16 листопада відзначається Міжнародний день толерантності. Напередодні, коли багато йтиметься про толерантність, мені пригадується давня історія, яка сталася тоді, коли це слово вживали ще не так часто — воно тільки з’явилося, а тому викликало певний інтерес.
Організували якось літню школу миру. Відібрали за конкурсом групу дуже активних, мотивованих, просунутих, розвинених юнаків і дівчат — студентів. Упродовж двох тижнів історики, етнологи, психологи, політологи, інші фахівці розповідали їм про різні аспекти життя поліетнічного, полікультурного співтовариства і про основний принцип його організації — толерантність. Студенти вже знали про толерантність усе або майже все, відповідали на запитання правильно й грамотно.
На останньому тренінгу молодих людей було поділено на команди, які, відповідно до умов гри, належали до різних культурних груп — зі своїми традиціями і звичаями, у чомусь протилежними. На першому етапі, який пройшов успішно, гравці мали зрозуміти один одного і налагодити контакт. Наступним завданням було розділити якийсь додатковий ресурс, що доти нікому не належав. І тут включився інший механізм. Групи почали жорстко протистояти одна одній. На другій зустрічі з’ясувалося, що «вбито» всіх — одним піднесли отруєну їжу, іншим улаштували збройну засідку. Зроблено це було швидко, азартно, ніхто не зупиняв і не коригував гравців у їхньому польоті фантазії щодо можливостей розподілу ресурсу, яким була земля, нова родюча територія. Коли вони зрозуміли, що сталося, то самі злякалися і довго не могли зрозуміти, чому ніхто з них не зупинив цього шалу агресії. Хоча задля точності слід зауважити, що один зі студентів спробував щось зробити, передаючи інформацію ведучим та іншій команді. Але, як ви розумієте, обидві команди піддали його остракізму — одні за зрадництво, інші, не повіривши, — за те ж саме.
Аналізуючи гру, молодь узяла на себе відповідальність, пояснила мотивацію своїх дій і піддала сумніву власну етичність. Однак проблема, вочевидь, полягає в іншому. Великою мірою молоді люди виявилися заручниками системи навчання. Упродовж двох тижнів їм постійно вбивали в голови правильні речі. І те, що сталося, було внутрішнім протестом на правильність. Адже в приказці про халву (якщо 300 разів повторити слово «халва», то солодше від цього не стане) може бути не один смисл. Якщо багато говорити про халву й очікувати солодощів, то може статися відторгнення і самого слова, і його змісту. Багаторазово повторені правильні слова перетворюються на свою протилежність, викликаючи неприйняття — щоб звільнити місце для критичного осмислення, порівняння власного досвіду із запропонованою новою інформацією. Так, багато говорячи про толерантність, її важливість і значення, можна спричинити відторгнення самого явища та його цінності. Що, по суті, й відбувається в масовій свідомості.
Останнім часом стало модно говорити про толерантність як про одну з ознак нашого європейського вибору. А отже, тема включилася в систему освіти через семінари, тренінги тощо, «навалившись» усією своєю масою насамперед на школярів і студентів у літніх школах. Спочатку діти відбивалися від цієї лавини, ставлячи запитання, чому вони мають терпіти, і навіщо взагалі потрібна толерантність? А як же чесність, щирість і відкритість? Інші йшли далі — ставили проблему: якщо я когось терплю, то чи не означає це мого ставлення до когось як до слабкого й убогого, який не може себе захистити?..
Система навчання, як правило, впроваджує толерантність лобовими методами, щоб при кожній перевірці можна було доповісти: діти знають, що це таке. І діти малюють, пишуть, кажуть правильні слова.
Так, розумію, що річ не тільки в системі освіти та ідеологічному натиску. Хоча, безперечно, і цей чинник відіграє свою роль.
Про толерантність ідеться і в освіті, і в політиці, і в громадському русі. Вже практично немає суперечок про те, чи відрізняється толерантність від терпимості, і чому потрібно терпіти тих, хто відрізняється від нас, чи тих, хто чомусь не подобається...
