Нічний телефонний дзвінок завжди насторожує. Отож, беручи трубку, сподіваєшся не на кращу звістку. Але цього разу почув: «Вас викликає Хабаровськ». І від серця відлягло — знав, що там живе колишній однополчанин, з яким міряли солдатські шляхи-дороги. Він вважає себе щирим українцем — його діди-прадіди свого часу подалися на Далекий Схід у пошуках кращої долі.
«Я врешті раз і назавжди вирішив переселитися в Україну, — сказав далекий співрозмовник. Вже все владнав. Але у нас говорять, що там у вас — мовна проблема. Хотілося б вивчити рідну мову. Отож, прошу, ти вже довідайся, що і до чого. Можливо, є якісь курси, гуртки чи ще щось, де б можна вивчити українську мову. Адже все, що я знаю, то тільки «добре», «гарно», «до побачення»...»
І гадки не мав, не сподівався, що це прохання буде ледь не «на засипку», завдасть стільки клопотів. Відповідь на запитання, де доросла людина може вивчити нашу мову, шукав довго, побував у різних організаціях, установах. Дехто дивився на мене, як на дивака, дехто стверджував, що проблема вигадана і перешкод тут немає ніяких, стенав плечима, мовляв, нам би ваші турботи. Подивувало й те, що звучало це з вуст людей не випадкових, а, здавалося б, безпосередньо причетних до цієї справи. Навіть у Міністерстві освіти і науки один із співрозмовників емоційно і неприховано здивувався: «І чому це ви до нас звертаєтесь з цього приводу? Ото якби запитали, як вивчається українська мова у школах, дитсадках — будь ласка, ми б надали таку інформацію. А ось відомостей про курси, гуртки для дорослих, як ви кажете, — ні, не маємо. Шукайте...».
Воно, як на перший погляд, проблеми і справді «не існує». Як і широкого людського загалу, котрий тільки тим і опікується, шукає і не знаходить можливостей для вивчення української мови. Але ж йдеться не тільки про те, щоб відрізнити російське «картофель» від українського «картопля» чи «носки» від «шкарпеток». Є більш тонші аспекти — культура мови, вміння невимушено користуватися нею, її чистота, не кажучи вже про мову літературну, грамотну, яка навіть у нас, в Україні, без перебільшення, для багатьох — непролазні хащі... Скажімо, здається, вже хто-хто, а працівники органів масової інформації, зокрема, електронних, з українською на «ти» у повному розумінні слова. Але нерідко увімкнеш радіо або телевізор і почуєш — «типографія», «краска», «артилерійський розрахунок» — мається на увазі «артилерійська обслуга». Довелося якось бачити, як українське «вулканічна лава» стало на російській «вулканической скамейкой». А в парламенті якось пролунало незабутнє: «А тепер переходимо до пропозицій по голові...» У високому військовому відомстві, до речі, освітньому, мимоволі був свідком, як троє керівників з помітними зірками на погонах складали текст телеграми- розпорядження на периферію про організацію якоїсь зустрічі. Важка то була робота! Чулося «розмістити у палатковому городку», «відповідальний за міри безпеки» та інші «перли». По радіо і телебаченню можна почути: «У рейс вийшло судно» (в останньому слові наголос зробили на «о»), хоча відомо, що існує інше судно... Лунає: «мешканці міста» замість «жителі» (слово «мешканці» походить від «помешкання»). Викликає дискусії вживання шанобливого «пан». До чого слід прив’язувати це слово, до прізвища чи до посади, скажімо? Один з мовників-фахівців після напружених роздумів сказав, що, мабуть, все-таки краще орієнтуватися на обставини. Воно й справді, звертатися, скажімо, до керівника держави на кшталт «пане Іване» чи «пане Леоніде» якось не зовсім гречно... Але як це все осягнути? Де дорослій людині вивчити українську мову чи удосконалити її знання? З цим запитанням я звернувся до людей, які надто багато роблять для того, щоб українська мова запанувала на рідних теренах.
ХОТІВ БИ САМ ПІТИ І ПОСЛУХАТИ...
