Зельман Ваксман |
Готуючи цю статтю, довго не міг визначити, що в ній буде головним: від’їзд наших учених за кордон; доля конкретного вченого, який поїхав із країни і став видатним; відкриття стрептоміцину? Очевидно, у цій публікації переплелося всього потрохи, тому — не судіть суворо.
Серед лауреатів Нобелівської премії шість вихідців з України, з них два лауреати з медицини — Ілля Мечников і Зельман Ваксман.
І.Мечников (1845—1916) уродженець с. Панасівка (нині с. Мечников) Купянського району Харківської губернії. Він організував першу в Росії і другу у світі бактеріологічну станцію в Одесі (нині Інститут епідеміології та мікробіології ім. І.І.Мечникова). Протягом 28 років і до кінця свого життя працював у Пастерівському інституті у Франції, був заступником директора з наукової роботи та очолював одну з лабораторій. Відомий як засновник вчення про фагоцитоз, лауреат Нобелівської премії за теорію імунітету, засновник геронтології, почесний член багатьох академій наук різних країн.
Про другого Нобелівського лауреата з медицини, вихідця з України, З.Ваксмана, відомо значно менше. Про нього, на жаль, нічого чи майже нічого не знають ні його земляки-вінничани, включно з медиками, ні вчені-фахівці, що вже казати про переважну частину жителів нашої країни. А свого часу він був визнаний одним зі ста найвидатніших людей світу, названий «благодійником людства», обраний почесним доктором і академіком дуже багатьох відомих інститутів і академій світу. Чого так? Може, комусь невідомий стрептоміцин, який він створив? Чи не на слуху проблема туберкульозу, із якою нерозривно пов’язане його ім’я? Або термін «антибіотик», який він увів першим, рідко використовується?..
З.Ваксман народився 2 липня 1888 року в містечку Нова Прилука біля Бердичева Київської губернії (тепер — Липовецький район Вінницької області). Він закінчив місцевий хедер (єврейська початкова релігійна школа) і в такий спосіб розпочав свій шлях «нагору» в науці, хоча за законами царської Росії шанси отримати хорошу освіту в нього були мінімальні. Для подальшого навчання батьки Зельмана вибрали Одесу. Саме тут він 1910-го закінчив п’яту гімназію, здавши екстерном іспити. Знову постало питання про продовження освіти, проте вирішити його в Росії було практично неможливо. Ваксман емігрує до США, де його родичі володіли невеличкою фермою в штаті Нью-Джерсі.
У своїх спогадах він писав, що «біля землі я вирішив шукати відповіді на численні запитання про циклічність життя в природі, які все частіше поставали переді мною». Зельман поступив у сільськогосподарський коледж при Рутгерсівському інституті, виграв конкурс на державну стипендію. Закінчив його 1915 року й, отримавши ступінь магістра, працював помічником доктора Йома, який керував відділом біології грунту інституту. Цього самого року він став громадянином США. 1916 року молодий вчений отримав ступінь майстра наук, а 1918-го — ступінь доктора наук.
Ваксман і Мечников вивезли з Росії найцінніше — свої світлі голови, а свій талант вони віддали іншим землям і країнам — фактично жителям усього світу. Забігаючи наперед, зазначу: з часом створений Ваксманом стрептоміцин СРСР купував у США за великі гроші. Таким самим шляхом дістаються нам і сьогодні багато новацій, виробів та іншого, що створили за кордоном «наші» люди.
Закінчивши вивчення хімії ферментів як студент-дослідник в Каліфорнійському університеті в Берклі, 1918 року Ваксман отримав ступінь доктора філософії. За запрошенням доктора Ліпмана він повернувся в Рутгерс, де спочатку читав лекції, 1925 р. був призначений ад’юнкт-професором, 1930-го — професором із мікробіології грунту й 1943 р. — професором мікробіології та завідуючим відділом. 1949 року Ваксман при Рутгерсівському університеті заснував інститут мікробіології і став його директором.
Перш ніж розповісти про головне наукове досягнення Ваксмана, слід нагадати про проблему туберкульозу. Ця недуга була й залишається найстрашнішим інфекційним захворюванням, яке вбиває більше людей, ніж всі інші інфекції, разом узяті. У XIX столітті вже знали про мікобактерії — збудника туберкульозу, проте ефективних засобів лікування не було. Кліматотерапія, море, сонце, кумис, трави — ось усе, що могли порекомендувати лікарі, та воно мало допомагало від сухоти. У першій половині XX століття на туберкульоз щорічно захворювало 5—7 млн. чоловік, умирало — 2—3 млн. Через загрозу нової світової війни небезпека епідемії туберкульозу різко зросла.
