Рятівник

Його знають і пам’ятають тисячі й тисячі хворих. Колишніх хворих, кому він повернув можливість рухатися, ходити, радіти сонцю. Це він своїми кістково-пластичними операціями рятує і повертає до нормального життя інвалідів, скутих нерухомістю після травм або переломів кісток, які неправильно зрослись усередині суглобів. Про нього так і кажуть: «Професор-рятівник Євген Скляренко».

В його біографії слово «вперше» повторювалося досить часто. Не претендуючи на повноту списку, бодай пунктирно позначу успіхи Євгена Тимофійовича. Він першим в Україні й колишньому СРСР зайнявся хірургічним лікуванням хворих на ревматоїдний артрит. Першим розробив оригінальні методики лікування і пересадки суглобів, які не мали аналогів ані в нас, ані за кордоном. Створив свою, «скляренківську», школу відновної хірургії суглобів. Має 15 винаходів із остеосинтезу довгих трубчастих кісток, із застосування кріохірургії у травматології та ортопедії, із профілактики фіброзування... Він — автор 225 наукових праць...

Завтра була війна

Біографія його схожа на біографію ровесників. На світ Божий, як кажуть, з’явився без срібної ложечки в роті, отож усього довелося досягати самому.

У дитинстві занедужав на правець і міг померти, якби не вінницький професор Володимир Масалов. Він сказав тоді десятирічному хлопчикові: «Женю, дай слово, що станеш лікарем!» Але той промовчав. Дуже боявся крові. Він, син лісничого, уже тоді був поетом, закоханим «у чисте небо й неозорі ліси», і про медицину не хотів навіть слухати.

Його батько Тимофій Федорович Скляренко був найвідомішим на Вінниччині вченим-лісничим, котрий проводив досліди над бруслиною, у корі якої виявлено гуту. Газети писали в
30-ті роки: «Знайдена в бруслині бородавчастій гута має велике значення для радянської промисловості, бо звільняє її від імпорту закордонної гутаперчі».

Батько для Євгена був і вчителем, і другом, і зразком для наслідування. Через багато років син напише:

Тату мій! Найдорожча моя людино!

Ти мій сонячно-зоряний шляховід.

Все, що міг, якнайкраще для сина

Ти зробив і лишив заповіт.

Шлях життєвий твій, тату, тернистий,

З юних літ сам на хліб заробляв,

Право бути Вкраїні корисним

Ти свідомо весь вік здобував.

Збігли весни, роки за роками,

А мій батько у серці живий…

Заповіт твій щомиті з синами

І твій клич Україну любити святий.

Навчався у школі, а 21 червня 1941 року був випускний вечір. Коли фронт наблизився до рідного села, Женя Скляренко почав умовляти командирів радянських частин, котрі проходили головною вулицею, узяти його з собою — йому ще не було й сімнадцяти, тому у військкоматі не приймали заяву. Командир однієї артилерійської частини пожалів: «Гаразд, залазь у кузов».

Так Женя став членом бойової артилерійської обслуги. Підносив снаряди до знаменитої «сорокап’ятки», отієї самої, що зустрічала ворожі танки лицем до лиця, розстрілюючи їх прямою наводкою.

Досі пам’ятає свій перший бій біля райцентру Липовець, що на Вінниччині. Він тривав із короткими інтервалами дві з половиною доби. Потім наші частини почали відходити, і артилеристи прикривали їх від німецьких танків, відступали...

Потім було оточення і кількаразові спроби вирватися, пробитися до своїх. Поранення і полон. Голодних, знесилених вели їх до сумнозвісної Уманської ями. «Я ішов крайнім у ряду, — згадує Євген Тимофійович. — На повороті дороги стояло кілька людей. Уже не скажу, що за рука (можливо, Господня?) мене схопила за одяг і висмикнула з колони. Літня людина зашепотіла на вухо: «На, закурюй!» Я хвилювався, папір рвався, тютюн розсипався. Але робив вигляд, що збираюся закурити. Тим часом колона пройшла, і мене шукати не кинулися».

