходу Сонця і тієї ж миті зрозумів: я - вітер і вітряк, я - жорна і борошно, я - старий полатаний лантух у коморі і птах, що ширяє високо в небі. Водночас я помітив, як краплина роси нахилила пелюстку конюшини, і відчув її несамовиту вагу, бо в ній стулилися докупи і вітер, і вітряк, і жорна, і борошно, і всі птахи, що ширяють у небі, і все, що ці птахи бачать від краю і до краю землі. Я повірив новому дню, що народжувався, і ступив перший крок йому назустріч.
О цій порі, на межі літа й осені, - не тільки в горах, а й у місті - зранку можна змерзнути так, як не замерзаєш у холодні дощові дні листопада. Нігті в мене на руках синіють, я розтираю пальці і чимдуж прискорюю ходу в долину. Йдучи до Виженки, обираю вздовж серпантину сонячні ділянки, щоб бодай трохи зачепити тепло Сонця. Я тулюся до його променів навіть тоді, коли задля цього доводиться підходити до краю дороги і вершки величезних буків опиняються в мене просто під ногами. Мені стає моторошно, але я гріюся на сонці і перестаю розуміти, від чого мене трусить: від переляку чи від холоду. Заспокоюю себе тим, що все це лише моя вигадка. Довколишній світ - це відображення енергетичного універсуму, що його вибудовує людина. Це відображення є сукупністю кольорів, звуків, запахів, дотиків, значень слів. В силу особливостей природи такого відображення, панівним фактором вибудовування людиною довколишнього світу є зір. Для кажана довколишній світ - це передусім сукупність якихось силуетів, що формуються відбитою хвилею, надісланою в простір самим кажаном. Для собак - це вже сукупність запахів, що доповнюються зображеннями й іншими факторами. До речі, мабуть тому собаки так тужно дивляться на нічне небо й виють на Місяць, бо бачать, але не відчувають запаху - основного фактору побудови їхнього довколишнього світу.
Я починаю роззиратися навкруги - чи немає десь обіч дороги в кущах ознак вовків чи псів?
Щоб відволіктися, пригадую враження минулого дня. Вуйко Дезьо пригощав мене яблуками й медом - саме був Яблучний Спас. Дезийдерій Васильович розповідав мені різні оповідки про свято. Від нього я дізнався про забави й настанови горян цієї пори. Настрій був затишний і безтурботний. Тому я й зауважив жартівливо на вуйкові оповідки: "Так раніше й ностальгія була іншою". Та Дезийдерій Васильович не підтримав мого гумору. Навпаки, зосереджено глянув на мене й промовив незрозумілу мені фразу: "У минулому, майбутньому і своєму сьогоденні людина завжди має бути однаковою". Коли ж помітив, що я нічого не второпав, то пояснив: "Людина ніколи не повинна шкодувати за минулим і зневажати сьогодення, вона не повинна перейматися майбутнім, бо воно в Бога".
Коли ж я спробував заперечити: мовляв, це якийсь інфантильний оптимізм, вуйко, вислухавши мене, тільки ствердив свою думку: "Людина, якщо вона знайшла себе, завжди послідовна - і в минулому, і в сьогоденні, і в майбутньому".
Тоді я легковажно вирішив, що виявив у вуйкових словах ґандж, і заперечив, що його "знайти себе" - це і є те, про що казав я. Наступні слова Дезийдерія Васильовича переконали мене, що я вкотре помилився, коли брався на власний розсуд тлумачити його настанови.
"Все, що люди намагаються пояснити в минулому, сьогоденні, а в майбутньому і поготів, воно є непевне, а здебільшого - хибне. Якщо ти не приймаєш волі Небес, то підкоришся волі людей". Зрозумівши мої вагання, вуйко додав: "А відтак життя твоє стане непевним і пустим, і ти почнеш шкодувати за минулим, нехтувати сьогоденням, а своє майбутнє зробиш заручником попередніх помилок і намарне прожитих днів. Усе в руках нашої долі. А тебе навчили тримати долю в своїх руках. То випусти її з рук і довірся їй".
Я замислився над словами вуйка Дезя. Втілення думки вбиває думку. Втілення визначає думку, фіксує її, робить доктриною моменту. Відтак подальше життя думки неможливе, надалі вона може існувати лише у вигляді інтерпретації зафіксованого втіленням факту, а не в органічному продовженні. Так само "реалізація" долі вбиває долю.
За цими спогадами я дійшов до автобуса. Людей було небагато, і мені вдалося зручно вмоститися на сидінні, яке встигло нагріти ранкове Сонце. Я пригадав, що в сумці в мене є два освячені яблука. Одне я залишив - привезу Лесі, а друге з неймовірною насолодою відкусив. По губах і підборіддю потік яблучний нектар. Я не втирався й хусточки не шукав: як у дитинстві, я поринув у соковиту насолоду літнього саду. І цієї миті минуле, майбутнє і сьогодення розчинились у цьому яблуку.
Спогад про дитинство навіяв мені несподівану думку-асоціацію: після відвідин вуйка Дезя я завжди почуваюся ніби знову йду в перший клас.
Мені така метафора сподобалася, та я запідозрив, що ще не розумію її у всій повноті прихованих смислів. А може, так і треба?
Може, ця метафора - про сенс життя як радісну безтурботність дитини, яка ще не розуміє, що її чекає? І тут відразу ж виникає цікавий парадокс: для людини, що "постійно йде в перший клас", ніколи не настає пора "уроків", "оцінок", "контрольних робіт", "домашніх завдань" тощо. Тобто людина не встигає "підкоритися волі людей".