Якщо держава не йде до людей, то люди йдуть один до одного, а потім - до держави.
У справедливості цієї істини ми переконуємося третій рік поспіль. Оскільки держава вчисту програла інформаційну політику на Сході країни, за справу взялися громадські працівники зі своїми ініціативами та проектами. Хтось намагається повернути Україні українців Сходу за допомогою гуманітарки та психологічної підтримки. Хтось відбудовує зруйновані школи та будинки. Хтось хоче навчити вчителів і дітей бути щасливими. Адже щастя - в умінні якісно будувати стосунки з іншими людьми. До останніх належить психолог, засновник і керівник громадської організації "Міжнародна просвітительська ініціатива "Відкрита хата" (www.openkhata.org) Катерина Ясько.
- Катерино, що таке "Відкрита хата" та як виникла її ідея?
- Люди приходять до якихось висновків у результаті того, чим займаються в житті. До зародження "Відкритої хати" мене привели дві особисті історії.
У мене дуже різнобічна підготовка: КІМВ (міжнародне право), MBA за кордоном і психологія. Тема природи конфліктів проходила лейтмотивом через усе моє життя. Бакалаврську та магістерську роботи в КІМВ я писала по Руанді та Югославії, за матеріалами Міжнародного кримінального суду.
Крім того, з дитинства я отримала дуже важливий досвід життя в різних сім'ях. У
1990-ті між Україною та Італією широко практикувалися дитячі програми обміну. Італійці приймали українських дітей масштабно. І на мене це сильно вплинуло. Думаю, як і на багатьох інших дітей, які, подорослішавши, вже в 2000-х, привнесли Італію у свої дома та бізнес, будучи "прошитими" любов'ю до цієї країни.
Підлітком я жила і в інших іноземних сім'ях - у Франції та в США. І тільки до 30 років, уже маючи диплом психолога, я змогла відрефлексувати значення цього досвіду - спостереження за різними рольовими моделями в різних сім'ях - у формуванні моєї особистості. Це перша історія.
Друга - це мої спостереження в Ростові-на-Дону, куди, через дипломатичну місію чоловіка, наша сім'я поїхала в січні 2014 року, саме в розпал подій на Майдані. Там ми провели півтора року, ставши свідками трансформації російського суспільства зсередини. Фактично на своїй шкурі відчуваючи, як змінюється масова свідомість, підвищується градус конфліктності, зростає антагонізм, як весь народ підтримується в емоційному тонусі.
Я - українка. Мій чоловік - литовець. Як і я, він дуже перейнявся тим, що відбувалося на Майдані. 15-річним юнаком, разом із батьком і братом, він стояв на центральній площі Вільнюса, захищаючи телевежу від радянських військ. Ми підтримували один одного й намагалися брати участь у ініціативах громадянського суспільства в Україні. Ростов-на-Дону став для нашої родини важким випробуванням.
Спілкуючись з друзями телефоном та в соцмережах, ми продовжували стежити за тим, що відбувається в Україні. У Росії події висвітлювалися зовсім по-іншому. Спочатку це страшенно обурювало. І було незрозуміло, що робити та як взагалі з цим можна жити, розуміючи, який колосальний обман відбувається і як під його впливом змінюється, озлоблюється суспільство...
Звісно, вплив був тривалим. Але оця зміна щодо України - із застосуванням слів "фашизм", "нацизм", "хунта" - відбувалася на наших очах.
Це було страшно, а з іншого боку - цікаво. Що за такий короткий час удалося зробити з цілим народом, 85% якого стали підтримувати війну в Україні? І я почала вивчати, які соціальні технології використовуються для того, щоб так впливати на масову свідомість. Хто легше піддається впливу, хто важче. Адже залишилися люди і з незмінно критичною позицією щодо дій режиму та війни в Україні. Люди не аналізують джерел інформації, цей феномен цікавий сам по собі. Найстрашніша зброя масового ураження (ЗМУ) - не атомна, а пов'язана з технологіями управління свідомістю.
