Рудольф Шустер: «Намагаюся говорити з кожним його мовою»

Екс-президент Словаччини Рудольф Шустер ось уже три роки як на почесній президентській пенсії. Але графік його роботи мало змінився. Основний час Шустер проводить у Східнії Словаччині поблизу міста Кошице, в якому пропрацював понад чверть століття і мером якого був обраний тричі.

Пан президент багато подорожує, неодмінно з кінокамерою і фотоапаратом, працює над створенням музею літаків та музею фотокамер; його книжки перевидаються, авторські фотовиставки проходять у різних куточках світу.

Результатом подорожі Аляскою стала унікальна книжка авторських фото про цей край. Бестселер розійшовся моментально, як, втім, усе, зняте й написане, що протягом життя створював цей чоловік. Наразі готується книжка за матеріалами Ісландії.

У жовтні в Лівадійському палаці в Криму відкривається персональна фотовиставка Р.Шустера «Калейдоскоп світу», в основу якої ляжуть найцікавіші фотографії з країн, у яких він побував, у тому числі й кримські. Пан Шустер має намір провести у Великий Ялті творчу «фотовідпустку». Наше інтерв’ю про життя, творчість, користь дипломатичності, війну, мир та багато іншого теж відбулося в Ялті, куди екс-президент Словаччини прилетів привітати з ювілеєм екс-президента України Леоніда Кучму.

— Пане президенте, ваші фото зроблені на доброму фаховому рівні. Що вас як фотографа цікавить більше — природа, архітектура, люди?

— Світ загалом. Враження — це єдине, що залишається з людиною на все життя, а фотозйомка дає унікальну можливість запам’ятати якусь частку цих вражень, поділитися ними. У мене сфотографовані практично всі місця, де довелося побувати.

— Коли почали фотографувати?

— В дитинстві. Фотоапарат брав напрокат у сусіда. А з кінокамерою працюю з 1957 року. У моєму архіві є плівка і 8 мм, і 16.

Батько повернувся з масою вражень. Знову пішов у лісоруби, але нам, дітям, на ніч замість казок про королів та різних там Червоних Шапочок розповідав надзвичайні історії про бразильські джунглі, і так, що дух забивало!

…У 1991 році з двома своїми дядьками ми повторили батьків маршрут. Також сплавлялися Амазонкою, що кишить крокодилами, пробиралися крізь джунглі, полювали на анаконд. Я думав: якщо навіть тепер тут небезпечно, то як же було батькові? У 2001-му, вже президентом, пройшов цей самий маршрут уже з третьою генерацією Шустерів (із дружиною, дочкою та сином). Результатом поїздки стала фотовиставка, книжка про Бразилію «Більше, ніж сон» і сім документальних фільмів.

І знаєте, це стало родинною традицією. Тепер в аналогічний похід із двома своїми дочками лаштується мій син.

— Яка була реакція президента Бразилії на такий, хай навіть приватний, екстремальний туристичний візит президента іншої країни?

— Під час свого офіційного візиту в нашу країну він публічно зізнався, що має зі мною проблеми, оскільки знає про Бразилію менше, ніж я, — природно, маючи на увазі флору, фауну й туристичні стежки джунглів.

— А під час свого президентства ви не полишали свого хобі?

— Звісно, ні. Камера завжди зі мною. Встигав усе. По-перше, завдяки правильній організації робочого дня, по-друге — завдяки трудоголізму. Досі працюю по 16—18 годин на добу. А в часи президентства бувало й довше. Відпочинок для мене — це зміна занять. Що стосується зйомки, то знімав скрізь: у Китаї, Киргизії, Узбекистані, Ізраїлі, Україні. Природно, у вільний від основної роботи час.

— Яке місце в цьому фотокалейдоскопі посідає Україна?

— Дуже істотне. Причин того кілька. Я народився у Східній Словаччині, практично — на кордоні, де мешкає багато русинів-українців. З дитинства чув українську мову і чудово її розумію. Вашу країну я люблю, почуваюся в ній комфортно і неодмінно провідую кілька разів на рік. У Криму навіть провів одну зі своїх президентських відпусток: її творчим результатом став мій фільм про Крим. У Києві експонувалася моя персональна фотовиставка...

Що ж стосується міждержавних відносин, то, на моє глибоке переконання, Словаччина Україні набагато ближча, ніж та ж таки Польща або Угорщина, за ментальністю, мовою, адже ми й без перекладача розуміємо одне одного. Навіть економічна ситуація була багато в чому схожа. Тепер Словаччина — член ЄС і може допомогти Україні в її прагненні інтегруватися в цю організацію.

