Кожному з нас з дитинства втовкмачували, що треба вміти програвати.
Ні, ми, звісно, читали про лицарів. "Айвенго" і все таке інше. Але то було давно. І ніби не про нас. А так загалом-то треба вміти переживати поразки. Бо поразки - це помилки. А людина мусить змінюватися і більше не робити помилок.
Принциповість? Не в цьому випадку. Слід бути гнучким і правильно пристосовуватися до змін в інтонаціях командного голосу. Хто командир? Це байдуже.
Але ж якщо придивитися, то нас з дитинства вчили не воювати, а здаватися.
У професійних найманців є правило, в якому порядку потрібно здаватися: спершу кладеш основну зброю, потім три кроки назад, знімаєш розвантажку, і так усе далі й далі, з інтервалом у три кроки, поки не залишаєшся голий по пояс на колінах і з руками на голові. З цієї процедури противник приблизно відразу розуміє, хто ти, за що й скільки бити і про що запитувати.
Ну так то Захід. А нас учили правильно здаватися училки й директори шкіл, батьки й менти, суспільство, просякнуте павликоморозовщиною і домінантою мінімальної вигоди. Усе це називалося "визнати помилки". І як результат, звісно ж, покаятися. У помилках, яких припустився. "Вибачте, я більше так ніколи не буду", - ритуальна формула індульгування, вимовлена хуліганом, відкривала йому не двері, а хвіртку до соціальних ліфтів. Скорися. Визнай, і всі багатства комуністичного світу будуть твоїми. Спецмагазин, спецпайок і Югославія як єдино дозволене.
Не було солодшого клієнта для слідчого КДБ, ніж дисидент, що розкаявся (байдуже, невсправжки чи по-справжньому). Тут тобі і його покаянний лист до "Літературної України", і на всіх партзборах країни тріумфальна констатація перемоги серпа і молота над словом і духом.
По суті, нас методично вчили зраджувати свої принципи й ідеали. І не кажіть, що це було в минулому житті. Кожен, хто стикався із сучасною школою і має дітей-школярів, зрозуміє, про що я.
Протиходом увесь цей час ішла інша хвиля - впертості, непохитності, самотності й несамовитої принциповості. Дуже слабенька. Це вже потім, заднім числом, після 1991 року казна-звідки взялися сонми патріотів. А так назагал усі всіх поіменно знали. Навіть стукачів.
Та ця протихідна хвиля не спадала, приростала молодняком щороку дедалі крутіше і зрештою спінила найперший Майдан. Скипала і зі швидкістю цунамі переросла в останній бій. Ну, ми так думали.
І ось війна. І ось згоряє в ній день за днем те найкраще, заради чого ця країна, загалом-то, вважається, й існує. І в ній є поразки, і вони дуже болісні. Бо ті, хто вихований "Мосфильмом", Голлівудом й комп'ютерними стрілялками, узагалі не розуміли, як це можна - нашим та й програти?! Хоча будь-хто, хто повоював - хоч би й бригадний із 1990-х, - усміхнеться і натякне, що пацанів ховати - діло пацанське. А ви як думали? Та ніяк, у нас із думалкою взагалі кепсько, братане з 1990-х.
І тут спливе на поверхню, не без сторонньої допомоги, підказка - та просто треба вміти програвати. Бо той, хто робить зі своєї поразки правильні висновки, завжди буде попереду. І що вища ціна програшу, то улюбленішими будуть граблі. Тобто наша поразка як досвід стане нам рідною, особистісною і вже некритикованою за визначенням. Почуття провини й ходячого нещастя нав'язують нам з раннього дитинства. У всьому, що відбувається, ми винні від самого початку. І тільки держава, якій делеговано право на насильство, має право на суворість, принциповість і непохитність. Ми з цим сентиментальним почуттям носили чаї "беркутам" і читали їм вірші замість подивитися на якихось людей зі сторічним досвідом війни за незалежність - ірландців чи там курдів, як у них із цими почуттями? Відповідь була би простою - були й такі люди серед нас. Та всі вже вимерли.
І виявилося, що українська держава - це ми. Без будь-яких там перебільшень. Колишня держава втекла з манатками. А начебто нинішня сором'язливо дивилася їй услід - не чи загубить чогось похапцем, у господарстві придасться.
А ще пізніше виявилося, що єдина функція держави - дозвільна. Тобто вона дозволяє нам робити її роботу за неї, щоб потім заявити, що ми це все не так робимо. І треба визнавати свої помилки.
І це, напевно, так. І це, напевно, правильно. Вчитися на своїх помилках. Але як переживати поразки у війні, коли їхня ціна - людські життя? І як переживати їх тоді, коли здається, що висновки з поразок не робляться? Чи це тільки здається?
Насамперед - зорієнтуватися на місцевості. Це перше правило, щоб оговтатися. Особисто я вчився цього на тренінгу з надання першої допомоги жертвам авіакатастрофи в тренувальному таборі в горах Кетскілл у Канаді.