- Що ви побачили в Ростові?
- Перебування в Росії на той час було пов'язане з глибокими внутрішніми переживаннями й етичними конфліктами. Складно було жити та не знати, як надовго там затримаємося. Складно було спостерігати, як у бік України трасою Ростов-Таганрог їдуть танки - на думку місцевих, "на вчення". Складно жити в місті, з якого координується воєнна операція в Україні, і бути свідком того, як з усіє Росії збираються добровольчі загони воювати за "русский мир". Складно намагатися донести до людей, нехай найближчого кола, іншу версію того, що відбувається, і одержувати у відповідь емоційну глухоту. Ця війна - бій між загальнолюдськими цінностями, які об'єднують наші народи, і соціальними технологіями управління масовою свідомістю. Це зіткнення відбувається в голові та серці кожної окремої людини.
Поступово формувалося й ставлення до нас як до ворогів.
Коли ми вже знали, що будемо повертатися додому, я пішла працювати у волонтерську службу на ростовському вокзалі, куди прибували біженці з України. Там, на вокзалі, вони тижнями чекали розподілу - в Новосибірськ, Нижній Новгород тощо. Умови, в яких вони там жили, були жахливими.
Мені було цікаво зрозуміти їхню логіку, причини, мотивацію, чому вони обирали цей шлях?
- Удалося?
- Так. Я довідалася та побачила багато цікавого. Наприклад, для мене стало одкровенням, що багато хто їхав не з політичних міркувань, а тому, що не могли дістатися до безпечного коридору в Україну. Тобто були вимушені йти на цей бік. Дехто з них мріють повернутися в Україну, в Київ...
Однією з головних причин втечі був страх… перед українською армією, "її звірствами та жахами", які люди бачили по телевізору. У комунікаційно-інформаційному плані Схід і Південь давно були втраченим для України простором. За роки до початку всієї цієї історії людям масово безплатно видавали НТВ-шні "тарілки". Люди вірили пропаганді, ними легко було керувати, адже вони не бачили України. Багато хто ніколи не виїжджав за межі Донецької та Луганської областей.
На той момент - і як мама, і як психолог - я спробувала для себе сформулювати, які щеплення - з дитинства, на рівні системи освіти - можна було б зробити, щоб у свідомості людини сформувався імунітет до маніпуляцій за допомогою соціальних технологій.
Перше - це критичне мислення.
Друге - емоційний інтелект (спроможність людини розпізнавати емоції, розуміти наміри, мотивацію та бажання інших людей і свої власні, а також здатність управляти емоціями своїми та інших людей для вирішення практичних завдань - якісно, щасливо та успішно, працюючи насамперед із собою, зі своєю емоційною сферою). У основі доступності маніпуляціям - і соціальним, і сімейним - емоційне рабство, яке формується в дитинстві в результаті безвідповідального, неусвідомленого батьківства та викладання.
Третє - це міжкультурні програми обміну всередині країни. Якби вони з'явилися ще в 1990-ті роки, проблема війни на Сході України та анексії Криму не виникла б. Люди знали б і бачили свою країну.
Таким шляхом пішли в Німеччині та у Франції, свідомо намагаючись подолати традиційні розбіжності та ворожнечу за допомогою міжкультурних програм обміну.
Почасти цим сьогодні займається "Відкрита хата". Це - філософія життя. Про довіру і вміння відкрити свої серце та дім людині, яку, може, знаєш не надто добре. Для мене це також про якісь глибинні християнські принципи. Не про релігію, а про віру та загальне соціальне поле довіри, яке ми маємо створити всередині нашої країни.
