Різдвяно-новорічні канікули, які вододілом позначали зміну календарів, невдовзі культовою хвилею охоплять Європу, оповіщаючи про себе матеріальною преамбулою — епідеміями ярмаркових ринків, де розпродаж дешевих товарів перемежовується зі жвавою торгівлею ялинковими прикрасами і цукерково-пряничними розсипами. Чітко сплановані на майданах грядки кіосків чи закличні прилавки, які обрамлюють центральні вулиці, суцільним потоком пропонуватимуть численним відвідувачам підігріте вино, пиво та каву зі смаженими в олії пончиками, картоплею або духмяними ковбасками. Язичницька стихія простонародного достатку стане зваблювати навіть цілком респектабельних громадян, які бодай один раз на рік відчайдушно здійснюють обряд раблезіанського причащання. Поміркованість і нарочита стриманість сучасних городян у їжі відступлять перед давніми інстинктами і потягом до утробного насичення. Зачаровані розлитою повсюди стихією вогню, подрібненого на крихітні спалахи ілюмінаційних лампочок, мимоволі піддавшись стадному відчуттю безцільного вештання від одного чарівного акваріума вітрини до другого, європейці будуть ілюзією бездумності та безтурботності готувати себе до таїнства двох сакральних ночей — різдвяної та новорічної. І якщо перша буде даниною християнському началу з його ритуальною обов’язковістю 12 страв, то друга, порушивши інтим суто сімейного торжества, вихлюпнеться язичницькою стихією в кав’ярні, ресторани та вуличні променади в тих надмірностях, які можна дозволити собі лише один раз на рік, але при цьому дотримуючись певних національних традицій. Так, темпераментні італійці, особливо в провінції, де важко розраховувати на організовані офіційні видовища, влаштовуватимуть просто божевільні паради феєрверків біля кожної вілли, підпалюючи інколи одночасно цілі ящики з петардами, черговість вибухів яких просто неможливо передбачити. Все це перемежовуватиметься невгамовним споживанням пасти, триразовість подачі якої на новорічному столі обов’язкова — звичайно зі щонайвишуканішими приправами. У Франції традиційна смажена індичка і паштет із гусячої печінки, в Росії та Україні звичайно запечений гусак з яблуками, а на Різдво — неодмінно кутя, як, утім, і в багатьох інших слов’янських країнах. В Австрії, Угорщині та Югославії намагаються взагалі не подавати птицю на різдвяний стіл, вважаючи, що з нею відлетить щастя. А ось у Польщі та Чехії на свята до дзвону курантів не заведені м’ясні страви, але ритуальний короп, а також борщ із грибними маленькими вареничками — «вушками».
Взагалі новорічної ночі у кожній країні, як правило, подається все найсмачніше, оригінальне і дороге, з огляду на побутуюче повір’я — як зустрінеш перший день, так проведеш весь рік. При цьому чимало страв у різних країнах мають особливий смисл і значення, хоча європейцям і не властива казуїстична символіка Сходу. Приміром, іспанці і португальці з боєм годинника опівночі поспішають з’їсти 12 виноградин, загадуючи в такт кожному удару заповітні бажання. Та практично в усіх країнах ритуал побажань супроводжується питтям шампанського. При цьому любителі зустрічати Новий рік на вулиці найчастіше відразу розбивають пляшку на дрібні скалки, внаслідок чого, приміром, Єлисейські поля в Парижі місцями по кісточки вкриті битим склом, у якому інколи плавають викинуті на щастя келихи, старі парасольки і навіть записники. Марновірно позбуваються старих речей і італійці, викидаючи на вулиці навіть старі меблі. Язичницьку природу бажання перемін на стадному рівні натовпу в цивілізованих країнах Європи влада настільки добре розуміє, що в тому ж таки Парижі до другої години ночі офіційно поліцейським наказано ігнорувати незначні пустощі публіки. Вийшовши з кав’ярні біля Тріумфальної арки відразу після зустрічі Нового року, я спостерігала дуже колоритну сцену: на очах у поліцейських молодь перевертала припарковані автомобілі. До зазначеного часу таких акцій не забороняли, вони були так само природні, як цілувальні обряди випадкових перехожих, супроводжувані новорічними побажаннями.
