Розпрощавшись зі старими ілюзіями, ми постійно потрапляємо в полон ілюзій нових. Від деяких із них ми під впливом реалій теж рятуємося, приміром, від казки, що Захід нам допоможе.
Міфу про передовий середній клас, який врятує нашу багатостраждальну батьківщину, наша соціологічна тусовка позбутися ніяк не може. Основні догмати цього міфу такі.
1. Середнього класу в нас дуже мало, тому ми живемо так погано.
2. Щойно його стане багато, ми відразу станемо жити краще.
3. Середній клас є носієм прогресивного соціального та ринкового світогляду, а тому, з одного боку, стабілізує суспільство, а з другого — дає імпульс прогресові.
Я ризикну стверджувати, хоча, можливо, це спірно, що саме поняття середнього класу розмите й трохи надумане.
Чи досить у нас середнього класу?
Товариші Маркс і Енгельс зробили геніальне для свого часу відкриття класової структури суспільства й довели, що вона складається з ряду соціальних класів, інтереси яких перебувають у суперечності. Більше того, стверджували класики, на яких нещодавно в нас ревно молилися, а тепер так само завзято копають ногами, класова структура в міру розвитку продуктивних сил безперервно, але з певним відставанням, змінюється і розвивається. Основою для такого розподілу Маркс узяв ставлення до засобів виробництва та найманої праці. Усе було дуже просто. Прошарок, який має засоби виробництва у приватній власності, купує на ринку праці найману робочу силу, у процесі експлуатації якої з’являється горезвісна додана вартість, що є джерелом приросту капіталу. Заможні класи названі капіталістами (буржуазією), наймані — робітничим класом (пролетаріатом). Усе просто й зрозуміло навіть для армійського політпрацівника та секретаря парторганізації колгоспу. Такою фразеологією користувалися ідеологи КПРС аж до розпаду Союзу, не бажаючи помічати, що соціальна стратифікація в рамки уявлень про неї не вміщається.
Є крамарі і малі товарні виробники, які засобами виробництва володіють, але найманої праці не використовують або використовують мало. Є вчителі, лікарі, адвокати, інженери, службовці, управлінці (менеджери), які продають свою найману працю, інколи дешево, інколи дуже навіть дорого, але назвати їх пролетаріатом язик не повертається. І, нарешті, є селянство, яке хоча й наймитує на хазяїна або в колгоспі, однак має присадибний наділ землі, господарство, худобу, знаряддя праці, техніку у власному користуванні, тобто незаможним його аж ніяк не назвеш. Навіть у більшості наших сучасних пролетарів у селі є «хата, садок, город, господарство» і т.д., одне слово — це не зовсім пролетаріат, особливо якщо врахувати, що більшість їх у місті мають приватизоване житло. Тож їх усіх класики й назвали ДРІБНОЮ БУРЖУАЗІЄЮ, а користуючись сучасною термінологією — СЕРЕДНІМ КЛАСОМ.
Тепер роззирнімося довкола. І в нас, напевно, 90% населення можна зарахувати саме до середнього класу.
Хто сперечатиметься, може провести безліч соцопитувань. Я стверджую, що ми живемо в класичній дрібнобуржуазній країні, де незначна кількість тих, кому «нічого втрачати, крім своїх ланцюгів», у нас мало і дуже багатих, а мультимільйонерів немає зовсім, хоч би скільки наші «нові» надимали щоки.
Перший догмат міфу про середній клас відкинуто. Середнього класу в нас предосить. Щоправда, краще жити ми від цього не стали. Другий догмат, що збільшення середнього класу зробить наше життя кращим, заперечили автоматично. Чому не стали жити краще? А причому тут середній клас?
То що ж це таке — середній клас?
Вище перераховані категорії громадян, які належать до середнього класу. Перелік цей вочевидь неповний. Та постає запитання: що спільного між наманікюреними секретарками різноманітних офісів, менеджерами різноманітних контор, які пахнуть буржуазним одеколоном, працівниками народної освіти, які ледве зводять кінці з кінцями, базарними лоточницями й сільськими трудівниками, в яких під нігті в’їлася земля? Це люди з різним рівнем освіти, становищем у соціальній ієрархії, рівнем доходів. Частина їх має певні засоби виробництва й капітал у будь-якому його вигляді, частина не має, частина використовує найману працю, а частина ні.
