Колишній президент федерації легкої атлетики (ІААФ) італієць Примо Небіоло перед смертю встигнув сказати, що кращим спортсменом ХХ століття вважає Сергія Бубку. Такої ж думки і ряд редакцій популярних газет, інформаційних агентств та інших мас-медіа. Багато хто, правда, віддав перевагу великому спринтеру і стрибуну в довжину Карлу Льюїсу. В Україні за опитуваннями громадян першим був визнаний Валерій Борзов. І все ж таки Сергій Бубка, попри всі розбіжності, безперечно один із найвидатніших спортсменів минулого століття й тисячоліття. Ми рідко протягом його чудової спортивної кар’єри могли побачити атлета, так би мовити, без жердини. Його сприймали насамперед як великого стрибуна, який спростував усі уявлення про межі в цьому виді легкої атлетики. Але минулого року Бубка невдало закінчив свою спортивну кар’єру на Олімпійських іграх у Сіднеї, а в лютому нинішнього року остаточно попрощався з активним спортом, залишившись одним із небагатьох вибраних — членом Міжнародного олімпійського комітету та увійшовши до елітного виконкому цієї унікальної організації. Пропонуємо увазі читачів збірне інтерв’ю із Сергієм Назаровичем Бубкою, створене за матеріалами його виступів по телебаченню (канал «Інтер») і за багатьма газетними матеріалами. Здається, вперше Бубка сам говорить про своє дитинство.
— З якого приводу ви могли б усміхнутися?
— Дивне запитання. Гарна людина, чудова погода... Адже в житті трапляються і радості, і прикрощі. Не все так просто. Ви кажете, що я сентиментальний. Так, у чомусь. Сентиментальна людина — це людина тонка й ранима. Сентиментальними можуть бути дуже жорсткі особистості. Напевно, саме життя вимагає жорсткості до себе й інших. Прогрес удосконалюватиме людину, особистість і суспільство. Безперечно, жорсткість дає результат, а з іншого боку — не можна відриватися від землі, потрібно бути людиною, потрібно відчувати, любити, поважати те, що відбувається. Сентиментальність, мабуть, дуже близька до цього.
— Яким ви були в дитинстві?
— В дитинстві я був жвавим, напевно, завдавав батькам чимало клопотів. Я міг опинитися на якомусь дереві, потім із цього дерева впасти, потім залізти на сарай. Батьки розповідали, що я заліз на дах, а мама побачила і перелякалася. А коли якось я повиснув на дереві, мама бігла, щоб мене зняти, впала, на нозі потім якась гуля виросла, і вона все життя з цією гулею мучиться...
Якби не старший брат, то я взагалі втопився б у бочці, не оклигав би. Я вже води нахлебтався, Василь кричить мамі: «Дивися, де він!» А з бочки тільки мої ноги стирчать. Мама саме на кухні поралася й каже: «Що ти мене відволікаєш?». Потім глянула, перелякалася, а я вже не дихав. Вона вибігла на вулицю і до сусідів, які йшли вулицею, звернулася по допомогу. Ті порадили: «Тряси його!». Вона почала трясти — я і очуняв.
Народився я в Луганську, там починав спортивну кар’єру. Пішов на плавання з товаришем і братом. А там треба лежати весь час у воді й не дихати, а мені після бочки не хотілося. З цим швидко покінчив. Потім старший товариш Слава Барахов почав займатися легкою атлетикою і стрибати із жердиною. Він і сказав тренеру, що приведе хлопчика. А тренер як дізнався, що мені тільки десять років, зауважив — рано ще. І все ж ми зі Славою о четвертій годині дня зустрілися на стадіоні, тренер подивився, запропонував мені пробігти 30 метрів, на поперечині підтягнутися, і так, зовсім випадково, не бачачи жодних стрибків із жердиною, я почав тренуватися.
Було так цікаво, настільки добре тренер призвичаював нас до занять — ми грали в баскетбол, футбол, що я ніколи вже не зрадив легкій атлетиці. Так і став стрибуном.
— Ви давно одружені, у вас двоє дітей. Що це — любов або звичка?
— Я думаю, що це любов, із самого початку, коли я зустрів майбутню дружину. Вона була тренером із художньої гімнастики, я привів на тренування дочку товариша, а потім ми стали зустрічатися, протягом місяця в мене з’явилися почуття до цієї жінки. Незабаром ми побралися, познайомилися в грудні, а вже в жовтні наступного року було весілля.