Хворий, слабкий, обходячи великі дороги, дістався до Вінниці, де опинився в обіймах заплаканої матері.

Минуло кілька днів, і Женя почав подумувати про роботу — треба було якось допомагати матері й меншому братові. Але куди податися в окупованому місті? Його ніхто не хотів брати — хворобливий вигляд хлопця не викликав довіри: який із нього працівник? Пішов до інфекційної лікарні. Прийняли охоче — на небезпечну посаду дезінфектора бажаючих не було. Так він... прилучився до медицини, яка стала потім справою його життя.

Невдовзі на Євгена вийшов місцевий підпільник Іван Бутенко. Завдання були не складні: забезпечувати партизанів і підпільників медикаментами...

Після звільнення Вінниччини від німців — армія, Перший Український фронт. Але невдовзі в боях потрапив під обстріл далекобійної артилерії й одержав важку контузію. Дуже довго не міг нормально говорити. На цьому війна для нього закінчилася.

Інститут цілителів

Закінчив Львівський медінститут, отримав диплом з відзнакою. Там же і студентське весілля зіграв. Отож із Ніною Стадник разом уже 57 років! «Поруч із Ніночкою мені радісно та щасливо всі ці роки. І вірші пишу їй, як і раніше, освідчуюся в коханні, як тоді, у молодості».

Поїхав за призначенням працювати лікарем у село Шевченкове на Одещині. Був, як кажуть, майстром на всі руки: хірургом, акушером, інфекціоністом, терапевтом. А тим часом поранення дедалі частіше нагадувало про себе. І коли стало нестерпно, звернувся по допомогу до Київського інституту травматології й ортопедії. Звідти надійшла коротка відповідь: приїжджайте.

І ось він уже лежить у палаті й розповідає професорові Костянтину Климову про свою недугу. Одужавши, почав виявляти цікавість до ортопедії, і Климов дозволив йому бути присутнім на операціях. Там, біля столу, де недавно під скальпелем Костянтина Михайловича перебував сам Скляренко, тепер він брав уроки хірургічного мистецтва в маститого вченого, котрий перший серед радянських ортопедів удостоївся Сталінської премії.

Потім нова, важка, але дуже цікава робота під керівництвом метра дитячої ортопедії Ганни Охрімівни Фруміної. «Вона мала чудову хірургічну техніку, була віртуозом. І дуже прив’язувалася до дітей. Усіх своїх маленьких хворих пам’ятала на ім’я, знала, що саме Марійка чи Петрик сьогодні їли, що вони люблять і на які подарунки чекають. Дивовижна людина!»

Євген Тимофійович працює у Київському інституті травматології й ортопедії вже 53 роки. Розпочинав із клінічної ординатури, а нині — доктор медичних наук, 20 років завідував кафедрою ортопедії і травматології Національного медуніверситету, заслужений діяч науки, двічі лауреат Державної премії України, орденоносець, нині — професор кафедри... Звісно, на його шляху, коли озиратися назад, траплялося чимало надзвичайно тяжких ситуацій, невдач і розчарувань. Однак труднощі лише посилювали його наполегливість. А помилки, що траплялися, служили уроком. Помилки ці були не від легковажності, а від браку досвіду, від невміння ще реально оцінити свої сили чи сили хворого. Перемога над тяжкими недугами давалася непросто. Згодом він зрозумів: хоча життя і праця хірурга важкі, всипані шипами, проте жодна інша професія не може приносити стільки душевного задоволення, як професія хірурга. Що може зрівнятися із щастям, яке відчуває хірург, перемігши в поєдинку каліцтво чи смерть?!

Перед ним пройшло багато доль. Є серед них і такі, що особливо запали в пам’ять і серце. Долі тих, хто стоїчно переніс поліартрит — важку хворобу, яка руйнує кістки й карлючить суглоби.