Є думка, що толерантність прийшла до нас із Заходу, де її вже довели до абсурду, унеможливлюючи такою політкоректністю вільне вираження почуттів і думок. Причому однобічно: коли біла людина не може дозволити собі навіть натяку щодо чорного, бо чорний за будь-якої ситуації може обвинуватити білого в расизмі, підміняючи проблему етнічними показниками. Це рівною мірою стосується ставлення не тільки до раси, етносу, а й статі/гендеру та сексуальної орієнтації. Відразу пригадується шок наших чоловіків, коли, опинившись де-небудь у США, вони виявляють свою люб’язність до американок із допомогою дотиків і повітряних поцілунків, а у відповідь мають претензії з приводу сексуального домагання.
Звичне уявлення про політкоректність — це погана міна при хорошій грі. Як при абсолютизації щирості й чесності можна виявляти ввічливість і терпимість до тих, хто тобі не подобається, — до мігрантів, гомосексуалістів і багатьох інших? Перша хвиля напруженості поширюється на сторонніх, чужих, які своєю кількістю та інакшістю способу та стилю життя можуть розмити згуртовані лави своїх.
Пригадується ще один приклад — симуляційної гри «Корабельна аварія», яка за багатьма параметрами виступає як певний соціально-психологічний експеримент. Гра полягає в проведенні зустрічі між групою постраждалих з потонулого корабля та аборигенами. При цьому ні ті, ні інші нічого не знають про цивілізацію та наміри одне одного. Цю гру проводили десятки разів із людьми різних вікових і соціальних категорій протягом уже більш як десяти років. Практично завжди вона закінчувалася конфліктом і агресією. Страх перед невідомістю продукує агресію — спрацьовує інстинкт самозбереження. Так чинили ще в традиційних доіндустріальних культурах. Інший уявляється чужим, а чужий демонізується і здається ворожим, небезпечним для власної цілісності.
За моєї пам’яті при проведенні гри «Корабельна аварія» був тільки один випадок, коли вдалося уникнути конфлікту, — група менеджерів з туризму провела зустріч цивілізацій як туристичну. Мала місце лише незначна внутрішня конкуренція у процесі демонстрації найкращих послуг та умов сервісу. Вийшло свято. Для цього знадобилося лише одне — самостійний мотиваційний складник у контакті з іншими. За дотримання цієї умови з’являється не страх, а прагнення власного розвитку. У цьо-
му, можливо, й полягає основний пафос толерантності. Головна суть і цінність її в тому, що толерантність потрібна не іншим, чужим, відмінним від нас, а особисто нам. Можна багато говорити про постмодерну ідею самоідентифікації через іншого. Про це написано багато книжок і статей. Толерантність як прийняття іншого і є той шлях, який дає людині шанс.
Чому так багато розмов і суперечок про толерантність? Чи притаманна ця цінність нашому суспільству, чи це данина моді й «тим, хто гроші дає»? Новий виток дискусій про толерантність був пов’язаний із відносно недавнім оголошенням про початок читання факультативного курсу «Толерантність» у середніх школах за підтримки проекту ООН «Створення безпечного середовища для молоді України». Керівник програми Оксана Гарнець підкреслює: «Ми не розглядаємо толерантність як суто етнічну. Маємо на увазі і соціальну, і культурну, і політичну». Тому дана програма орієнтована на три основні негативні стереотипи та упередження. А саме: щодо представників інших рас, сексуальних меншин і ВІЛ-позитивних.