Перший експеримент у дорослому житті був пов'язаний з моїми дітьми. Я стала помічати, що в моєї восьмирічної доньки формуються певні, не близькі мені риси, на які я не можу вплинути, просто сказавши: "Роби так, а не інакше" або "Потрібно бути добрішою". Адже дітей формує контекст, середовище, а не слова мами. Цінності передаються за допомогою особистого досвіду. Тому ми вирішили відправити її на місяць жити в село, навчатися в сільській школі - до людей, яких я ніколи до цього не зустрічала, але мені їх рекомендували ті, кому я довіряю. Дочка жила там кілька тижнів, у неї були свої обов'язки - вона доглядала за коровою, курми, їздила за два кілометри до школи на велосипеді, і цілком там освоїлася. Вона побачила іншу Україну - таку, яку не бачила ніколи. Це сформувало в неї інше бачення.
- Яке?
- Повернувшись додому, вона сказала, що раніше думала: щастя - на березі моря в Туреччині. Тепер зрозуміла: воно - у стосунках людей, у їхній взаємній довірі та підтримці. І не має значення, де ти живеш. У місті, селі, класі, організації можна спробувати сформувати стосунки, які дозволять тобі почуватися як удома, де б ти не перебував.
- Такі дорослі висновки!
- Так, але ми не за ними відправили дочку в село, не знали, що так буде. У сучасних дітях багато егоцентризму. Вони більш розвинені в когнітивному плані та часто маніпулюють фактами не зі сфери особистих заслуг. Вплинути на це важко. Ми спробували створити контекст, у якому життя навчило б дитину.
Цей принцип закладений і в ініціативу "Відкрита хата" - розвиток емпатії, довіри, екологічної свідомості та просоціальної поведінки. І це саме ті речі, які допомагають відповісти на запитання, що робити з війною, конфліктом.
Крім того, ми просуваємо в суспільство практику методологію ненасильницького спілкування (ННС) Маршалла Розенберга. Вона побудована на тому, яким чином ми можемо вплинути на наші життя та відносини через зміни свого стилю комунікації. Це означає не "на тон нижче чи вище", а постійну глибинну рефлексію того, "що я відчуваю, яка моя потреба" та вміння донести це почуття й потребу ненасильницьким, неманіпулятивним шляхом.
Зазвичай конфліктів на рівні потреб не існує. Потреби людей універсальні. Їх можна оформити в один список, що й зробив М.Розенберг.
Змінивши стиль спілкування, вивівши його на рівень безоцінних суджень і глибинного розуміння своїх і чужих почуттів та потреб, люди спроможні суттєво змінити якість свого життя. Адже визначальним фактором щастя (і це вже доведено) є якість стосунків, які людина формує навколо себе.
- Цього можна навчитися?
- Так. Один з проектів "Відкритої хати" - "Соціальна інтеграція через розвиток емоційного інтелекту та миротворчості в школах на Сході України", яка підтримується литовською Програмою співробітництва та сприяння демократії та Шведським інститутом. Для вивчання інструментів ННС ми відібрали 30 учителів - агентів змін, і 48 дітей (табір "Люди майбутнього). Фактично, ми вперше апробуємо в Україні методики, які на Заході практикуються давно. Методологію М.Розенберга використовують у 120 країнах світу. Розроблено підручники. Наприклад, ми будемо перекладати українською мовою книжки "Сострадательный класс", "Уроки, которые воспитывают мудрость и эмпатию", "Ненасильственное общение: практический гид для индивидуальной, коллективной и классной работы", "Класс без ошибок".
- 30 педагогів - дуже мало, щоб методика ННС почала працювати в масштабах країни...
- Так, це не швидкий процес. Він почався після Майдану. Сюди постійно приїжджають тренери, які навчають волонтерів, учителів, психологів, щоб вони потім змогли передавати свої знання іншим. Нещодавно до нас приїжджала Ева Рамбала - сертифікований тренер, яка викладала підхід ННС більш ніж у 30 країнах і допомагала цьому інструментарію інтегруватися в угорську систему освіти.
Мені здається, єдина відповідь на запитання, що робити з війною та конфліктом, як вирішувати питання соціальної дезінтеграції, - це почати говорити та слухати по-іншому. Але це не однобічний процес. Для його реалізації бажання спілкуватися має бути в усіх сторін.