Пам’ятає Ваню Петринича, котрий в армії стояв на посту в дощ і сніг і «заробив» ревматоїдний поліартрит. Три роки лікувався у госпіталях, на курортах — нічого не допомагало. Дружина кинула, рідня відвернулася... Лежав він у інститутській палаті й повторював: «Розправте мені ноги! Розправте мені ноги!» Але тоді ще хірургія була безсила. А Іванко просив, наполягав, готовий був у розпачі навіть руки на себе накласти...

І Скляренко наважився. Вивчивши операцію, яку ще 1908 року провів відомий петербурзький хірург Роман Врєден, котрий використовував біологічний амортизатор для суглобів, Євген Тимофійович вирішив застосувати біологічно інертний капрон. Із трудом роздобувши цей новий у той час матеріал (ішов 1962 рік!), хірург зробив операцію, і Іван Петринич спочатку став на милиці, а потім залишив інститут сам, на своїх ногах, які стали слухняними.

Ця украй важка, але така соціально важлива тема повністю захопила Скляренка, і він довгі роки займався в основному такими, як Петринич, важкими, вірніше, безнадійними хворими. І допомагав їм повернути рухливість, а значить — життя. 1966 року захистив докторську дисертацію на тему «Хірургічне лікування хворих на інфекційний неспецифічний ревматоїдний артрит III стадії».

Займався також пухлинами кісток, зробив сотні вдалих реконструктивних операцій. Деякі з них досі вважаються сенсаційними, приміром, операції із зрощування «несправжніх» суглобів у хворих на гемофілію.

Учений, якщо він справжній учений, зобов’язаний думати про те, хто прийде йому на зміну, хто буде після нього. Це загальновідомо, про це писано-переписано, ви не почуєте, щоб хтось заперечив це. Але чи всі вміють поступитись, аби дати дорогу молодим? Скляренко — вміє. Підготував 24 кандидати й шість докторів медичних наук для України, а також чотири кандидати наук і дев’ять клінічних ординаторів для країн, що розвиваються...

Той, хто бував на його операціях, обов’язково каже про виняткову красу рухів рук хірурга, дуже дбайливе, просто-таки лагідне поводження із суглобами та тканинами. Він — істинний віртуоз, ювелір і скульптор (наново формує суглоби в живому організмі!).

А ріка життя невблаганно тече: за кілька днів Євгену Тимофійовичу виповниться 80! Правда, у це важко повірити, дивлячись на високого, стрункого, рвучкого й моложавого чоловіка. Продовжує оперувати.

Над його столом в інститутському кабінеті картина: лікар вириває дівчинку з кощавих рук смерті. А поруч — плакат із чеховськими словами: «Ніколи не рано запитати себе — справою я займаюся чи дрібницями».

Про час і про себе

У будинку, де живуть Ніна Іванівна і Євген Тимофійович, багато книжкових стелажів, а на стінах — картини, майже двісті натюрмортів, пейзажів і портретів. «Так уже повелося, що в нашій дружній компанії ми на день народження даруємо одне одному хороші книжки й картини, причому картини місцевих художників, не знаменитих, але написаних із смаком. І взагалі, література й мистецтво вносять у життя гармонію і порядок, є джерелом роздумів, відроджують потребу до добра, співчуття, стимулюють творчість, а, головне, дозволяють людині пізнати саму себе».

Євген Скляренко — інтелігент високої проби. Коло інтересів велике, знання універсальні, говорить жваво й образно, тому слухати його — одне задоволення. Ось лише деякі його міркування, записані мною під час нашої зустрічі.

«Слово «культура» складається із двох слів — «культ» і «ура» й у перекладі означає культ світла, культ просвітництва. Хіба нинішня оточуюча нас культура така?.. Лихо ще й у тому, що мистецтво дурне набагато вигідніше, ніж мистецтво мудре. Це залізний закон споживчої кон’юнктури. Клоун завжди зверне на себе увагу. Він більше, ніж хтось інший, виділяється, саме тому він найшвидше запам’ятовується і найпізніше вивітрюється із свідомості. Дурість легко сприймається, про мудрі речі цього не скажеш: як правило, вони складні. І взагалі, дивно влаштоване людство: багатогодинні, порожні розмови, перемивання кісточок не стомлюють і не набридають, а бесіди, що вимагають розмірковування, з’ясування сутності буття, — нудні та стомливі, хоча, можливо, вони стосуються долі людства та його існування».

