Четвертого листопада минуло 140 років від дня народження Богдана Лепкого, поета, прозаїка, літературознавця, публіциста, перекладача, редактора, художника, мистецтвознавця, педагога, промовця, культурно-просвітнього та громадсько-політичного діяча.
документи зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів державної влади і органів державного управління України. Матеріали, об’єднані у справі «Лепкий Б. Діяч СВУ в таборах українських полонених в Німеччині. Професор Українського Вільного Університету в Празі, Українського Наукового Інституту в Берліні», до початку 90-х років були засекречені й недоступні для наукового вивчення. Після проголошення незалежності України їх почали досліджувати.
У справі «Вірші Лепкого Б.» налічуємо 110 аркушів його рукопису, що містить кілька десятків поетичних творів, написаних упродовж 1919-1920 років. Окремі з них опубліковано у періодичних виданнях української еміграції в Німеччині за життя автора. Більшість - це поезії, мало відомі сучасному читачеві. Ці твори з тих чи інших причин не потрапили на шпальти тогочасних газет чи календарів.
З початком Першої світової війни письменник став на позицію активної участі українських сил у боротьбі за утвердження національної ідеї. Відображаючи настрої української еміграції, Б.Лепкий у своїх віршах виступив полум’яним борцем за соборну Україну. Низку творів присвячено збройним силам галичан - Українському січовому стрілецтву. У поезії на повен зріст постав український вояк під синьо-жовтим прапором:
«Поставили його на границі
Своєї рідної землі,
І стеріг він її, як зіниці,
Як ока в голові.
…Останній вистрілив набій,
П’ять куль дістали в груди,
Бувай здоровий, краю мій,
Прощайте, добрі люди!
Скажи нам, як тебе назвать,
Невідомий герою?
А ми? А ми? - Та що казать!
Що ми перед тобою?».
У ліриці виразно звучить особисте «я» автора, розкриваються його думки, почуття, мрії. Кожен поетичний рядок, написаний на чужині, пронизує незмірна туга за Україною, за Галичиною. Особливо це відчутно у творах «Тихо. Тихо, ніби лихо…», «В світ пішли ми…», «Не плач, коли знівечить доля…», що вийшли з-під пера митця 5-6 липня 1920 року в Берліні. У збірці вміщено повний трагізму вірш, де змальовано настрій не тільки поета, а й його товаришів-емігрантів:
«Зазнав я чимало гіркої біди
В далекому краю чужому,
Аж поки в мандрівці побачив сліди,
Сліди, що провадять додому.
Як я їх побачив, на землю упав,
На стежку в село, що згоріло.
Стряслася земля, весь світ задрижав,
І сонце, і сонце зімліло».
В поезіях Б.Лепкий звернувся до героїчного минулого України, згадав славу прадідів-дідів. Українське козацтво митець змалював як символ національно-визвольної боротьби, носія ідей соборності й державності, приклад патріотизму для нащадків. «Святе» минуле, за Б.Лепким, живе в могилах-«гробах». Поет вірив, що завтра з тих могил воскресне козацький дух, запалить жертовним вогнем серця сучасників і принесе Україні незалежність:
«Пощерблені мечі,
Вітаю Вас!
Нездійснені кличі,
Прийде ваш час!
Герої у гробах,
Спокійно спіть.
Не пройдений наш шлях!
Враги, дрижіть!».
До високопатріотичних творів митця, наскрізь пронизаних соборницькою ідеєю, слід віднести вірш «Україно…», де автор звернувся до рідної землі. У перших рядках читаємо:
«Україно, рідний краю,
Ти від Сяну аж по Дон.
Україно, рідний краю,
Вітчино моя свята,
Чи є в світі, я не знаю,
Друга земленька така.
Чи є в світі де Карпати,
Верховини вічний шум,
Щоб міг душу колисати
До таких чудових дум?
Чи є в світі де Поділля,
Цей родючий чорнозем,
Хліборобське задовілля
Плугом оране й мечем?
Чи є в світі де пороги
Як на нашому Дніпрі,
І такі шляхи-дороги
Широчезні і святі…».
На тих дорогах поет побачив «духи предків, лицарів», яким не дає спати «дренькіт соромних оков». Тому в останніх слова лунає заклик до нащадків стати на захист України, «земленьки святої».
Після втрати української незалежності Б.Лепкий не впав у відчай - навпаки, у творах посилився оптимістичний тон, з іще більшою силою зазвучала впевненість у перемозі української ідеї в майбутньому. Для цього є підстави - насамперед духовна суверенність, яку винесла українська нація як найбільший скарб з визвольних змагань початку ХХ століття:
«Зневажений наш храм,
Зруйнований наш дім,
Одно осталось нам,
Одно на світі цім -
це Віра!