Звідси випливає висновок: чіткого поняття середнього класу немає. Цим терміном позначається чергова абстракція, модель, яка слабко співвідноситься з реальним об’єктом. Підкреслюю: те, що називається середнім класом, є, але наше уявлення про це соціальне явище, формалізоване в назві, цьому явищу не відповідає. Основна маса, або натовп (за висловом Г.ЛеБона), середнім між будь-чим бути не може, це вам скаже кожен учитель словесності. Треба спробувати зрозуміти суть, яку звичайно ховають за термінами та фразеологією.
Що об’єднує таких різних індивідів у спільне поняття? Раніше показано, що за рівнем багатства це абсолютно різні люди, тому соціально-економічна термінологія тут мало дає. Зрозуміло, що середній клас — це не представники великого олігархічного капіталу, який має тенденцію до монополії, або чиновництва, що живе виключно на трудову зарплату, і не представники люмпену, який порпається у смітнику, — у цьому сенсі такий клас справді середній.
Соціально-психологічна картина
У менеджера рієлтерської фірми та трудівника полів схожий соціальний характер. Маячня? Зовсім ні, і зараз ми це побачимо. Йдеться про сукупність рис характеру, яка є в більшості членів соціальної групи й виникла в результаті спільних для них переживань і спільного способу життя.
Первісна та общинно-феодальна системи відносин припускали залежність людини від природи або від соціального стану, але забезпечували кожному індивідові певну нішу, а з нею і впевненість, стабільність та осмисленість буття. Руйнація цих відносин призвела до набуття свободи, появи досі небачених можливостей, але породила боязнь цієї свободи та пов’язаної з нею відповідальності, відчуття постійної тривоги й незадоволеності. Таку «втечу від свободи» Еріх Фромм вважав основною домінантою психології сучасної масової людини. Три основних типи соціального характеру визначаються механізмами цієї втечі: авторитаризм, руйнівність, автоматизований конформізм.
Авторитарний характер знаходить своє вираження в прагненні до підпорядкування і до панування. Ці садистські та мазохістські імпульси можуть раціоналізуватися в будь-яких символах, але в основі завжди лежатиме прагнення підпорядковуватися самому та підкоряти собі для знаходження нових повторних уз замість отриманої свободи. Такий тип розвинений у тоталітарних суспільствах із монополізованою економікою і в період нагромадження капіталу.
В основі руйнівного характеру лежать ті ж таки ізоляція та безсилля індивіда, а метою такої особистості є зруйнування ненависного їй об’єкта, усунення його. Раціоналізація, знову-таки, може бути яка-завгодно — обов’язок, совість, патріотизм. Вперше на це явище звернув увагу З.Фрейд у книжці «По той бік принципу задоволення» і назвав його інстинктом смерті. Рівень руйнівності в індивіді пропорційний мірі обмеження його експансивності.
Автоматизований конформізм найхарактерніший для демократичних суспільств. Індивід засвоює тип особистості, запропонований йому узвичаєним шаблоном, і стає таким, як решта, яким вони його хочуть бачити. Почуття і думки навіюються збоку, але суб’єктивно сприймаються як власні, раціоналізуючись як здоровий глузд. Ще Маркс запропонував цю ідею відчуженості.
У соціальному характері сучасної масової людини наявні всі три описані дуже коротко тенденції. Третій догмат про прогресивність середнього класу заперечується.
Причому тут фашизм?
Добре, не фашизм, а сталінізм, авторитаризм, якщо комусь так більше подобається. Середній клас сам по собі не є ні негативним, ні позитивним. У демократичному економічно розвиненому суспільстві він справді є основою добробуту та стабільності, оскільки він є маса. Усе залежить від умов, за яких сформувався соціальний характер масової людини.
У нас цей соціальний характер сформувався під украй негативним впливом перманентної економічної кризи, агресивної монополізації економіки. У середнього класу накопичувальні тенденції характеру через бідність переважають над споживчими. Дуже велика складова конформізму, що, правда, стабілізує суспільство. Велике значення мазохістського компонента авторитарного типу характеру, що виражається в пошануванні та побоюванні держави й чиновництва, які дискредитували себе. А ось садистський і деструктивний компоненти поки що придушені. Підкреслюю — поки що.