— Чи знайомі ви з нинішнім президентом України?

— Коли Віктор Ющенко був прем’єр-міністром, я із задоволенням приймав його за особистою рекомендацією тодішнього президента України Кучми. Леонід Данилович зателефонував мені й каже: «Рудольф, прийми цього прем’єра як свого друга, він того вартий». Я й прийняв як належить: напоїв моєю фірмовою «шустовкою», добре поспілкувалися — і у справах, і просто так, що називається, «за життя». Особисто я залишився цим спілкуванням дуже задоволений. Здається, він теж.

— З Леонідом Кучмою ви контактували як приятелі чи з президентських обов’язків?

— Ми дружимо досі. Кучма багато зробив для розвитку україно-словацьких відносин. Оскільки тепер ми обидва пенсіонери, то наше спілкування набуває цілком нових, цікавих відтінків. Скажімо, зараз дуже тішуся можливості привітати свого друга з ювілеєм.

(Рудольф Шустер подарував Леонідові Даниловичу унікальну вазу з чеського скла, картину відомого словацького абстракціоніста і, звісно ж, свою фірмову «шустовку» (сімдесятиградусну горілку, настояну на ялівці), яку пан Шустер готує за тільки йому відомим рецептом. Шустовка відразу пішла в хід — «зметикували на п’ятьох»: разом із ювіляром — екс-президенти Молдови, Румунії, Словаччини та Польщі. — Авт.)

Крім того, Крим — надзвичайне місце, яке, з одного боку, завдяки особливому клімату дає розслаблення, а з іншого — своєю красою стимулює до творчості. Просто хочеться не випускати з рук фотоапарат, щоб усе довкілля і своє бачення запам’ятати якнайточніше.

— Який сезонний період у Ялті для вас найцікавіший?

— Крим вабить у будь-яку пору року. Оскільки ж влітку я вже тут був, то з задоволенням прийняв пропозицію мера Ялти Сергія Брайка приїхати у Велику Ялту наприкінці жовтня у творчу відпустку, щоб познімати оксамитовий сезон і осінь. А також відкрити персональну фотовиставку «Калейдоскоп світу». Цим я хочу підкреслити значимість Криму у світовому калейдоскопі найцікавіших місць планети, а мої фотографії, зроблені у Великий Ялті, сподіваюся, не тільки стануть предметом окремої фотовиставки, а й презентують Ялту всьому світові.

— Якою фототехнікою корис­туєтеся під час фотозйомки? І за яким принципом її добираєте?

— За своє життя перепробував масу варіантів, наразі зупинився на марці Canon. Причому змінюю фотоапарат не рідше одного разу на два роки. Адже з кожним роком техніка вдосконалюється. І чим вона якісніша, тим вища якість самої зйомки.

— З ким ще із колишніх президентів підтримуєте зв’язок?

— З дуже багатьма. З президентами й екс-президентами Хорватії, Словенії, Австрії, Угор­щини, Польщі та іншими. Мені легко з ними бодай тому, що з багатьма був знайомий ще до їхнього президентства, до того ж із кожним розмовляю його мовою. І навіть на посаді президента ніколи не вдавався до послуг перекладача під час конфіденційних перемовин. Адже перекладач — це зайві очі і вуха плюс не завжди адекватний переклад. Найефективніше — коли говориш зі співрозмовником «у чотири ока».

— Звідки таке поліглотство?

— З дитинства. Коли ростеш у багатонаціональному середовищі і чуєш різні мови, закладається здатність до швидкого сприйняття й запам’ятовування. Це як у вас у Закарпатті. Угорську і польську знав з дитинства, німецька — спадкова, адже я — етнічний німець. Мої пращури приїхали до Словаччини у XVI сто­літті. Російську вивчали в школі і часто практикували в партійних кулуарах, англійську — в інституті, а сербсько-хорватську — у спілкуванні з югославами. Більше того, знання багатьох мов, культур та традицій формує особливий світогляд, який закладає в людині здатність толерантно сприймати країни, розуміти й рахуватися з іншими народами.

— З кожним говорити його мовою? Як це ви застосовували в політиці?

— Вважаю цей принцип основним у міжнародній політиці будь-якої маленької країни. При цьому першочергове завдання її президента — правильно презентувати свою країну на міжнародній арені й ефективно домовлятися з усіма. А це означає — до кожного знайти свій особливий підхід. Причому спілкуватися з тими, хто до цього спілкування готовий.

— І як вам у цьому ракурсі нинішній військовий конфлікт Росії і Грузії?