Потрібно згадати також і про пошуки фармакологами, хіміками та іншими вченими засобів впливу на мікобактерію туберкульозу. Спочатку численні дослідження проводилися із препаратами золота. Проте з часом з’ясувалося, що кризолган, трифал, сальгонал, санокризін, кріапол та інші похідні золота, а також з’єднання марганцю, кобальту тощо, різноманітні барвники, антисептики, препарати ароматичного ряду хоча й затримують зростання та розмноження мікобактерій туберкульозу в пробірці, але не мають такої дії в організмі людини. Спроби досягти відчутнішого ефекту, призначивши ті самі препарати у великих дозах, мали наслідком важкі отруєння організму.
Інший ряд протитуберкульозних засобів становлять антибіотики — органічні речовини, які утворені мікроорганізмами й мають здатність у незначних концентраціях вибірково пригнічувати життєдіяльність мікробів або вбивати їх.
1932 р. Американська національна асоціація з боротьби з туберкульозом звернулася до Ваксмана з проханням вивчити процес руйнації палички туберкульозу в грунті. Було помічено, що трупи померлих від сухоти після тривалого перебування в землі немов «сануються» — очищаються від інфекції. Ваксман ще раніше припустив, що це пов’язано із впливом на мікобактерії туберкульозу мікробів-антагоністів. На той час він уже мав багатий науковий досвід у вивченні грунтових грибів — актиноміцетів. Спеціально для вирішення поставленого завдання ним було створено наукову групу з молодих учених і дослідників.
Ваксман і його працівники вивчили близько 10 тис. різноманітних грунтових мікробів у пошуках антибіотиків, здатних руйнувати бактерії, не завдаючи шкоди людині. 1940 р. дослідницька група виділила актиноміцин, який виявився високотоксичним антибіотиком. Через три роки дослідники виявили стрептоміцин у штамі актиноміцетів. Після кількох років тестування й доробки в 1946-му стрептоміцин почали широко використовувати. Особлива цінність цього препарату полягала у його ефективності стосовно бактерій, стійких до сульфаніламідних препаратів і пеніциліну.
Напрацьована Ваксманом і його працівниками технологія дозволила надалі створити групу нових антибіотиків: actinomycin (1940), grisein (1946), неоміцин (1948), fradicin, candicidin, candidin тощо. Термін «антибіотики» 1941 року запропонував саме Ваксман.
За даними медичної літератури, стрептоміцин у перші роки його застосування «піднімав» навіть приречених на смерть туберкульозників. Він став широко застосовуватися і для лікування інших інфекційних і запальних захворювань. Кілька десятиріч саме комбінація «пеніцилін плюс стрептоміцин» практично безальтернативно застосовувалася в нашій та інших країнах при лікуванні пневмоній, багатьох інфекцій та ін. Як сільський лікар періоду 1969—1976 рр. можу засвідчити: комбінація «пеніцилін+стрептоміцин» за тих років була чи не єдиною надією для хворого і діяла практично безвідмовно у випадках переважної більшості інфекційних і запальних захворювань. Дотепер стрептоміцин служить фтізіатрам, хоча для лікування туберкульозу створено й більш ефективні препарати.
1952 р. Ваксману присудили Нобелівську премію з фізіології та медицини «за відкриття стрептоміцину, першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу». У промові під час вручення премії Арвід Волгрен із Каролінського інституту зазначив, що «на відміну від відкриття пеніциліну професором Александером Флемінгом, яке сталося значною мірою завдяки щасливому випадку, відкриття стрептоміцину було результатом тривалої, систематичної й невтомної праці великої групи вчених». Зауваживши, що стрептоміцин врятував уже тисячі людських життів, Волгрен привітав Ваксмана як «одного з найбільших благодійників людства».
Крім відкриття стрептоміцину та інших препаратів, Ваксман провів серйозні дослідження в галузі мікробіології грунту, мікробіологічного захисту днищ суден, точної апаратури й багато іншого. Він видав понад 400 наукових праць, серед них 18 монографій. Вийшовши на пенсію в 1958 р., він заснував фамільний добродійний фонд для підтримки наукових досліджень у галузі мікробіології. Потім тривалий час фонд очолював його син Байрон Ваксман, який також став професором в галузі мікробіології. Гроші фонду йшли й на підтримку вчених, студентів, їхніх сімей, які емігрували з СРСР.