У ході парламентських виборів електорат опрацьовувався цілим натовпом високооплачуваних «експертів», які пройшли «спеціальні курси» й мали «ліцензії на право морочити людям голови». Лише поодинокі — якщо не помиляюся, доктори соціології Євген Головаха і Микола Шульга — несміливо намагалися пояснити, що повсюдний піар-технологічний шабаш не має нічого спільного із соціологією та соціальною психологією. Попри відра компромату, вилиті на Віктора Ющенка, «Наша Україна» упевнено пройшла до парламенту. У багатьох мажоритарних округах пройшли невідомі кандидати — тільки тому, що їх підтримував «бренд Ющенка». На запитання «чому?» не відповів ніхто! «Наша Україна» не має ні ідеології, ні чітких політичної та економічної платформ, а персональний склад блоку викликає подив. А Блок Юлії Тимошенко і Соцпартія Олександра Мороза взагалі відправили в глибокий нокдаун наших «ворожок на кавовій гущі» від політології. Чути якусь маячню про «російсько-американський вплив», кажуть щось про харизму цих лідерів. У кого харизма? В Ющенка? У Мороза? У Тимошенко? Немає в них жодної харизми. А є соціальне замовлення на харизму з боку мас, які втомилися жити в злиднях! Колективне несвідоме формує релігійні об’єкти з підручного матеріалу, видаючи бажане за дійсне. Зацікавлених рекомендуємо ознайомитися з поглядами Фрейда про явище «перенесення», Юнга — про компенсаторні явища несвідомого, Фромма — про «втечу від свободи», а найкраще потрібно вивчити «Легенду про Великого Інквізитора» у «Братах Карамазових» великого Федора Достоєвського.
Отже, месії вже знайдені, питання тепер у тому, куди вони поведуть стражденних. Дай Боже, щоб названі та неназвані месії виявилися нездатними ні на що серйозне, оскільки месіанство ще ні до чого хорошого не приводило.
Ядром німецького нацизму були низи середнього класу. Психологічний портрет цієї верстви дає Фромм: «...риси, характерні цій частині середнього класу... любов до сильного і ненависть до слабкого, обмеженість, ворожість, скнарість — у почуттях, як і в грошах... Ці люди завжди вирізнялися вузькістю поглядів, підозріливістю та ненавистю до незнайомця, а знайомий завжди викликав у них зневажливу цікавість, причому заздрість завжди раціоналізувалася як зневажливе обурення; все їхнє життя будувалося на нестатках — не тільки в економічному, а й у психологічному сенсі». Це ті «духовні злидні», про які писав ще З.Фрейд. Цей портрет практично повністю відповідає психологічному портретові нашого обивателя, хоч би там що говорили про «розважливість пересічного українця». Більшість наших середніх класів представляє саме його низи в соціально-економічному плані. У цьому винна й сама ця маса, яка не може організувати свою ж таки долю, і влада, яка чинить постійний тиск на цей масовий прошарок, і монополістичний капітал, що активно співпрацює з владою і витискає середній клас з економічного поля.
Маса нашого обивателя перебуває в пригніченому стані, ні на що серйозне не здатна, в її соціальному характері переважають угодовські та накопичувальні риси. Деструктивні тенденції цієї маси перебувають у пригніченому стані, а превалюють соціальна апатія та безсилля. Тобто фашистські віщування здаються маячнею.
Отож, для того, щоб ця похмура футурологія не здавалася грою хворої уяви, нагадаю: саме на соціальній апатії та безсиллі Гітлер прийшов до влади, причому законно, парламентським шляхом, маніпулюючи психологією мас, раціоналізувавши масове економічне та психологічне збіднення в національній ідеї, розпрямивши пружину соціальної деструктивності, що до того довго стискалася. Тому нашій владі та монополістичному капіталу слід змусити своїх штатних соціологів не хвалитися своєю кваліфікацією, яка полягає в наявності вчених ступенів докторів «навколорізних» наук, не маніпулювати результатами різноманітних соцопитувань у найближчому гастрономі й не вивчати «можливість розподілу похибки довільної вибірки соціального моніторингу», а розпочати нарешті вивчення реального стану нашого суспільства. Прецеденти у вигляді німецького та італійського фашизму, радянського сталінізму, ісламського екстремізму вже є.
Фашизм у тому чи тому вигляді — не просто маніакальне марення якогось політичного вискочки або партії. Фашизм — це політичний рух мас, який має авторитарно-угодовський тип соціального характеру й живе за умов різкого погіршення соціально-економічних умов. Що й бачимо в Україні нині. Основу фашизму становить середній клас, що осатанів від неможливості раціонально розв’язати комплекс соціальних проблем. А в нас повірили в байку, що середній клас — це флагман соціального прогресу та стабілізатор суспільства. Стабілізатор, тільки дивлячись у яких умовах.