- І хто ж має зробити перший крок?
- Наведу приклад. Однією зі стратегій вирішення конфлікту в Югославії, на яку виділялися значні кошти західних фондів, була медіація. За допомогою професійних медіаторів, людей, які приймали ключові рішення, вивозили на нейтральну територію (в Угорщину або Німеччину), допомагали їм знайти спільну мову на підставі ненасильницького спілкування. Гарантуючи їм безпеку та конфіденційність. З ними працювали не просто з медіації, щоб досягти угод "ти - мені, я - тобі", а з примирення. Їх навчали намагатися зрозуміти потреби іншої сторони, які диктують їй здійснювати ті чи інші вчинки.
Те ж саме можна було б робити і в Україні. Ці процеси можна розпочати у випадку готовності нейтральних територій - наприклад, Польщі, Угорщини, Литви - прийняти в себе обидві сторони конфлікту та забезпечити їм безпеку.
- Однак у нашій ситуації в розбіжностях між соціальними групами всередині країни вирішальну роль відіграє зовнішній фактор. Поки він є, такий діалог неможливий?
- Я вважаю, що потреби - наприклад, у розумінні та визнанні твоїх зусиль, приналежності до співтовариства, відчутті своєї ідентичності, зв'язку зі своїм краєм, сім'єю - універсальні. Допомагати досягти примирення потрібно на рівні родин. Коли люди навчаться примирятися, це запустить ланцюгову реакцію. Наше завдання - поширювати меми про важливість навчання ННС, допущення медіації як інструмента досягнення примирення або інших цивілізованих способів вирішення конфліктів. Наприклад, судів. Це краще, ніж відновлювати справедливість з автоматом у руках.
- Як достукатися до тих, хто знаходиться по той бік, поза зоною нашого впливу, під впливом російського інформаційного поля?
- У мене немає простої відповіді на це запитання. Як і ви, я дуже хочу, щоб усе в нас було добре, і нас знову було б 48 мільйонів. Але я також знаю, що в нашому суспільстві є багато конфліктів. Вони - в душі та в голові, насамперед. І якщо ми навчимося по-іншому жити на цій території, то зможемо показати своїм життям, чому краще так. Я думаю, розпочинати потрібно із цього.
- Наскільки реально "склеїти" Україну не тільки
географічно, а й світоглядно?
- Я не політолог і не соціолог. Моя спеціалізація - психологія розвитку. Тому у вашому запитанні ключове слово для мене - "світоглядно". Щоб розуміти, як склеювати, потрібно розуміти рівні світогляду. Використовуючи модель Спіральної динаміки Дона Бека та Інтегральну теорію розвитку свідомості Кена Вілбера, ми можемо зрозуміти, що таке рівні світогляду, які з них конфліктують, що робити, щоб більш низький підтягувався до більш високого рівня, а той, у свою чергу, тягся вище. Тому що еволюція свідомості - це спіраль.
Чи можна "склеїти" Україну? Це про те, які інструменти зі сфери соціальних технологій ми можемо використати, щоб на національному рівні усвідомити важливість "склейки" світоглядів, і як ці способи формування соціальної тканини інтегрувати в усю державну систему, зокрема в питаннях комунікації. Чи є такі практики у світі? Так. Чи можна склеїти? Це не до мене. Я не маю у своєму розпорядженні ресурсів, щоб управляти цим процесом. Президент міг би це зробити. За підтримки фахівців рівня Дона Бека, який, до речі, згоден був би допомогти, знаю від нього особисто. Саме він допомагав Нельсону Манделі в ПАР. Такі проекти тривають від семи до п'ятнадцяти років, але завдяки керованому процесу змін країна спроможна зробити справжній прорив.
Усе змінюється. Створити більш однорідну світоглядну соціальну тканину в Україні можливо та необхідно. Просто поки це, напевно, недоступно людям, які могли б ініціювати такий процес. Але я вірю, що одного разу стане доступно.