28 квітня Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію про вшанування пам’яті жертв великого голоду (селянство. Більшовики у власній системі політичного контролю та примусу особливе місце відводили контролю над розподілом продовольства. В.Ленін у своїй праці «Чи втримають більшовики владу», яку написав за місяць до Жовтневого перевороту 1917 року, наголошував: «хлібна монополія, хлібна картка… цей засіб контролю і примусу до праці сильніший від конвенту та його гільйотини». Для більшовиків голод став інструментом тримання населення в послуху. Але на перешкоді стояло селянство, особливо заможне, що постачало свою продукцію в міста і тим самим робило більшовицький контроль за розподілом продовольства неефективним. Тому В.Ленін і Й.Сталін послідовно проводили політику ліквідації економічно незалежного селянства «як класу».
Отже, в Україні режим мав дві цілі:
- знищення всіх, навіть потенційних, проявів національно-визвольного руху;
- знищення селянства як класу.
Обидві цілі злилися воєдино, адже згідно з переписом 1926 року селяни становили 80,8% населення України. При цьому серед українців частка селянства становила близько 84%. Упродовж століть селянство було ядром української нації. Режим узяв курс на розмивання національної ідентичності та обмеження економічної самодостатності своїх громадян.
Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років під прикриттям сфабрикованих справ «Спілки визволення України», «Українського національного центру», «Української військової організації» та інших відбулися масові арешти української інтелектуальної еліти. У 1930 році було припинено діяльність Української автокефальної православної церкви.
У селі політику більшовицького режиму СРСР було реалізовано у формі розкуркулення та депортації заможних селян, прискореної суцільної колективізації та встановлення обов’язкових обсягів хлібозаготівель. Усе це зруйнувало традиційні форми сільськогосподарського виробництва і призвело до катастрофічного падіння продуктивності праці, позбавило українських селян необхідних для нормальної життєдіяльності запасів зерна. В результаті у 1931 році продовольче становище різко погіршилося, що вже навесні 1932 року призвело до голоду.
Але влітку 1932 року для України було визначено явно не можливі для виконання плани хлібозаготівель. Наприкінці жовтня того самого року в Україну з Москви відряджають надзвичайну хлібозаготівельну комісію на чолі з головою РНК СРСР В.Молотовим. Обшуки з метою реквізувати будь-які залишки зерна в селян набувають немислимих масштабів. На повну потужність запущено маховик репресій. У листопаді 1932 року запроваджено «натуральні штрафи», населені пункти заносять на «чорні дошки», широко застосовують інші форми репресій. Із комуністів, комсомольців та інших «активістів» формуються «уповноважені» та «буксирні бригади» для конфіскації зерна і харчів у селян.
У грудні 1932 року для збільшення обсягу хлібозаготівель ЦК ВКП(б) направив в Україну Л.Кагановича і П.Постишева (останній з лютого 1933 року посів пост другого секретаря ЦК КП(б)У і став фактичним керівником України). Тоді ж, у грудні 1932 р., ЦК ВКП(б) зобов’язав українське керівництво вивезти з українських сіл усі наявні зернові запаси, навіть посівний матеріал, що й було зроблено.
Відтак наприкінці 1932 року в українських селах не залишилося будь-яких запасів хліба. Проте тоталітарний режим здійснив кроки, які слід класифікувати як убивство голодом. 1 січня 1933 року виходить постанова ЦК ВКП(б), в якій Сталін відкрито й брутально погрожує застосуванням «суворих заходів покарання» до українських селян, які не побажали «добровільно здати прихований хліб». Цією постановою фактично санкціоновано поголовні обшуки в Україні та вилучення останніх запасів харчів. Під час трусу в домівках виливали навіть злиденні страви із горщиків.