— ...Кожному президентові відносно невеликої країни у вибудовуванні відносин із Росією я б порадив керуватися однією народно-дипломатичною мудрістю: не слід дражнити сплячого російського ведмедя. Доки сонний — він мирний. Але якщо його роз­дратувати — може таких дров наламати, що й сам не радий буде, не кажучи вже про тих, хто йому потрапить «під гарячу лапу». А Саакашвілі — молодий, гарячий, усе рубає з плеча... Йому б трохи повчитися хитрості й дипломатичності у свого попередника....

— Але маленька країна дуже залежна. Поясніть, як вам щастило досягати порозуміння?

— Я завжди виходив із наявних реалій і налагоджував стосунки там, де для цього складалися передумови.

У 1997 році, коли Словаччина отримала від ЄС і НАТО «жовту картку» «за розвиток демократії» я розумів, що це реакція на наші внутрішні процеси, які у віданні прем’єр-міністра, і сконцентрувався на інших напрямах.

Ми налагодили добрі відносини з Росією, Україною, Китаєм.

Під час офіційного візиту в Китай на мене тиснули, щоб я порушив питання прав людини. Я був проти. Який сенс? Словаччина — маленька країна, ми зацікавлені в бізнес-контактах із велетенським Китаєм. А глобальними питаннями нехай займаються глобальні країни. Такі, наприклад, як Америка і Росія.

Це раніше СРСР використовував країни Варшавського договору як маленьких голосних «шавок» для вирішення своїх питань. Така тенденція у поведінці великих країн стосовно маленьких зберігається й тепер. У результаті вони роблять бізнес, а ми втрачаємо свої позиції.

Тому дорогою до Китаю в літаку я сказав нашим міністрам, що якщо хтось хоч заїкнеться про це, офіційно скажу, що це позиція конкретної людини, а не країни в цілому.

Коли прилетіли, відразу стало зрозуміло: китайці з приводу нас дуже добре поінформовані. Але мені нічого було приховувати. Навпаки, у мене були свої козирі.

— Які?

— Коли я був мером Кошице, набрав кредитів на реконструкцію міста. Переробляли все: газопровід, каналізацію, водогін. Кредитори напосідали. Я відтягував терміни виплат як міг. І тоді до мене як до мера міста приїхали тайваньці з пропозицією погасити кредит в обмін на мою публічну підтримку незалежності цього острова від Китаю. Я відмовився, пояснивши, що це не в моїй компетенції. Аналогічна пропозиція надійшла ще раз — уже під час мого президентства. І я знову на такий крок не пішов.

І все-таки дражливої ситуації не уникнув. Мене добре прийняв голова КНР Цзян Цземінь. А потім зненацька каже: «Пане президенте, ми про вас усе знаємо: ви вступили в компартію в 1964 році». — «Правильно» — відповів я. «У 1986-му стали губернатором Східної Словаччини. По­тім очолили Верховну раду — і жодних публічних заяв не робили». — «Усе правильно», — відказую я. (При цьому наші міністри вже напружилися в передчутті скандалу.) «Отже, ви так і залишилися членом ЦК Компартії Словач­чини? Що на це відповісте?». — «Усе, що ви сказали, пане голово, правильно, — відповів я. — І відповім вам так само, як відповідаю у Словаччині. Я нічого не хочу викреслювати ні з пам’яті, ні з життя, ні з офіційної біографії. Більше того, я пишаюся тим, що зробив як комуніст раніше».

Усі поаплодували, а трохи згодом товариш Цзян Цземінь сказав мені: «Ти дуже симпатична людина. І отримаєш за це для своєї країни хороший подарунок. Чехія купила в нас за 4 млн. дол. унікальний рентгенівський апарат. Американці ось уже кілька років полюють на ліцензію на його виготовлення. А ти отримаєш його безплатно». Коли ми повернулися до Словаччини, міністра фінансів запитали: «Шустер отримав подарунок, а хто оплачуватиме митний збір?» Я відповів, що, коли апарат не знадобиться країні, я прийму його як приватний подарунок і продам. А збір оплачу з власної кишені. Після такої заяви питання зі збором було відразу вирішене.

— Якою мірою вас як комуніста торкнулися події Празької весни 1968 року, і як ви на них відреагували?