Сторощені списи,
Пощерблені мечі,
Що серцю ти даси
І що даси душі?
Надію!
Посипався наш квіт,
В болото впав і в кров,
Де є цей лік, щоб світ
Він оздоровив знов?
Любов…».
Постане питання, звідки черпав Б.Лепкий натхнення, коли більшість втратила надію. Ці сили давала йому безмежна віра в Бога та в божественне призначення України, що була праідеєю митця. До ліричних шедеврів належить вірш «Боже наш! Пане небес!» у якому автор звернувся до дітей простими словами, що йдуть від серця:
«Спішіть у Божий храм.
Вберіть біленькі сорочки,
З ніг порох обтрясіть
Й невинні серця, діточки,
До Господа несіть.
Подякуйте за хліб, за сіль,
За ясні теплі дні,
За урожайність наших піль
І за безжурні сни.
Моліться: «Родичам, рідні
Здоров’я, Боже, дай
І дай побачити мені
У щастю рідний край».
Рукописну поетичну збірку завершує прозове звернення до сучасників «Мій рідний краю», в якому митець окреслив мету написання творів - прагнення передати землякам свої думки й почуття. На власну працю Б.Лепкий дивився як на справу, призначену долею: «Це не я пишу, це туга говорить з мене, не говорить - кричить». Та поруч із тугою - спомини про милі серцю дитячі роки, про святу красу подільської землі. Саме в цих спогадах він знаходив сили для подальшої роботи.
В архіві зібрано рукописи оповідань Б.Лепкого «Піддався», «Бунт», «Дівчинка з квіткою», «Балачка на біжучі теми, або: роби, що хоч!». Найбільшу цінність становить фрагмент рукопису історичної епопеї «Мазепа». Як відомо, письменник почав писати роман у 20-х роках у Німеччині, там зредагував до друку перші частини епопеї («Мотря», «Не вбивай», «Батурин»). Нині це єдиний в Україні автограф «Мазепи», відомий лепкознавцям.
Публіцистичну спадщину Б.Лепкого зібрано у справі «Статті». Більшовицьку окупацію України публіцист назвав нищенням українського народу: «Ні хазари, ні половці, ні татари, ніхто й ніколи не заподіяв нашому народові стільки лиха, і ніхто не перемінив цвітучої української землі в таку руїну, як це зробили большевики». Причину невдач національно-визвольного руху в Україні публіцист вбачав у байдужості європейців до державницьких прагнень українців.
Показовою щодо радянської влади є позиція Б.Лепкого у статі «Українці у Генуї». Поштовхом до написання стала публікація в російському часописі «Время» (від 10.04.1922 р.), де сповіщалося про прибуття до Генуї представників української влади, що входили до складу делегації більшовицької Росії. Б.Лепкий іронічно підкреслив, що голова української делегації Раковський навіть не вміє добре говорити українською мовою. Публіцист інформував громадськість про дії уряду С.Петлюри, котрий у ноті протесту до учасників конференції проголосив себе законним представником української влади. В останніх рядках автор навів зміст дипломатичного документа. Б.Лепкий був добре обізнаний з подіями в Європі щодо «українського питання» й виступив за найшвидше вирішення його на користь українського народу, котрий не «визнає большевицької влади і бореться проти неї зі зброєю в руках».
У статті «Галичина 1775 р.» Б.Лепкий розповів про історичне приєднання Галичини до Австрійської монархії 1775 року. Тоді, згідно з «цісарським маєстатом», було віддруковано карту Галичини, яку прикрасили гербом Галича - чорна галка з короною на голові. На карті чітко виділено границі краю на той час. На думку автора, цей історичний документ мав би стати об’єктивним свідченням про межі українських земель у Східній Галичині й таким чином сприяти вирішенню українсько-польського конфлікту на початку ХХ століття.
До кращих публіцистичних творів Б.Лепкого 20-30-х років належить стаття «Національні спомини з останніх днів». На її сторінках діяч закликав берегти пам’ять про історичне минуле українського народу. Кожне слово, написане Б.Лепким, іде від серця митця-патріота і виховника українського громадянства. Це звернення містить такі слова про значимість духовного чинника в житті суспільства: «...Чоловік потрібує не тільки корму для свого тіла, але й для душі. Так само і народ. Як котрий народ дбає тільки про свій економічний розвиток, а не турбується ні культурою, ні просвітою, ні політикою, то його поневолять другі народи і зроблять своїм рабом-слугою. Просвітна культурна праця розбуджує свідомість національну, а тая свідомість провадить до боротьби за волю і державну самостійність...».