— Зазвичай чоловіки хочуть, щоб першою дитиною був хлопчик...
— Чоловіки хочуть, щоб перша дитина була спадкоємцем, продовжувачем роду. Я хотів, щоб був хлопчик, із спортивних міркувань. Адже раніше жінки із жердиною не стрибали. Природно, що стрибуни з жердиною хотіли, щоб першим був син, продовжувач традицій. У мене були такі самі бажання. І ви знаєте, у всіх стрибунів народилися дівчатка! І коли народився старший син Віталій, я буквально через кілька днів установив світовий рекорд, першим в історії спорту стрибнув на шість метрів. Вважалося, що шість метрів будуть подолані десь у ХХI столітті. Я, окрилений і щасливий тато, злетів так, що випередив історію розвитку стрибків із жердиною. Потім через півтора року знову народився хлопчик. Я знаю, що дружина переживає, хоче дівчинку. Але якщо буде й третій хлопчик... Вона й так бігає навколо нас трьох, постійно якісь турботи, замовлення. Мама дуже старається, мені її шкода, я їй співчуваю, але й жодної гарантії немає...
— Говорять, що стрибуни із жердиною відчувають ні з чим не зрівнянне відчуття польоту, навіть відуття невагомості.
— Ви знаєте, коли стрибок виходить ідеально, коли ідеальне технічне виконання, то справді — це комфорт, це політ, ти, як птах, летиш над планкою в ідеальному, колосальному стрибку, у якому все як по маслу виходить. Ось тоді ти відчуваєш політ, ширяння в повітрі. Це відбувається дуже швидко — адже весь стрибок із жердиною разом з відштовхуванням до приземлення триває три-чотири секунди. Свої відчуття важко навіть спробувати описати словами.
Додамо, що багаторазові виміри кращих стрибків Бубки в молодості показали, що його центр ваги знаходиться над планкою на висоті 6 м 30 см — 6 м 37 см. А реально подолати йому вдалося 6,15 м у манежі й 6,14 м на стадіоні. Але й ці рубежі поки що недосяжні для всіх інших спортсменів.
Сергій установив 35 світових рекордів, шість разів був чемпіоном світу, виграв Олімпійські ігри в Сеулі, був чемпіоном Європи, багаторазовим переможцем Кубка світу. Він унікальний і неповторний.
— У вас було багато невдач. Навіть занадто багато для такого великого атлета...
— По-перше, я людина, а не машина. Мене визнавали кращим спортсменом світу серед усіх видів спорту, я виграв більшість змагань. Це історія. Її не переписати. Я нікому не зробив нічого поганого. А людей заздрісних і неприязних мені шкода. Потрібно радіти прекрасному, робити добро. Якщо ми поважатимемо один одного і любитимемо, то будемо всі щасливішими. Ми не замислюємося, коли через дрібниці засмучуємо один одного — на вулиці, в транспорті, на ці дрібниці не треба звертати уваги. А загалом, я ніколи не був злим, я прагнув перемагати з любов’ю в душі. Тепер починають писати і говорити: «От і закінчилася ера Бубки». Природно, я ж людина. Прийшов цей день і час, я закінчив свою кар’єру. Це сталося. Я хочу продовжити своє життя в спорті на новій ниві, працюючи в Міжнародному олімпійському комітеті й Національному олімпійському комітеті. Мене хвилюють проблеми розвитку спорту в нашій державі. Спорт — це ключова частина суспільства, він дає почуття гармонії, дає змогу виживати у важких ситуаціях, виховувати молодь. Щоб у важку хвилину не зникав інтерес до життя, щоб після школи діти були в спорті, або захоплювалися театром, поезією. Все це важливо для суспільства.
— Ви плакали, коли залишали спорт...
— Здається, як це може бути? Чоловік, сильний, мужній — і плаче. Але сильний чоловік, на мій погляд, завжди сентиментальний.
Людина, що домоглася чогось у житті, повинна сприймати світ дуже тонко. Інакше вона не може творити, не може створити щось прекрасне...
Хотілося б бути потрібним у цьому світі, у цьому суспільстві. І залишитися в пам’яті людей не тільки як спортсмен Бубка, що вище всіх стрибнув, а й як людина, що внесла щось прекрасне в цей світ, намагалася зробити це суспільство добрішим як людина, що цінує близьких, рідних, цінує людей і несе щастя кожному...
Нещодавно Сергій Бубка першим із спортсменів одержав знак Героя України.