«Вони любили царя-батечка і не могли на нього вчинити замах! — запевняла жінка по телефону. — Приїжджайте, я розповім вам справжню історію цього корабля».
Одна з центральних газет опублікувала статтю про плановане 1908 року царевбивство на крейсері «Рюрик», яке так і не відбулося. До цієї справи були причетні такі відомі особистості, як есер Борис Савінков і подвійний агент (працював на революціонерів і царську охранку) Євно Азеф. За спогадами Савінкова, план теракту розроблявся паралельно з будівництвом крейсера. Поки суднобудівники робили свою справу на верфі (крейсер будувався в Глазго, на кораблебудівному заводі Віккерса), соціал-революціонери агітували матросів команди корабля. Хтось піддався, хтось залишився при своїх монархічних переконаннях. Але головне — знайшлися добровольці, яким і видали револьвери. Хтось із двох сміливців мав вистрілити в Миколу II впритул, коли той зійде на палубу, щоб прийняти парад.
Тим часом цар на корабель зійшов, огляд відбувся, а постріли не пролунали. Матроси, які вже й без того засумнівалися, потрапили під гіпноз загального піднесення і государелюбства. Одне слово, справа не вигоріла. Революціонери провели «чистку» у лавах, викрили Азефа, той утік, а матроси більш-менш благополучно дослужили свій строк. Приблизно так, якщо коротко, було викладено цю історію в газеті.
Однак Ніні Дедусенко, онуці одного з матросів «Рюрика», не згаданих у статті, чогось бракувало, їй ввижалася ще якась таємниця, якийсь, якщо хочете, Божий знак. Неспроста ж так хитро й хвацько закрутилася доля Михайла Григор’єва.
Історію його життя і пригод, розказану онукою, ми й наводимо. Як суворий батько-генерал відправив його юнгою на корабель, як потім капітана другого рангу Григор’єва ледь не повісили, як 17 разів він міг потонути, 117 — отримати ворожу кулю, а ще — померти від голоду і втоми, але жодна із цих смертей героя не здолала.
Рагу з горобців
Мишко Григор’єв ріс у забезпеченій дворянській родині. І хоча був він молодшим із сімох братів і сестер, ані розпещеним ледарем, ані ніжним мрійником хлопчик не став. Став бунтарем, переможцем, бійцем, людиною з важким характером і кулаком. Покинувши флот, він і на суходолі кимось увесь час командував: то мисливцями, то ополченцями, а то й художниками. Любив пісню «Варяг», розповідати про колишні перемоги й лякати тихих обивателів незвичними витівками. Одного разу, каже Ніна Юріївна, настріляв у садку горобців, приніс додому й загадав дружині приготувати. Вірна Сашенька (до неї ми ще повернемося), пересилюючи жалість і відразу, виконала наказ. Вишуканою стравою господарі нагодували велику компанію (маленькі у Григор’євих не збиралися), і тільки коли все було з’їдено, Михайло Васильович розкрив секрети фірмової кулінарії. Іншого разу подарував онукам-підліткам рушницю, нехай не бойову, але ж таки стріляючу. «Дивуюся, як ми з братом не покалічили тоді одне одного», — згадує Ніна Юріївна. Дітей роззброїли сусіди, коли позбулися кількох шибок у вікнах.
Михайла Васильовича ці пустощі, мабуть, потішали. Адже й сам він колись був важкою дитиною. Читати не любив, учитися не хотів, батьківського гніву й засмучення не розумів. За що, дев’яти років від народження, був відправлений юнгою на корабель. На який — сімейна історія приховує. Спосіб цей подіяв: Михайло взявся за розум і книжки, закінчив чотири класи реального училища і повний курс цивільного морського училища. Пішов на флот і дослужився там до капітана другого рангу. У цьому званні й на посаді помічника капітана він благополучно плавав на торговому судні: побував і в Європі, і в Африці, побачив півсвіту. А потім у повітрі запахло війною з Японією і революцією.
Сашенька замість шибениці
Це була цілком типова історія. Молодий хоробрий офіцер, для якого обов’язок, честь і полкове братерство — не просто слова, переживши разом із командою жах і розчарування Цусіми, не міг покинути фронтових товаришів і в інших, повоєнних, битвах. Зараз, коли свідків немає в живих, а нащадки не пам’ятають навіть назви корабля, важко судити, поділяв капітан Григор’єв революційні настрої матросів чи просто не видав змовників начальству. Відомо одне: команда повстала, бунт придушили, а бунтівників засудили до повішення. Уникнути шибениці Михайлові Григор’єву допомогло походження: з материного боку він був родичем графа Шереметєва. Ступеня спорідненості Ніна Юріївна, на жаль, не знає: адже через десяток років після описаних подій вона перетворилася з блага на загрозу, чорну мітку. Її посилено приховували, і до нащадків дійшли лише відгуки легенди.