З.Ваксман був патріотом держави, у якій народився. Він постійно підтримував емігрантів із Росії, намагався створити їм максимально комфортні умови для адаптації в США. 1924 року Ваксман із дружиною приїхали до Росії, безпосередньо у Вінницю, а потім до Нової Прилуки. Батьківщина вразила їх запустінням, розрухою, злиднями. На зворотному шляху подружжя заїхало до Москви, Ленінграда, де Ваксман зустрічався з провідними ученими Росії. 1956 року він приїжджав до СРСР із лекціями. Деякі його роботи в СРСР видані. Україна, наскільки мені відомо, робіт Ваксмана не публікувала…
Ваксман помер 16 серпня 1973 г. у Хайенісі (штат Массачусетс).
Історія з Мечниковим і Ваксманом, які виїхали з України й стали знаменитими за кордоном, на жаль, типова. Як згадувалося вище, лауреатами Нобелівської премії у всіх її номінаціях, крім двох уже названих лауреатів в галузі медицини, є ще чотири вихідці з України: Шмуэль Йосеф Агнон (1966) з літератури; Семен Кузнєцов (1971) з економіки; Роальд Гофман (1981) з хімії та Георгій Шарпак (1992) з фізики. Всі вони також емігрували до США. Безумовно, не можна виключати, що якоюсь мірою саме перебування в цій країні зробило для них Нобелівську премію більш доступною, проте сама необхідність виїзду за кордон для того, щоб удосконалюватися в науці, мистецтві, на превеликий жаль, є типовою для колишньої царської Росії, потім СРСР і тепер — України.
Зазначу, вчені з України прагнули поїхати якщо не в далеке, то хоча б у ближнє зарубіжжя. Так, Сергій Виноградський (1856—1953), який народився в Києві й очолював Інститут експериментальної медицини в Петрограді, в останні роки життя керував агробактеріологічним відділом Пастерівського інституту у Франції, був обраний членом академій наук багатьох країн за важливі відкриття (нових бактерій, явищ хемосинтезу, біологічної природи нітрифікації) і нові методи досліджень в галузі мікробіології.
Його учень Василь Омелянський (1867—1928), уродженець Полтави, очолював Інститут експериментальної медицини після свого вчителя. Він перший виділив анаероби, яким було присвоєно його ім’я, видав підручник «Основи мікробіології», що витримав десять видань.
З Інститутом експериментальної медицини в Петербурзі пов’язане й ім’я Андрія Алімова (1893—1965), уродженця с.Боромля Ахтирського району Харківської губернії. У результаті досліджень в Ірані він визначив роль кліщів у передаванні збудника перського поворотного тифу, розпочав вивчення кліщових рикетсіозів у СРСР, вперше описав марсельську лихоманку в Криму. Низку дослідів із небезпечною інфекцією поставив на собі. Він очолював кафедри епідеміології Військово-морської медичної академії та військово-медичного факультету Центрального інституту вдосконалення лікарів у Москві, у роки війни був головним епідеміологом Військово-морського флоту та Армії.
В Інституті експериментальної медицини в Петербурзі працював ще один виходець з України — Микола Гамалея (1859—1949), уродженець Одеси. Саме йому належить пріоритет відкриття бактеріолізинів і запровадження у практику терміна «дезинсекція». Гамалея працював у Л.Пастера в Парижі, створив бактеріологічну станцію в Одесі; активно боровся з епідеміями чуми в Одесі, холери в Закавказзі та Поволжі, сипного тифу в Петербурзі. Микола Федорович був директором Інституту щеплень віспи ім. Дженнера в Петербурзі, ініціатором масових щеплень віспи, згодом — науковим керівником Центрального інституту епідеміології та мікробіології в Москві, що носить його ім’я.
Уродженцями Одеси були ще два видатні вчені: В.Хавкін і М.Вейнберг. Володимир Хавкін (1860—1930) був засновником і директором Бактеріологічного інституту (нині він носить його ім’я) у Бомбеї. Проводив досліди на собі, запропонував вакцини проти холери та чуми, став лауреатом премії Паризької академії медичних наук. Михайло Вейнберг (1868—1940) відкрив збудника газової гангрени. Протягом 40 років працював у Пастерівському інституті, із яким пов’язане ім’я ще одного нашого співвітчизника — Івана Савченка (1862—1932), уродженця хутора Хрещатик Роменського району Сумської області. Савченка вважають засновником фізико-хімічного напряму в теорії фагоцитозу. Він був першим директором Казанського бактеріологічного інституту, організував Кубанський бактеріологічний інститут. Проте 1932 р. Івана Григоровича репресували.
