UA / RU
Підтримати ZN.ua

Самоврядування по-луганськи, або Як місцеві можновладці змінили український правопис

Українська мова сьогодні є однією з найрозвиненіших і найбагатших мов світу. Її сучасні правописні норми відбиває четверте видання «Українського правопису» 1993 року...

Автор: Ірина Магрицька

Українська мова сьогодні є однією з найрозвиненіших і найбагатших мов світу. Її сучасні правописні норми відбиває четверте видання «Українського правопису» 1993 року. У ньому серед ін­ших є розділ «Правопис власних назв». Тут сформульовано правила передачі на письмі прізвищ (власне українських, слов’янських і неслов’янсь­ких), складних особових імен та прізвищ і похідних від них прикметників, географічних назв (українських та іншомовних); до кожного правила подано численні приклади. Наведено також зразки відмінювання власних назв. Матеріал викладено компактно (розділ має 20 сторінок) і в доступній формі, адже видання призначене не тільки для фахівців, а й для всіх, хто цікавиться питаннями правопису сучасної української літературної мови.

Тому навіть нефілологу — людині, мало обізнаній у мовних питаннях, легко буде зорієнтуватися в написанні, наприклад, топонімів — власних назв будь-якого географічного об’єкта, якщо він опрацює названий розділ «Українського правопису», оскільки саме власні назви, як правило, лежать в основі творення топонімів.

Зауважимо, що однією з ознак високої культури суспільства є дбайливе ставлення до правопису, збереження його стабільності. За висловом відомого мовознавця Леоніда Булаховського, «значення правопису звичайно не доводиться, а визнається культурними людьми як безперечний факт культурного життя народу».

Щоправда, з науково-технічним та загальнокультурним прогресом можуть виникати нові правописні проблеми, вирішення яких мусить бути законодавчо закріплене. А в контексті сучасного українського державотворення внесення змін до чинного правопису є просто необхідним. Найперше завдання мовознавців сьогодні — «відновити перервану (після харківського правопису 1929 року.І.М.) орфографічну традицію як знаковий засіб самоідентифікації української спільноти та її внутрішньої єдності» (І.Фаріон); «необхідно… вдягнути український правопис у національні шати, як це прийнято в цивілізованих країнах» (Л.Полюга).

Але коли за цю непросту справу беруться невігласи-безбатченки, то вона обов’язково перетворюється на трагікомічний фарс. Так, не чекаючи, поки мовознавці розберуться у складних правописних питаннях, луганські нефілологи від місцевої влади вирішили самі внести зміни до чинного українського правопису, зокрема щодо власних назв — топонімів, і навіть законодавчо оформили ці зміни. На шостій сесії 24-го скликання від 24 грудня 2002 року Луганська міська рада ухвалила рішення «Про найменування вулиць, провулків, кварталів, площ тощо у місті Луганську». Додатком до цього рішення є об’ємний алфавітний перелік усіх топонімів обласного центру.

Відповідні служби взяли до виконання рішення, і в результаті на карті міста з’явилися суто «регіональні» найменування: провулки Лєнінскій, 18-го Партс’єзда, 1905 года, імені 1-го Мая, 1-й Бєлорусскій, 1-й Кірпічний, 5-й Садовопроєздной, Сєвєрозападний, Братьєв Сєродєдєнко, Кримскій, 1-й Товаріщєскій, 1-й Пятілєткі, Астрономічєс­кій; вулиці Совєтская, 300-лєтія Воссоєдінєнія, 40-лєтія Октября,
50-лєтія Образованія СССР, Лучістая, Звьоздная, Самольотная, 2-я Ізвєстковая, Тіхоокєанская, Камєнная, Опит­ноє полє, Алєксандра Нєвского, Юних Піонєров, Маяковского, Рєволюциі, Паріжской Коммуни; квартали Дзєр­жинского, 50-лєтія Октября, Гєроєв Брєстской крєпості; тупики 6-й Короткій, Бєлая Будка; усадьба (садиба?І.М.) 1-го Трєста столових тощо. Зауважимо, що до цього «доленосного» рішення Луганської міської ради всі топонімічні назви в обласному центрі відповідали нормам української літературної мови.

У людей, які мають знання з української мови хоча б на рівні початко­вої школи, такі назви викликають щонайменше здивування, адже вони не те що написані з помилками, а взагалі є далекими від української мови. Воче­видь, цей топонімічний «винахід» місцевого органу самоврядування виявляє найповнішу гармонію з фонологіч­ними і граматичними закономірностями іншої мови, а саме — російської.