А тоді офіцера-бунтаря було розжалувано в матроси і заслано на крейсер «Рюрик» — той самий, на котрому напередодні планувалося, але не відбулося царевбивство. Попри крутий норов, а можливо, завдяки йому, матрос Григор’єв швидко доріс до мічмана. Почалася Перша світова. Німці наступали. Родина, яка доти жила у Вільно (нинішній Вільнюс), розбіглася: хтось опинився в Москві, хтось — за кордоном. Старша сестра Надія з чоловіком-інженером вирушила до Майкопа будувати стратегічно важливу кавказьку магістраль. В один з приїздів до сестри у відпустку моряк Михайло Григор’єв зустрів тут Сашеньку Грекову.
Саша була з простої козацької, хоча й не бідної, родини. Батько її до кінця життя розписувався хрестиком і зроду не бачив техніки складнішої за воза, але донькам освіту дав і виховав панянками. Збереглася дореволюційна фотографія сестер Грекових: три симпатичні дівчини в корсетах і модних капелюшках, із гордими обличчями й серйозними очима. Можливо, ці гордість і серйозність, трохи прикриті зовнішньою лагідністю і миловидістю, й привабили відчайдушного вояка. А можливо, він побачив у Саші надійний прихисток для своєї безпритульної душі... Онука секрету їхньої багаторічної приязні розгадати не змогла. «Тоді шлюб брали інакше. Дід був жорсткою людиною, бабуся — м’якою, інтелігентною... А в старості: Сашенька, Мішенька», — розводить руками Ніна Юріївна.
Але ці двоє точно щось важливе одне про одного розуміли. Це видно з єдиної вцілілої листівки, відправленої Саші з корабля. Так — без світських умовностей і сюсюкань — пишуть лише тим, кому по-справжньому довіряють.
Сашенька, котра була на дванадцять років молодша, пережила свого Мішеньку всього на два роки.
Барикади і німці
«Рюрик» воював у складі загону особливого призначення Балтфлоту. У листопаді 1916-го броненосець підбили німці, але він не загинув і навіть самостійно повернувся в порт. Комісія виявила дев’ять серйозних пошкоджень. Але і їх до початку наступного року усунули. Відремонтований крейсер перевели в Ревель, куди звістки про революцію доходили довше. Але в якусь халепу мічман Григор’єв усе ж таки вскочив. Як чорт із табакерки, з’явився в сестри в Майкопі — брудний, голодний і поранений. На всі розпитування відмахувався: «Був на барикадах, виручили братушки». А ледь набув людського вигляду, заявив: «Ось моя наречена», — і представив Сашу. На «Рюрик» він більше не повернувся. Менш як за рік у пари народилася донька Людмила, котрій судилося врятувати невгамовного батька від чергової смертельної загрози.
1941-й. Німці впевнено просуваються на схід. Вже 55-річний Михайло Григор’єв, хоча й не був комуністом, вирішив пробиватися до наших — «доброзичливців», які вказали б на нього новому німецькому начальству як на начальство колишнє, знайшлося б чимало. Сам, без будь-якого спецспорядження, з торбинкою сухарів і флягою води в невеличкому наплічнику, він вирушив підкоряти Кавказький хребет.
Через місяць уже по той бік гір напівживого старика у дранті знайшли червоноармійці й принесли в госпіталь. Яким же було здивування юного доктора Людмили Михайлівни, коли, увійшовши до палати, в новому пацієнтові вона впізнала власного батька. Стараннями доньки, сусідів по палаті, котрі ділилися з ним пайком, і завдяки власній непогамовній енергії Михайло Васильович швидко одужав, помолодшав і... подався в ополчення. До Берліна, щоправда, не дійшов — був комісований через хворобу, але кілька орденів заслужити встиг.
300 куниць і одна фотографія
Мирне життя капітана Григор’єва |
Діти гралися біноклем і безкозиркою з «Рю-рика» і мріяли про подорожі. Вони рідко бачили діда усміхненим. Найніжніша і найвища похвала від нього звучала так: «У-у, соба-ча морда!» — головною його любов’ю після моря стали собаки. А коли молодече завзяття і мисливський запал згасли, Михай-ло Васильович став... головою Спілки художників Адигеї. «Я не пам’ятаю, щоб дід сам малював, але художники його любили і часто в нього збиралися», — каже Ніна Юріївна. На стінах її харківської квартири досі висять картини — із тих, що були подаровані дідові авторами.
Вже в 60-ті, коли родина переїхала до Харкова, Ніна з дідом в історичному музеї наткнулася на експозицію про бунтівний крейсер «Рюрик». Інженер Костенко, котрий служив на «Рюрику» й удосконалив гарматні башти, за що був відзначений керівництвом, за радянських часів обіймав у Харкові посаду начальника управління промисловості України при Вищій раді народного господарства УРСР.
«Ніно, поглянь, адже це я», — стрепенувся несподівано дід, тицьнувши в одну з фотографій.