Іван Драч, письменник, голова Державного комітету інформаційної політики телебачення і радіомовлення України:
— Я оце думаю — аби хтось з дорослих росіян чи, скажімо, євреїв, захотів вивчити українську мову, як би це він зробив? Навіть не знаю, чи є в нас такі курси, чи існують хоча б поодинокі, як, наприклад, курси англійської, німецької, французької або китайської... Здається, таких курсів немає у столиці української держави. Знаю, що вони є в деяких адміністраціях, скажімо, чув про таке в Дніпропетровську, де професура з тамтешнього університету навчала української мови дорослих, щоправда, це — чиновники, котрі серйозно сприйняли закон, події, які відбуваються в Україні. Знаю, що у двадцяті роки видавали підручники української мови для навчання дорослих людей, котрі володіли російською. Але ось курсів таких тепер не знаю: мені самому було б навіть цікаво піти і послухати... А вони мають бути, хоча б показово. Як колись у столиці Білорусії, де аби довести, що там є бодай одна національна школа, створили таку спеціально. Звісно, вона була показушною. І навіть Микита Хрущов, киваючи на білорусів, казав, що вони скоріше від інших прийдуть до комунізму, адже майже всі освоїли російську мову. А ось з українцями, мовляв, завжди щось негаразд, проблеми — українська мова, українська мова...
— Закон про мову, певно, вніс добрі зміни у цю справу?
— Знаєте, отой закон вийшов ще за часів Української РСР, і я не певен, що його прийняв би наш сучасний парламент. Адже серед депутатів є немало таких, хто не став краще ставиться до державної мови у повному розумінні цього слова. І йдеться не тільки про ліве крило законотворців. Таке, скажемо відверто, навіть з огляду на те, що керівники парламенту зробили б усе, аби такий закон про мову прийняли. Щось на зразок Постанови Кабінету міністрів, яка вийшла у світ у червні цього року. Але ж її прийняли у якомусь підрізаному, скособоченому варіанті, не такою, як вона була задумана у грудні 1999 року. Кажу про постанову щодо утвердження української мови в державних інституціях, вузах тощо. Однак, мені важко повірити, що такий закон пройшов би через нинішній парламент. Будь-яка мова, древня чи нова, певен, ніколи не буде повновартісною, якщо до неї не буде відповідного ставлення. Зайдіть до театру Івана Франка, нашого провідного академічного театру, який має бути взірцем української мови. Почуєте, що режисер веде підготовку до вистави російською мовою. Підіть на будь- який телеканал або радіо і побачите, що режисери, оператори послуговуються російською мовою. І я собі думаю: яким же чином наша мова утверджувалась у двадцяті роки? А тоді це було страшнувато, бо той же Микола Скрипник українізував республіку, і всі знали, що з ним жартувати не слід. Я думаю також про євреїв, котрі започаткували державу Ізраїль. Для консолідації їм треба було мати одну мову, отож переходили на іврит, хоча могли вдатися до будь-якої з основних мов світу, наприклад, англійської. Але ставлення до цього було настільки серйозним, що інакше й не думали. Деякі інші нації, наприклад, ірландці, коли зазнали поразки і відновили свою державу, не змогли відродити ірландської мови. Тому і дотепер там мають місце справді дивовижні ситуації. Скажімо, актори провідного театру зобов’язуються, що будуть ставити один спектакль ірландською мовою, решту — англійською... Отож, і ми, не дай Боже, можемо дійти до такого становища, коли українська мова буде якоюсь декоративною квіткою у нашій структурі. Як оті індіанці, справжні господарі континенту, мають свої резервації, вчать рідну мову, а навколо гуде і вирує англійська, іспанська... Отож, у нас нині відповідальна пора, люди, які дбають, щоб українська мова стала мовою в усіх сферах нашого життя, занепокоєні глибоко цією проблемою. І я щиро вдячний редакції «Дзеркала тижня» за те, що вона, певен, подолавши великі труднощі, доклала неабияких матеріальних і моральних зусиль, щоб газета стала і україномовною. Все це спрямовано на благородну справу — духовне відродження нашого народу.
ТІЛЬКИ З ПЕРЕПУСТКОЮ...