«Життя в поспіху — однаково що кваплива трапеза: проковтуєш шматки, не відчуваючи смаку, не розрізняючи страв, позбавляючи себе головного задоволення — подробиць, тонкощів, смакування застільної бесіди. Так набивають комірку антикварними речами — потім роздивимося, відреставруємо й помилуємося. Так про запас скуповують машини й дачі — потім поживемо. Коли — потім?»

«Досвід Амосова вчить, що людині, усім її органам, особливо мозку, потрібне постійне тренування, навантаження. Якщо людина уникає навантаження, вона сама себе прирікає на старіння. Важливо ще те, що серед довгожителів немає песимістів. Усі вони — романтики й непохитні оптимісти. Певне, ці якості продовжують життя. Зверніть увагу, майже всі прикуті до ліжка хворі — оптимісти. Навіть жартують вони однаково. Мало не кожен повідомляє: «Ішов. Послизнувся. Упав. Отямився — гіпс». Класика!»

«Страшно уявити собі почуття людини, котра стоїть на порозі смерті лише тому, що в неї немає грошей на ліки. Я — противник платної медицини! Людина захворіла, і цим вона вже покарана Богом. Навіщо ж людину карати ще й грошима? Переконаний, ставлення держави до медицини й медиків — це тест на саму державу. А виходить, як у Петра I: «Медиків відправити в обоз, аби вони не ганьбили своїм жахливим виглядом браве військо».

«Якщо в будь-якій професії формальне, холодне ставлення до справи шкідливе, то в хірургії воно неприпустиме та злочинне. Труд хірурга — особливий труд. Хірург повинен мати, як каже народна мудрість, око орла, силу лева й серце жінки. Я додав би: наша професія те саме, що професія льотчика-випробувача. Правда, той хоча б може, потрапивши в безвихідну ситуацію, залишити літак, а ти хворого не залишиш... Якщо не відчуваєш співчуття до хворого, не йди в хірургію! А вже коли так сталося, що лише після отримання диплома зрозумів свою помилку, то краще обери собі іншу роботу — у лабораторії, у прозекторській, біля приладів... Але не там, де безпосередньо хворі».

«Справжній учений завжди освоює цілину, тільки один прокладає слід, інший — стежину, а третій, щасливець, — верстовий шлях. Ну а наукової провінції немає і бути не може, бо немає науки другого сорту. Те, що не справжня наука, то — не наука взагалі. А саме звання ученого не позбавляє його права називатися інтелігентною людиною».

«Суспільство, яке претендує на цивілізованість, не повинне миритися із злиденним становищем медицини. Цілком припустимо, що лікар може бути бідніший за свого пацієнта, але за жодних умов не можна дозволяти, аби він був злиденний. Лікар має бути так забезпечений державою, щоб думати не про картоплю, а про здоров’я громадян. Причому, лікар повинен бути забезпечений не гірше від держчиновника».

«У більшості, на жаль, розвинене зараз лише підкіркове мислення: «Я живу один раз, і я маю жити добре». Тобто, інстинкти превалюють над людиною. Але суть Homo Sapiens полягає саме в тому, щоб управляти інстинктами. Людина все-таки живе не інстинктами, а ідеалами. Повинно відбутися самоочищення — і тілесне, і душевне, при якому людина радітиме життю незалежно від того, їде вона в «мерседесі» чи в тролейбусі. А навколо чомусь усі чимось незадоволені. Іду на роботу — обов’язково хтось поруч буркотить, що дощ пішов. Ну то й що?! Краплі дощу — це чудово. А завтра неодмінно визирне сонце...»