Ейфорія різдвяно-новорічних ритуалів у кожній країні має свою власну монету, якою оплачується ілюзія очікування дива. У Європі особливо славляться новорічні ярмарки в Німеччині, звідки пішла у XVII ст. традиція прикрашати ялинки як символи вічно живого бога, що доповнила звичай ще від кельтських часів відганяти злих духів гілками омели. Серед німецьких міст першість належить, безперечно, Нюрнбергу з його феєрією різдвяних пряників, упакованих у бляшані банки з барвистими середньовічними мотивами. Картину доповнює характерне для Німеччини багатство шоколадних сувенірів. Прикметна риса декорування італійських міст — «презепіо»: різдвяні сценки, виконані з картону чи пап’є-маше, інколи в натуральний розмір. До речі, в Італії, як канонічно католицькій країні, акценти зроблені на святкуванні Різдва, причому підкреслено сімейному. Новому року відведена роль бідної Попелюшки, яка перетвориться на принцесу трохи згодом — карнавальної пори. Досить скромно прикрашені й вулиці міст Іспанії, навіть завжди розкріпаченої Барселони. Звичайно, лідером серед творців новорічних див є Париж, немов напівсвітська дама, яка яскраво і навіть виклично прикрашає інтер’єри та екстер’єри архітектурного пейзажу гірляндами з лампочок, ялинкових гілок, квітів і бантів. Відсутність натурального снігу компенсується штучними напилюваннями, які білими волохатими шапками вкривають не лише ялинки, а й безліч оголених узимку дерев, запнутих ілюмінаційною вуаллю. Завдяки чотирьом рядам усіяних крихітними лампочками розкішних платанів тільки в цей час Єлисейські поля на досить тривалий час занурюються у світловий потік від Пляс де ля Конкорд до Тріумфальної арки. Видовище це настільки захоплююче, що спеціально при вході в парк Тюїльрі на час свят споруджуються оглядове колесо і карусель у стилі XIX століття. Втішає, що й Київ, особливо за підсумками ілюмінації минулого року, може відчуватися цілком європейським містом.
Цікаво простежити, як людство намагалося зафіксувати початок річного відліку часу, приурочивши його до певних циклів природи. Так, у давньому Єгипті Новий рік святкували наприкінці вересня — коли розливався Ніл, а римляни протягом тривалого часу з приходом весни, поки Юлій Цезар не запровадив юліанського календаря, який починається січнем (январем), названим так на честь бога Януса, дволикість якого ніби символізувала стик часів — минулого і прийдешнього. Тому під час свята зустрічі Нового року було заведено дарувати монетки з зображенням дволикого Януса. У середньовіччі початок року відзначали в різні дні березня, вересня та грудня. Самоузгоджене наближення Нового року до Різдва відбулося невдовзі після запровадження григоріанського календаря, 1594 року, коли французький король Генріх IV переніс свято на 1 січня. Незабаром услід за Францією, як законодавицею мод, цей звичай запозичили й інші західноєвропейські країни, зокрема з 1700 року за указом Петра Першого — Росія.
Зміна мізансцен від католицького Різдва до Нового року й далі — до православного Різдва визначає дистанцію у два тижні, що дозволяє дуже гостро відчути, що людство за два тисячоліття від дня народження Христа так і не позбулося язичницьких культів — деякі з них, пробравшись у церковні обряди, набували статусу християнських ритуалів. Сполученими посудинами переливаються у свідомість жителів Європи догмати канонічної церкви і буйство давніх вірувань, підтверджуючи сибаритське висловлювання Гюго: «Життя — це страва, яка подобається лише завдяки приправі».