Сага про Качалів

На рогатинській землі, у давньому королівському містечку Фірлеєві, бере свій початок славний рід Качалів, який в історії Галичини та України загалом відіграв таку ж роль, як і Грушевські, Сельські, Левицькі, Монастирські, Колесси, Людкевичі, Крушельницькі, Барвінські, Шухевичі… Досліджені корені найстарішого представника Качалів — Теодора — сягають XVIII століття. А родову сагу творили відомі священики, вчені, письменники, журналісти, політичні та громадські діячі, підприємці.

Тернопільські науковці Євген Дорош і Володимир Слюзар підготували до друку ґрунтовну працю «Родина Качалів в історії Галичини», яка незабаром побачить світ у видавництві «Підручники і посібники».

Священики і меценати

У 1817 році в містечку Фірлеїв у багатодітній родині вільних від панщини господарів — Теодора і Євдокії Качалів — народився хлопчик, якого охрестили Степаном. Саме він після висвячення у церковний сан спільно з однодумцями стоятиме біля витоків українських національних товариств і організацій. У гострій політичній боротьбі здобуватиме перемоги на виборах до Галицького сейму та австрійського парламенту. Так земляки оцінять обстоювання національних інтересів.

Степан Качала навчався у Бережанській гімназії, а продовжив студії у Львівській духовній семінарії, в стінах якої витав дух гуртка «Руська трійця». Під час «весни народів» в австрійській імперії у травні 1848 року він прилучився до створення першої політичної організації галицьких українців — Головної Руської Ради, яка невдовзі проголосила заснування товариства для просвітницької та культурно-видавничої справи українців — «Галицько-руської матиці».

Згодом Степан Качала став сільським парохом у Збаразькому повіті. Саме тоді в нього визріла ідея заснування товариства «Просвіта». У 1868 році спільно з художником і письменником Миколою Устияновичем і священиком Володимиром Терлецьким він розробив перший статут цієї відомої організації.

Його однодумець — політик, педагог, письменник Юліян Романчук згадував, як у травні 1876 року на засіданні сейму польські посли зчинили ґвалт проти «Просвіти» і однієї з книжок Степана Качали: надто обурювали їх патріотичні настанови священика галицьким українцям — до освіти, тверезості, дотримання віри у греко-католицькому обряді. Позицію свою та українських послів Степан Качала чітко обґрунтував у брошурах «Згадка за
бл.п. Григорія Яхимовича митро­полита Галицької Ру­си», «Політика русинів», «Безпосередні вибори до ради державної русинів», у великій статті «Наші політичні партії» в газеті «Діло».

Польським та українським депутатам Галицького сейму надов­го запам’яталася палка промова Степана Качали проти політики полонізації з боку польської шляхти і діяльності шовіністичного ордену «змартвихвстанців», що проводив жорстку політику окатоличення українців Галичини. Тоді, у 1881 році, Степан Качала дав гідну відповідь польським шовіністам, які галасували у пресі, що «немає Руси, ні русинів, а мова руська — то польський діалект». Він заявив: «Дбайте про себе, про свою опору, про свій запущений нарід, а Русь оставте русинам». Значимою стала і його історична праця «Коротка історія Руси», написана, власне, для вибавлення поляків від шовіністичних ідей. Мине небагато часу, і цей священик — послідовний захисник прав українців — разом з іншими українськими послами утворить спільний депутатський клуб і вперше порушить питання національних українських шкіл та гімназій у Галичині. Зусилля клубу не минуть марно. Спочатку його активісти домоглися викладання катехизму рідною мовою, згодом — відкриття українських класів у польських школах. 1888 року в Перемишлі почала діяти перша українська гімназія.

Степан Качала до останніх років життя морально і матеріально підтримував товариства «Просвіта», «Народний дім» і Наукове товариство імені Шевченка, у створенні яких зіграв чималу роль. При «Просвіті» цей відомий меценат заснував стипендіальний фонд. За його безпосередньої підтримки виникли хати-читальні «Просвіти» у Збаражі та багатьох селах повіту. Не був байдужим священик і до потреб української науки. Коли в 1889 році товариство «Просвіта» видавало першу в Галичині велику карту України роботи Григорія Величка, то Степан Качала на цю справу зробив окремий внесок — дев’ять тисяч ринських.

Брат Степана Качали — Андрій, молодший на тринадцять років, теж обрав шлях священика і так само глибоко переймався проблемами освіти та науки в Галичині. Він бачив, наскільки обділені у здобутті знань діти з незаможних українських родин. І тому вирішив побудувати бурсу для учнів нижчих і середніх шкіл. Газета «Діло» з цього приводу повідомляла: «1893 рік став пам’ятним для Тернополя, де русини, дякуючи особливо щедрій жертві одного патріота-священика з Поділля, здвигли величавий будинок на бурсу на 80 вихованців. Як головний фундатор, Андрій Качала пожертвував на будову 8000 злотих ринських і розпоряджався правом безкоштовно утримувати в бурсі найбідніших вихованців». Згодом Тернопільську бурсу назвали його іменем.