Учнем І.Мечникова був також і Лев Тарасевич (1868—1927), уродженець Тирасполя Херсонської губернії. У Москві він викладав бактеріологію на Вищих жіночих курсах (згодом II Московський медичний університет). За його ініціативою була створена перша в СРСР станція з контролю бактерійних препаратів (нині — Науково-дослідний інститут ім. Л.Тарасевича). Він також був засновником і директором Державного інституту охорони здоров’я ім. Л.Пастера.
Вперше експериментально довів можливість передачі інфекції повітряно-краплинним шляхом виходець із Харкова Павло Лащенков (1864—1925), який очолював кафедру гігієни Томського університету.
Проблемою боротьби зі скарлатиною займався Георгій Бєлоновський (1875—1950) із Полтавської губернії. В Єленинському клінічному інституті в Петербурзі він організував кафедру бактеріології та епідеміології, яку очолював понад 30 років.
У Полтавській губернії народився також і Ісаак Рогозін (1900—1973). Він був начальником Головного санітарно-протиепідеміологічного управління Мінздоров’я СРСР, очолював кафедру епідеміології II Московского медінституту, а згодом — кафедру мікробіології та епідеміології у Військово-медичній академії ім. Кірова в Ленінграді.
Лев Громашевський (1887—1980), уродженець Миколаєва, брав участь у ліквідації епідемій тифу, холери та чуми в Маньчжурії, у Саратові, Царицині, Астрахані. У Москві був директором Центрального інституту епідеміології та мікробіології, завідувачем кафедри епідеміології Центрального інституту вдосконалення лікарів. У роки Великої Вітчизняної війни — головним епідеміологом низки фронтів, після війни — директором Інституту інфекційних захворювань ім. Мечникова АМН СРСР. До речі, у довоєнні роки цей інститут очолював також виходець із України, уродженець м.Глухова Чернігівської губернії Степан Коршун (1868—1931).
Важливий внесок у розвиток науки про інфекційні захворювання вніс і Георгій Руднєв (1899—1979), який народився в Полтаві. У Дагестанському медінституті він організував і керував трьома кафедрами, очолював кафедру інфекційних захворювань Центрального інституту вдосконалення лікарів у Москві.
У Москві працювали також О.Білібін і М.Маєвський. Олександр Білібін (1897—1976), уродженець м.Сурож Чернігівської губернії, очолював кафедру інфекційних захворювань II Московского медінституту. Розробив нову класифікацію кишкових захворювань, принципи лікування дизентерії, черевного тифу, бруцельозу й туляремії; запропонував вакцину проти туляремії (разом із Л.Хатеневером).
Киянин Михайло Маєвський (1894—1977) очолював мікробіологічний відділ лабораторії біотерапії АМН СРСР, був заступником директора з наукової роботи Інституту експериментальної та клінічної онкології (нині — Онкологічний науковий центр у Москві).
У Києві народилися також і Олександр Імшенецький (1905—1976), який обіймав посаду директора Інституту мікробіології Академії наук СРСР, і Борис Лапін (1921—1994), директор Інституту експериментальної патології і терапії АМН СРСР.
Професором вірусології Техаського університету був уродженець Тернополя Леонтій-Людомир Дмоховський (1909—1981). В Онкологічному інституті в Х’юстоні він першим за допомогою електронного мікроскопа довів наявність вірусів у ракових пухлинах у мишей (1953 р.), а потім виявив їх у пухлинах людини.
У галузі вірусології працював і Віктор Жданов (1914—1986), уродженець с. Штепіно Бахмутського району Катеринославської губернії (нині — Дніпропетровська область). Його план ліквідації віспи був прийнятий ВООЗ. У 1958 г. Жданов став директором Інституту вірусології АМН СРСР.
Уродженець с. Тудорковичі (Західна Україна) Іван Кохан (народився 1923 р.) був спочатку професором імунології Маямського університету, а згодом — професором і главою Мікробіологічного та імунологічного департаменту в Медичній школі при університеті в Дайтоні (штат Огайо). Він написав (українською мовою) підручник з імунології для університетів в Україні, рекомендований і затверджений МОЗ України й виданий 1994 р.