В архіві СВУ віднайдено студію Б.Лепкого «Шляхи української державної ідеї», на шести сторінках якої відображено погляди митця на низку актуальних проблем культурології, що свідчить про загальноєвропейський рівень досліджень українських вчених початку ХХ століття. Національно-визвольні змагання українців, втрата української державності стали підґрунтям світоглядної концепції Б.Лепкого про поступ українства. У праці автор прагнув відповісти на питання, в якому напрямку і на яких основах має розвиватися не тільки українська, а й світова культура.
Оригінальність і новаторство праці вченого полягає в осмисленні співвідношення культури та цивілізації. Б.Лепкий бачив суттєві відмінності між поняттями, розглядаючи цивілізацію як зовнішній, матеріальний щодо людини, світ, а культуру - як символ її внутрішнього, духовного надбання. У результаті пізнання індивідом навколишнього світу високого розвитку досягли наука, релігія, мистецтво, які, підкреслював Б.Лепкий, є основними елементами культури як сукупності духовних цінностей. Соціальна свідомість, наголосив учений, містить ставлення людини до людини, усвідомлення нею своїх обов’язків щодо суспільства, дає відповідь на питання, «як найкраще жити поруч других людей?». Таким чином, окреслене є підставою творення цивілізації, в якій Б.Лепкий виділив такі складові, як громадський устрій, суд, «закони», торгівлю, «комунікації», «поліцію», «мілітаризм» тощо. Тобто цивілізація має соціальне походження, вона є вторинною до природи і культури, під цивілізацією автор розумів діяльність, спрямовану на поліпшення суспільного устрою.
Б.Лепкий проти ототожнення понять: «Тривкішою являється все-таки культура, бо цивілізація безнастанно зміняє свої форми». Цивілізаційні катастрофи, до яких учений відніс війни, переселення народів, економічні кризи, класову боротьбу, повстання, стали причиною занепаду ассирійської, єгипетської, фінікійської, давньогрецької культур. Однак саме культура, за Лепким, «після великої історичної катастрофи оставалася як пам’ятник минувшини, на якому будовано дальший культурний розвиток людства головами й руками других народів, що висувалися на видівню історії на місце тих, які уступили з неї». В цьому контексті вчений зазначив, що занепад однієї культури стане основою для розвитку іншої, тобто думки Б.Лепкого співзвучні поглядам відомого соціолога П.Сорокіна. Як доказ своєї тези український учений писав: «Папіруси і клинове письмо, обеліски й піраміди, астрономія і філософія - багато дечого залишилося як вічний пам’ятник (наскільки в історії можна говорити про вічність) орієнтальної старої культури. На ній виростала новіша, еллінсько-латинська, гуманізм і т.д.».
Важливою є висловлена думка про роль еліти як творця духовних цінностей, аристократизм як домінанту культури, тоді як цивілізація має демократичний характер. Власне, теза демократизації культури, тобто поширення її здобутків, цінностей серед широких мас є засадничою в концепції Б.Лепкого. Публіцист зупинився на недавніх революційних подіях у царській Росії, їхні передумови він бачив у недоступності здобутків культури, а саме вищої освіти, театру, вільного слова для «широких хвиль народу». Б.Лепкий наголосив, що навіть цілим народам, «особливо українцям… замикали на сім замків двері до святая святих, накладали каганець мовчання на їх уста, зв’язували їм руки й ноги та так спутаними лишали на широкому шляху поступу». Елітарна культура, що не демократизується, за словами вченого, «чужа для народу, і він не дорожить нею». Власне, це стало причиною «відокремлення неросійських народів від Росії» та руйнації «російської культури й цивілізації російськими-таки руками». Згадуючи здобутки українського національного відродження, Б.Лепкий питав себе, «чи ми народ минувшини чи будучності, чи українець сказав уже своє слово чи ще лиш скаже?». Незважаючи на несприятливі тогочасні суспільні-політичні умови, Б.Лепкий дійшов висновку: «Гадаю я, що ми народ будучності, з того боку, може, й справді наймолодші з аріїв». Як бачимо, публіцист підкреслив ідею «західної» європейської орієнтації України та її культури; піднесення останньої, за Лепким, значною мірою залежить «від розвитку держави, а по крайній мірі державної думки», тобто соборницької ідеї.
Знайдені матеріали дають змогу відчути «дух часу», зрозуміти спосіб мислення Б.Лепкого, визначити сповідувані ним цінності. Віднайдені рукописи митця вирізняються масштабністю та актуальністю поставлених у них проблем. Насамперед - це питання державного суверенітету України. На думку Б.Лепкого, державна незалежність стане історичним фактом лише за однієї умови - високої національної свідомості українського народу.