Цей факт також виявився випробуванням для скептиків і противників толерантності. Почалися підрахунки, скільки ж таких людей, до яких потрібно змінити ставлення. Висловлювалася думка, що тим самим, по суті, реалізується пропаганда «чужих» поглядів чужих людей, яким узагалі нема чого робити в нашій країні. Найяскравішим зразком виявилася стаття в одній неоязичницькій газеті. Не надто переймаючись коректністю паралелей і порівнянь толерантності в культурі з толерантністю в медицині, автор сипав некрофільськими образами й «страшилками», описуючи те, до чого може призвести «толерантність» по-західному. У геть крайньому варіанті, стверджував автор статті, найтолерантнішим є труп («фармакологічна толерантність більше притаманна мертвим істотам», «у першому — фармакологічному — сенсі вельми толерантним до ліків є труп: хоч що в нього вводь — не оживе»). Або, що не менш страшно, «вищою мірою імунологічної толерантності є імунодефіцит — тобто неспроможність організму боротися з багатьма хвороботворними мікроорганізмами й речовинами, що потрапили в його кров і тканини». Ефект сильний. Заклики до батьків піклуватися про своїх чад вражають. Легко здійснивши підміну понять, називаючи толерантність «ослабленням імунітету», автор примудрився навіть згадати про демократичні цінності в праві свободи вибору. У даному разі праві вибору, якого нібито позбавляють батьків.
Однак парадокс полягає в тому, що, використовуючи такі яскраві образи, як труп і смерть, сам автор, власне, до смерті й закликає. До культурної смерті, обмежуючи себе до аутизму. Схоже, тут знову дався взнаки страх, але вже перед зустріччю із самим собою. Звідси й по суті некрофільська самоідентифікація. Толерантність — це як спосіб взаємодії, орієнтований на самопізнання, саморозвиток, визначення меж самоідентифікації. Це активний діалог на відміну від тихого, покірливого прийняття всього, що запропонують.
Чим же визначається така потужна руйнівна інтенція? За стилістикою підходу ця риторика надзвичайно нагадує часи радянської ідеологічної пропаганди — так само категорична і так само орієнтована на пошуки зовнішнього ворога. Захищаючи «чистоту» спільності свого, зазвичай так захоплюються вибудовуванням парканів, що абсолютно перестають працювати над власним розвитком. У результаті потужний паркан городять навколо занедбаної напіврозваленої халупи.
Часто висловлюють побоювання, що толерантність — це ліберальна модель, яка руйнує й розмиває основи і цілісність, оскільки дозволяє залучити у своє коло нові, далекі елементи. Однак історія країни, культури народів України демонструє чудові зразки співіснування різних культур. Причому в різних регіонах. Так, наприклад, у середньовічному Криму діти з міжконфесійних шлюбів (православні і мусульмани) також могли належати до різних конфесій. В одній сім’ї мирно співіснували різні культури.
Є ще й так звані м’які противники толерантності, які пропонують застосовувати цей принцип вибірково, довільно визначаючи групи, які можна прийняти. Застосовуються різні критерії. Насамперед, звичайно, математичний — сакраментальна більшість, яка є показником істинності і правильності. Виходячи із цих розмитих критеріїв, пропонується вибір — кого прийняти, а кого вислати, не помітити чи заборонити.
З іншого боку, говорити про те, що толерантність не є нашою пекучою проблемою, — це ще й романтизація соціально-політичної та культурної реальності. Неможливо заперечити факт наявності негативних упереджень і стереотипів, повсякденних страхів щодо представників своєї ж держави, нації, котрі живуть в іншому регіоні, мають певні особливості в стилі та способі життя.
Незнання породжує страх, невпевненість і агресію. Тому важлива інформація, розуміння іншого, а не просто розмови про толерантність. І це однаковою мірою важливо для всіх учасників діалогу — так само, як, зрештою, для всієї спільноти і, вибачте за патетику, цивілізації. Це й питання багатоманітності системи, її збереження. Не кажучи вже про принципи існування в ній. Ясно й те, що уніфікація, технологізація способів життя породжує й звернення до культурних витоків у пошуках самобутності.
Тема велика й складна. Є загроза скотитися в моралізування або ж піддатися спокусі зав’язати різку й жорстку полеміку. Важко також говорити загалом, не торкаючись питання меж толерантності. Що, у свою чергу, є великою самостійною темою, яка потребує уваги. І обговорювати ці питання потрібно не тільки з нагоди свят і пам’ятних дат.