22 січня 1933 року директивою Сталіна було заборонено виїзд селян з території УСРР і Кубані по хліб в інші місцевості Радянського Союзу. Українським селянам перестали продавати квитки на залізничний і водний транспорт. Дороги блокували підрозділи ДПУ. Тих, хто встиг виїхати, заарештовували і повертали назад.
Таким чином в Україні відбувалося тотальне навмисне вбивство голодом. Населення починає масово вимирати. Смертність, яка стрімко зростає весною, досягає свого піку в червні 1933 року (див. графік).
Виникає запитання: чого хотів домогтися Й.Сталін постановою ЦК ВКП(б) від 1 січня 1933 року? Адже зерна в Україні не було. Якщо й були мікроскопічні залишки, то вони аж ніяк не могли забезпечити поповнення державних запасів. Отже, постанова була командою на вчинення вбивства українців голодом. Як наслідок - у лютому 1933 року їх загинуло майже 100 тисяч, у березні - понад 400 тисяч, у квітні - понад 550 тисяч, у травні - майже 800 тисяч, у червні - понад 1 мільйон, у липні - понад 700 тисяч, у серпні - майже 300 тисяч.
За висновками Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.Птухи НАН України в Україні через Голодомор загинуло 3 млн. 941 тис. осіб. Аналіз етнічного складу прямих демографічних втрат свідчить, що було вчинено вбивство голодом саме етнічних українців - втрати українців в тогочасних межах УСРР становлять 3 млн. 597 тис. осіб, або 91,2% від загальної кількості прямих втрат.
Непрямі втрати (дефіцит народжень) внаслідок Голодомору в Україні в 1932-1934 роках дорівнюють 1 млн. 122 тис. осіб. Сукупні демографічні втрати, з урахуванням кумулятивних втрат, становлять 10 млн. 63 тис. осіб. Українцям було завдано смертельної рани як етносу. 1933 рік став для України часом національної катастрофи, наслідки якої відчуваємо і понині.
Отже, у 1932-1933 рр. Й.Сталіним та керівництвом Радянського Союзу було сплановане і здійснене масове вбивство українців голодом. Така політика більшовицького режиму є злочином проти людяності і відповідає Конвенції ООН про геноцид.
Ст. 1. Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», що був ухвалений Верховною Радою України у 2006 році, визначає Голодомор як «геноцид Українського народу».
22 травня 2009 року Служба безпеки України порушила кримінальну справу за фактом вчинення геноциду в Україні 1932-1933 років за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 (геноцид) Кримінального кодексу України, з метою розслідування обставин масового вбивства голодом українських селян. Розслідуванню кримінальної справи сприяли Український інститут національної пам’яті, центральні та регіональні державні архівні установи, органи місцевого самоврядування, науковці, громадські діячі, неурядові організації, представники української діаспори та ін. Слідством зібрані 330 томів кримінальної справи, допитані 1890 свідків, проведені 24 судові експертизи, у тому числі медичні, психологічна, науково-демографічна та комплексна, історико-правова. До справи долучено
5 тис. архівних документів, установлено 857 масових поховань жертв геноциду.
У січні 2010 року Апеляційний суд міста Києва, розглянувши цю кримінальну справу, констатував факт геноциду в Україні в 1932-1933 роках.
Своєю постановою від 13 січня 2010 року суд визнав організаторами вчинення тяжкого злочину геноциду Й.Сталіна, В.Молотова, Л.Кагановича, П.Постишева, С.Косіора, В.Чубаря і М.Хатаєвича. У зв’язку з тим, що названі особи померли, суд закрив кримінальну справу відповідно до пункту 8 частини 1 статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України, тобто на нереабілітуючих підставах. Таким чином, досудове слідство і суд встановили, що ці особи умисно організували геноцид українського народу.
Виокремлення українського Голодомору як злочину геноциду, яке спирається на ґрунтовну фактологічну базу, аж ніяк не є запереченням злочинного характеру дій комуністичної влади, що спричинили масову загибель селян інших національностей на території РРФСР та інших республік СРСР.