Згадайте, як вас звати. Який сьогодні день, число, рік. Яка пора року. Що останнє ви пам'ятайте з того, що з вами сталося.
Я пам'ятаю, що в нас війна. Але кажуть, що її буцім немає.
Нас обстрілюють, є вбиті й поранені. Можна сприйняти це як буденність - хіба мало людей помирає щодня? - або як виняткову подію, ніби до нас на планеті зроду не було воєн.
Поразок ми зазнаємо повсюдно, починаючи з нашого власного організму, бо під невблаганним напором часу ми так чи інакше зазнаємо поразки і зрештою вмираємо. Гинемо, якщо хтось боровся. Але зазвичай просто банально конаємо.
Воєнна поразка сакральна, бо вона передбачає несправедливість смерті, якщо ви боретеся за праве діло, і справедливість - якщо за навпаки. А нас же за що?
Сумні пастки демократії передбачають, що наша скорбота в разі програшу - вселенська, а тріумф у разі перемоги - універсальний.
Люди, та отямтеся, нарешті! Ті, хто воював, мене підтримають. Ваші предки-козаки, які писали листа турецькому султанові й технічно добре знали, як правильно насадити ворога на палю, тільки пореготали б над вами. Є інформаційна реальність абстрактних втрат, а є просто чиїсь кишки ондечки на гілках. Байдуже чиї. І з першого приводу сліз проливається набагато більше. Бо другий зазвичай викликає всього лише банальну негероїчну блювоту.
Брехт у 1940 р. писав: "Ефект очуження - старий театральний прийом, що зустрічається в комедіях, у деяких царинах народного мистецтва, а також на сцені азійського театру". Брехт його не винайшов, та тільки в нього цей ефект перетворився на теоретично розроблений метод побудови п'єс і вистав. Те саме казав і Віктор Шкловський, який придумав у результаті друкарської помилки психологічний прийом "остранения" - об'єктивний погляд, що виключає емоцію всупереч бажанню.
Можемо повернутися в набагато дальші часи - в Японію, в "Хагакуре Бусідо", в "Книгу п'яти Кілець". І ви побачите в літописах тієї кривавої епохи одну-єдину пораду - холоднокровність усупереч усьому.
За тисячі років людство не винайшло жодної іншої опції, окрім стоїцизму, якщо йдеться про питання життя і смерті. Тобто якщо ми воєнні поразки сприймаємо як персоналізоване "птн" того, що наближає нас до смерті, - це трагічно. А якщо це частина природних явищ, які в результаті ведуть до того самого, то, може, прийняти це з гідністю?
Сучасна цивілізація виключила культуру смерті й умирання зі свого побуту, бо прибутку мало, а відповідальності багато. Українська культура не встигла стерилізуватися, тому фольклор на кшталт "Пливе кача…" у найближчих років двадцять фольклором не вважатиметься.
Суб'єктивно людина, що відчуває себе громадянином, уболіває і страждає, переживаючи воєнні поразки своєї націй. Тобто таким чином вона вже переживає поразку.
"Самогубство категорично забороняється! Тримайся три-п'ять років. Я обов'язково прийду по тебе. Продовжуй боротьбу, поки ще живий бодай один солдат, навіть якщо доведеться харчуватися плодами пальм. Повторюю, самогубство суворо заборонено!" - такий наказ віддав японському лейтенантові Хіро Оноде його командир майор Танігуті.
Наступні 30 років Онода провів у партизанській боротьбі на Філіппінах, бо не мав наказу про капітуляцію. Він здався філіппінським військам лише 1974 року, коли його старий командир особисто зачитав йому наказ.
Самурайська етика передбачає перетворити факт поразки на ганьбу для переможця.
Я пам'ятаю 2004 рік, коли приголомшений японський журналіст, беручи інтерв'ю у коменданта наметового табору, що не виходив звідти кілька тижнів, розпачливо вигукнув: "У Японії більше немає самураїв!". Я навіть не уявляю, що він міг би сказати зараз.
Суспільство дуже розшарувалося. На героїв, чий подвиг такий неймовірний, що його не можна описати в рамках буденності, і на решту - пожирателів "суші". Ще буде на них свій Акіра Куросава, а там, гляди, й Юкіо Місіма знайдеться. Дайте час.
Українська терплячість до страждань така безмежна, що викликає у ворогів думки про суту терпильність хохла як біологічного виду. Але навіть українське терпіння колись закінчується. Майдан - свідок.
Тому перше - для влади: якщо вона побачить, що не може впоратися, то нехай, як у рекламному ролику, наллє і відійде вбік. Самі розберемося.
Друге - для людей. Загалом, нічого нового. Вперше в європейській літературі ця фраза з'явилася 1841 року в романі "Матильда" Ежена Сю.
"Помста - це страва, яку слід подавати холодною". Самогубство нехай вчиняють вороги.