Отець Андрій Качала був засновником стипендіального фонду імені свого батька при товаристві «Просвіта» у Львові. Підтримка ним Наукового товариства імені Шевченка — ще одне свідчення його меценатської діяльності.

Підприємець

Володимир закінчив Тернопільську гімназію та політехнічний інститут у Відні і обійняв посаду консультанта директора цукроварні, що належала відомому підприємцеві Миколі Терещенку. Згодом Володимир Качала сам став її керівником.

У Києві, неподалік Маріїнсь­кого палацу, Володимир заснував пансіонат «Мінеральні води», де охоче приймав галичан. А на Володимирському узвозі підприємець заклав завод штучних мінеральних вод з лікувальним ухилом. До цього підприємства входили водолікарня, масажний кабінет, оздоровчі ванни. Тут у 1885—1886 роках зупинявся Іван Франко. І саме під час свого першого приїзду до Києва у серпні 1885 року Іван Якович познайомився зі своєю майбутньою дружиною — Ольгою Хоружинською. Візит великого Каменяра не минувся для Володимира Качали без наслідків. Царська охранка зарахувала його до неблагонадійних.

Небіж Володимира Омелян Киричинський згадує: «Воло­димир Качала був у приятельських стосунках з письменником Олександром Кониським, композитором Миколою Лисенком, він залюбки жертвував на українські справи суми потайки від тітки, що була росіянкою і не раз нарікала, що дядькове українство їй дорого коштує…» Недешево коштувало воно й Володимиру: йому було відмовлено в отриманні російського громадянства.

Цікава історія кам’яниці та представницького особняка і фасадного будинку на вул. Володимирській, 45. 18 вересня 1887 року було складено купчу, відповідно до якої садиба за цією адресою перейшла від князя Н.Рєпніна до дружини Володимира Качали — Марії Михайлівни. Навесні наступного року міський землемір Й.Шумінський склав план садиби, а ще через три роки архітектор О.Хойнацький розробив проект. У 1891—1892 роках був споруджений цей неповторний ансамбль.

Кирило Студинський певний час працював доцентом Ягеллонського університету в Кракові і майже двадцять років — професором старослов’янської мови Львівського університету.

У короткий період ЗУНР його призначили комісаром університету. А коли у Львові закріпилася польська влада, професор-українець відмовився співпрацювати з нею і був інтернований в табори у Тарнові та Домб’ю, в яких провів півроку. Повернувшись на рідну землю, Кирило Студинський брав активну участь у маніфестаціях Українсько-християнсько-суспільної партії проти польського уряду, але через рішення Ліги націй про анексію Галичини Польщею у 1923 році ця політична сила саморозпустилася.

Дійсний член НТШ із 1919 року, Кирило Студинський очолював товариство упродовж семи років (1923—1931), створивши школу літературознавців-славістів. У 1924 році Кирила Студинського обирають членом Всеукраїнської академії наук у Києві.

Після окупації західноукраїнських земель Червоною Армією більшовики призначають вченого проректором Львівського університету. Він очолив Народні Збори у Львові, які проголосували за входження Західної України до складу УРСР. Але матеріали із приватного фонду Кирила Студинського, який зберігається в державному історичному архіві у Львові, свідчать, що він не мав ілюзій щодо радянської влади. У перші дні війни академіка і проректора університету разом із сином Івана Франка Петром евакуював НКВС. Сліди цих двох відомих людей загубилися…

Засновник Пласту — емігрант у Відні

Учительську працю Олександр Тисовський розпочав у тій самій гімназії, де колись навчався. І вже у статусі педагога впровадив систему позашкільного виховання української молоді, яка поширилася далеко за межі навчального закладу й отримала назву Пласт. Теоретичні та організаційні засади скаутського руху на українському ґрунті він виклав у працях «Пласт» і «Життя у Пласті».

Олександр Тисовський очолював Верховну пластову раду, приміщення для якої у своєму будинку у Львові на вул. Б.Хмельницького, 15, виділив Кирило Студинський.

Окрім роботи у громадських організаціях, батько Пласту був активним членом НТШ. А коли у Львові виник таємний український університет — викладав у ньому ботаніку та порівняльну анатомію. З приходом більшовиків головного пластуна призначають професором зоології на природничій кафедрі Львівського університету, а відтак він стає деканом природничого факультету.

У 1944 році з наближенням лінії фронту Олександр Тисовський разом із дружиною перебирається до Відня, де жив їхній син-музикознавець Юрій. Але на початку 1945 року під час бомбардування сім’я Тисовських втратила житло і все майно. Після війни сім’я отримує австрійське громадянство й житло, австрійська влада призначила Олександрові Тисовському пенсію професора університету.

Далеко від батьківщини закінчилося життя засновника українського Пласту. Прах Тисовських — Олександра, Ірини та їхнього сина Юрія — перевезли з австрійської столиці і 24 серпня 2002 року урочисто перепоховали у криптах «Стіни пам’яті» меморіалу воїнів УПА на Личаківському цвинтарі у Львові.