Однак повернімося до Ваксмана. В Україні першою публікацією про нього була стаття доктора О.Демченка, згодом вийшла низка робіт історика А.Баніта та А.Рогового. Проте далі статей в Україні не пішли. Дотепер у нас у країні, на відміну від США, немає не лише музею імені Ваксмана, а навіть експозиції про нього в обласному краєзнавчому музеї. Цього року група вінницьких вчених і інтелігенції вирішила, наскільки це можливо, виправити ситуацію, тим паче, що
2003 р. виповнюється 115 років від дня народження і 30 років від дня смерті цього великого вченого. Було прийняте рішення провести міжнародну конференцію, присвячену пам’яті Ваксмана, запросити на неї провідних учених світу в галузі туберкульозу, мікробіології. Організацію конференції взяв на себе Вінницький національний медичний університет. Першим дав згоду приїхати до Вінниці на конференцію син З.Васмана професор Байрон Ваксман. Попри похилий вік, він виявив незвичайну енергію та ініціативу, написав багатьом відомим вченим у США листи із запрошенням приїхати й підтримати запланований захід.
…Ми виїжджали до Нової Прилуки. Дуже гарне, благополучне село. Проте ніхто нам не міг показати, де був будиночок Ваксманів. Рішенням сільради кілька років тому одна з вулиць села названа ім’ям Ваксмана, та відповідних табличок дотепер не виготовили.
З «реанімацією» імені Ваксмана у Вінниці склалася цікава ситуація. Тут, як відомо, понад ста років перебуває тіло видатного хірурга М.Пирогова. Це має не тільки історичне, а й суто наукове значення, оскільки, крім єгипетських мумій (але це вже принципово інший підхід), у світі ніхто стільки «не лежить». Всі останні роки директор музею Г.Собчук та його працівники ведуть відчайдушну боротьбу за збереження музею-садиби імені Пирогова. Біля Вінниці також збереглися руїни колишньої ставки Гітлера «Вервольф». Останніми роками все більше різних вітчизняних і закордонних осіб прагнуть купити територію ставки. Мета поки що не зовсім зрозуміла, проте, безумовно, вона має комерційну спрямованість.
На жаль, не можна виключати, що на наш почин чекає доля сумнозвісного меморіалу Пирогова, а не популярність «Вервольфу». І це при тому, що Ваксман по праву вважається одним зі ста найвидатніших людей світу, Пирогов — великий хірург, а Гітлер — найбільший злочинець...
Як і понад століття тому з України продовжують виїжджати вчені, фахівці, євреї і неєвреї. Держава не цінує своїх інтелектуалів, свою науку й постійно розплачується за це: життями хворих, слабкою економікою, нездоровою екологією, низьким міжнародним авторитетом.
З нашої спільної батьківщини вийшли (на жаль, не тільки в переносному значенні) творці перших літаків, вертольотів і ракет, теоретики й практики космосу, знамениті діячі медицини і, хоч як це дивно, навіть Нобелівський лауреат з економіки. Про багатьох із них, на жаль, ми дізнаємося «із подачі» закордонних колег, читаючи закордонну літературу. Так було з професором Неговським, у якого навчався пересадки органів знаменитий кардіохірург Кристіан Бернард, із Юрієм Кондратюком, чиїми працями скористалися американські астронавти, що висадилися на Місяць. Так, по суті, було і з Ваксманом, про якого, у кожному разі, я, уперше довідався з закордонної наукової літератури.
Нині, напевно, немає у світі країни, де б важкою і нерідко принизливою працею наші співвітчизники не здобували собі «місце під сонцем» або просто засоби до існування. Українців стає дедалі більше, а їхній інтелект затребуваний далеко не в першу чергу. Якщо раніше вчений, виїхавши за кордон, міг продовжувати свою наукову діяльність, то тепер його, як правило, використовують там як некваліфіковану робочу силу.
Однак ще гірше те, що в самій країні дедалі менше молоді присвячує себе науці: і не престижно, і грошей не заробиш, та й досягти чогось значного на застарілому обладнанні, за мізерного фінансування практично нереально. Тоді як країни, що зробили акцент на концентрації досягнень світової та розвитку власної науки, не пошкодували про свій вибір: я вже не кажу про США, Японію, Німеччину, Китай, погляньте хоча б на вчорашніх аутсайдерів — Індію, Південну Корею, Філіппіни. Можливо, і нам час згадати, що наша земля здатна народжувати «собственных Платонов и быстрых разумом Невтонов…», та й почати більш інтенсивно «чужого навчатися» і «свого не цуратися». Не можна забувати, що наші головні трагедії останніх десятиріч — Чорнобиль, загибель шахтарів, запуск ракет по помилкових цілях, економічна стагнація — це теж, за великим рахунком, наслідок нехтування наукою і вченими.
P. S. Особливо хочу подякувати А.Роговому — завідувачу архіву Липовецького району Вінницької області, який без жодної підтримки й за складних умов чимало років «розкопував» інформацію про З.Ваксмана, а також М.Барциховській, яка люб’язно надала цікаву інформацію про вчених-мікробіологів.