Наталія Скринник, координатор курсів вивчення української мови Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка:
— Свого часу голова нашого товариства, народний депутат Павло Мовчан і Володимир Володюк, який очолює координаційний комітет допомоги Україні у США, домовилися про організацію при товаристві курсів вивчення української мови. Ця робота ведеться вже з 1996 року. На курсах навчаються працівники Кабінету міністрів, Верховної Ради, Конституційного суду, різних міністерств, прикордонники... Адже в державних установах багато людей, які не на належному рівні знають українську мову, або ж прагнуть удосконалити свій рівень. Навчання ведеться за визначеною програмою, яка поєднує різноманітну тематику. Це зокрема культура усного ділового спілкування, усталені звороти етикету, стильове розгалуження української літературної мови, правопис слів іншомовного походження, спеціальна термінологія, правила граматики... Програма розрахована на 40 годин, але деякі організації просять навіть збільшити тривалість навчального процесу, можливе, за бажанням слухачів, впровадження нових тем. До викладання на курсах спочатку залучали педагогів шкіл, але потім переконалися, що потрібні більш кваліфіковані фахівці. Отож, тепер знання української мови слухачам прищеплюють кращі викладачі столиці, зокрема спеціалісти Інституту лінгвістики і права, Інституту українознавства, що при Академії наук України... Сертифікати про закінчення курсів вже отримали 780 службовців різних установ. На жаль, прагнення вдосконалити знання з української мови виявляють далеко не всі. Наприклад, працівники митної служби ставляться до цього як до справи побічної, другорядної. Ігнорують заняття і деякі росіяни, можна сказати, навіть сприймають «в штики» пропозиції про вивчення української мови... Ми намітили організувати такі курси і на периферії, в обласних центрах, вже надіслали відповідні листи в тамтешні просвітительські центри. Оце восени знову їм нагадаємо... А так, щоб набирати людей на курси, як мовиться, з вулиці, будь-кого, — ні. Коли є у когось таке бажання, нехай домовиться з тими організаціями, де діють наші курси і не дуже суворий пропускний режим...
«Предметним» було спілкування з представником із Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Ось де сподівався почути відповідь на запитання, що робити людині, яка прагне освоїти нашу мову. Але там дали чітко зрозуміти, що розмова на цю тему — не більш ніж нікому не потрібна балаканина. Товариство, мовляв, не благодійна організація, воно займається не вивченням мови, а її відродженням. Якщо хтось хоче, прагне вивчити українську мову, то його проблема, нехай найме вчителя і не морочить голови іншим. Додали також, що газета, яку представляє автор цих рядків, — не що інакше як суржик, причому в обох варіантах — і російському, й українському. До того ж опонент заявив, що він знає, хто і задля чого працює в цьому колективі...
Такі ми є — руйнуємо, тавруємо й шмагаємо все і всіх охоче, зводимо й плекаємо не завжди. Цікаво, як же можна відродити мову, не вивчивши її? Не підтримавши тих, хто ще ввечері лягав спати малоросом, а прокинувся вранці українцем і прагне її відродити в собі?! Щоб колись зашумів розкішний сад у плодах, його треба висадити із саджанців. Це не лише закон природи. За таким законом живе й відроджується кожна мова. Не витоптувати молоді паростки, а плекати. Але для цього потрібні мудрі, терплячі і далекоглядні садівники...
А ІСПИТ СКЛАДАЮТЬ...
Не має особливих проблем у вивченні рідної мови молоде покоління, стверджують у Міні- стерстві освіти і науки. З 21280 шкіл нашої держави 16352 мають українську форму навчання. Освоєнню української мови відведено пріоритетне місце у шкільних програмах, що становить 24,5 відсотка так званого державного компонента. Українською мовою здійснюється навчально-виховний процес у половині професійних училищ, ще у 135 таких закладах українською мовою викладають частину предметів. Вивчення державної мови впроваджено в усіх школах національних меншин. Організовано підвищення кваліфікації викладачів і майстрів профтехучилищ у Львівському, Харківському, Хмельницькому навчально-методичних центрах профтехосвіти, Донецькому державному інституті підвищення кваліфікації, де слухачі, викладачі української мови вдосконалюють її. Профтехучилища сільськогосподарського, будівельного, енергетичного профілів, харчової та енергетичної промисловості забезпечені україномовною літературою. На жаль, майбутні машинобудівники, металообробники, гірники, металурги, транспортники і зв’язківці мають тільки п’ять відсотків таких посібників. Повільно відбувається перехід на викладання державною мовою у східних та південних регіонах країни, Автономній Республіці Крим...
Аж ніяк не хочеться закинути освітянам у намаганні відрапортувати з традиційним «об’єктивно оцінюючи зроблене», але куди ж подітися від ось таких фактів, якими рясніють не лише рядки офіційних звітів, а й наше життя: «Не задовольняє рівень володіння українською мовою випускниками середніх закладів освіти, зокрема у школах з неукраїнською мовою навчання, у вищих навчальних закладах, особливо в технічних вузах, хоча усі вступники обов’язково складають іспит з української мови». А чи задовольняє рівень володіння українською мовою тих учнів, хто навчається в українських школах? Отож, що далі? Іти на курси? Але ж не скрізь вхід без перепусток.