У рішенні сказано, що депутати при його винесенні керувалися п.41 ч.1 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (у ньому зокрема йдеться про те, що до компетенції міських рад може належати ухвалення рішень з питань адміністративно-територіального устрою), а також ст.38 Закону України «Про мови в Українській РСР».

Читаємо відповідну статтю: «В Українській РСР топоніми (назви населених пунктів, адміністративно-територіальних одиниць, вулиць, майданів, річок і т.ін.) утворюються і подаються українською мовою. Топоніми можуть передаватися також національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості. Відтворення українських топонімів іншими мовами здійснюється у транскрипції. Топоніми з-поза меж Української РСР подаються українською мовою у транс­крипції з мови оригіналу. Картографічні видання, призначені для використання в Українській РСР, готуються і публікуються українською мовою».

Яким же з цих положень насправді керувалися творці «луганського правопису» топонімічних назв? Можливо, в такий оригінальний спосіб (по суті, по-російськи, тільки з використанням української графіки) передано топоніми національною мовою більшості населення Луганська? Але за останнім переписом населення росіян у Луганську менше, ніж українців — відповідно 47 і 50%. А може, такою своєрідною транскрипцією передано топоніми з мови оригіналу? Так ці назви не принесені з-поза меж України, вони існували тут ще за радянських часів.

Припускаємо, що автори місцевого лінгвістичного нововведення керувалися тим, що луганські топоніми не є власне українськими за своєю семан­тикою та культурним забарвленням. Тоді чому явно українські за походженням найменування, як-от: вулиці імені Квіткі-Основ’янєнко, Коцюбінского, Гулака-Артємовского, Грушев­ского, Довженко, Кармєлюка, О.Ко­билян­ской, П.Мірного, Украінская, Шевчєнко Т.Г., Шевчєнко В.В. — подано в російській транскрипції?

У цьому контексті можна зробити зауваження фахівцям з «топонімії по-луганськи»: вони не зовсім послідовні у винайдених ними правописних правилах: вулицю Донбаскую треба називати Донбасская, Соціалістічєс­кую — Социалістічєская, Пчєлінную — Пчєліная, Старих Большєвіков — Старих Большевіков, Лесі Українкі — Лесі Украінкі, Остапа Вишні — Оста­па Вішні (хто знає російську мову, розуміє, що саме так ці назви передаються по-російськи). Імовірно, наступним рішенням щодо правопису назв топонімічних об’єктів Луганська міська рада «виправить» ситуацію.

Хоч як прикро, але це горезвісне рішення місцевого органу влади, як ніяке інше, виконується бездоганно й послідовно. Топонімічні назви-покручі чуємо й бачимо в рекламних текстах українською мовою, їх фіксують органи юстиції як адреси утворених після грудня 2002 року підприємств та організацій, їх заносять у паспорти громадян міста.

У цивілізованих країнах мова в усіх її виявах є категорією не тільки лінгвістичною, а й політичною і дер­жавницькою. Там державна мова сприяє консолідації народів, які проживають на території цих країн, у єдину націю.

В Україні ж природному розвиткові української мови як державної на заваді стоять різні штучні перешкоди — чи то у вигляді інспірування руху щодо надання російській мові статусу державної (або офіційної), чи то витіснення нашої державної мови з життєво важливих сфер (передусім освіти та ЗМІ) на периферію російською мовою, чи то здійснення відвертих та підступних заходів з метою зробити українську мову неприродною, безперспективною, просто карикатурною.

Такі заходи Луганської міськради не назвеш інакше, як проявом антидержавницької мовної агресії. У результаті цього ганебного явища руйнується культура мови як цілісна система і виникає загроза зникнення мови або ж перетворення її на непотрібну, меншовартісну.

Мовна політика — це сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи в певному напрямі. Саме за відсутності чіткої цілеспрямованої державної мовної політики в Україні стають можливими такі наступи на мову — штучно створювані рецидиви регресу.

Виникає аналогія наведеного факту зі станом і статусом української мови першої половини ХХ ст., описаними Юрієм Шевельовим: «Урядове втручання у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як і не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску… Радянська сис­тема встановлює контроль над структурою української мови, забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й орфографічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови… Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові».

Нівеляція українських національних традицій у мові, ігнорування правописних норм закономірно призводить до деукраїнізації. Очевидно, саме цим насамперед і керувалися луганські депутати-нефілологи, які взялися за філологічну справу.

На цьому тлі можна собі уявити, яким жахом для нашої державності обернеться реалізація реформи місцевого самоврядування за товаришем О.Морозом, коли такі антидер­жавники, як діюча більшість у Луганській міськраді, дістануть значно більше повноважень, ніж вони мають сьогодні.