— Я тоді працював на Кошиць­кому металургійному комбінаті. Колона радянських танків рухалася прямо центральним проспектом міста. Щойно світало. Я їхав на роботу. Подумав, що це якісь бойові навчання і поїхав напролом: вздовж колони, а потім між танками, щоб її перетнути. По ходу мене попередили, що це росіяни. Але я велів шоферу не зупинятися. Досі не знаю, що примусило мене так діяти. Якесь хлоп’яцтво, напевно. Так ми під’їхали до високого будинку готелю «Словаччина». На його даху була маса народу. Почалася стрілянина, лемент, полетіли кругляки....

Не пригадую, як нам пощастило вибратися з цієї каші.

— А чому ви не залишилися на площі з людьми?

— Я ніколи не був дисидентом у буквальному значенні цього слова. Завжди думав: батогом обуха не переб’єш. Є реалії, з якими слід рахуватися. А ось для того, щоб принести конкретну користь, кожен на своїй посаді повинен бути трішки дисидентом. Тому я у процесі своєї бурхливої адміністративно-господарської діяльності часто приймав «дисидентські рішення».

— Наприклад?

—Зараз старовинна центральна частина міста Кошице — одна з найгарніших у Словаччині. Але якби я не був мером перед революцією, можливо, тепер нічого було б реставрувати, бо весь центр планувалося забудувати панельними будинками. Архітек­турну маячню стосовно перебудови центру я зупинив і ініціював його повну реставрацію.

Понад те, коли я заступав на посаду мера, за екологічними показниками місто було одним із найбільш екологічно забруднених міст Європи. Металургійний комбінат замість «нормативних» 150 тонн пилу на км² викидав в атмосферу 450, плюс до цього працювали 45 міських котелень.

Щоб поліпшити екологічну ситуацію, я домігся прокладки необхідних комунікацій і побудови єдиної централізованої котельні.

З металургійним комбінатом було складніше. На його чотирьох робочих печах стояли очисні фільтри. Однак призначалися вони лише для фільтрації цементу, а магнію не вловлювали. Я запропонував дві печі закрити. А на решту встановити фільтри, які б давали змогу вловлювати обидва компоненти. Проти мене ополчилися і робітники, і керівництво заводу. Мовляв, є ж фільтри, що ще треба?

Тоді я прохолонув і пішов іншим шляхом. Замовив таємне дослід­ження в Академії наук (де пропрацював два роки). Експерименти про­водилися на пацюках. Висновок був вражаючим. Ново­народ­жені пацючки за розмірами не дотягували до норми, мали тонкі ламкі кістки та масу інших патологій. Ці результати ста­ли надбанням гласності і навіть потрапили в Європу. А звідти пішов резонанс. Мовляв, ґвалт, у Коши­це народ вимирає, діти каліками народжуються.

…З боку ЦК був не просто пресинг, а паніка. Зняти мене не могли — занадто гучна справа. А ось листами, нотами й погрозами буквально засипали. Всі ці «депеші» я зберіг. Пере­читую інколи й думаю: «А скільки було «не для преси», того, що «архівують» тільки пам’ять і серце...».

Але головне — результат. Оприлюднена інформація справила враження на спільноту. Мою пропозицію прийняли. Тепер Кошице — одне з найчистіших міст у світі.

А від імені ЦК мене навіть нагородили почесною грамотою.

— Ви навели цікавий приклад з адміністративно-господарської сфери, а можна ще з політичної?

— ... У 1979 році я запропонував влаштувати обмін візитами дітей шкільного віку між містами Кошице і західнонімецьким Вуберталем. Причому німці з ФРН потрапляли в наш табір, де вже гостювали діти з НДР, Польщі й Угорщини, а наші, кошицькі, гостювали, відповідно, у німецьких сім’ях. Повернулися звідти щасливі, з повними валізами подарунків. Щоб ви змогли оцінити ризикованість цього кроку, досить нагадати, що тоді на будь-яке спілкування між Західною та Східною Німеччиною було накладено якнайсуворіше державне табу. Загалом, дітлахи залишилися задоволені, а я, як водиться, по лінії ЦК знову отримав по голові. Причому двічі. Вдруге — через кілька років, коли син одного з помітних партійних працівників, який був у цьому турі, поїхав у ФРН та там і залишився.

— Дивно, але факт. Те, за що інших , у кращому разі, виключали з партії, вам просто сходило з рук. Що це — результат везіння чи особлива тактика поведінки?

— Напевно, поєднання першого й другого. Що стосується поведінки, то якщо я був впевнений у своїй правоті, то ніколи не відступав. Плюс максимальна відкритість, нестандартні ходи й доброзичливість — насамперед до тих, кого «переграв»: якщо ти переміг, на дальше з’ясовування стосунків не варто витрачати сили.

— Як ви сприйняли перебудову?

— Тоді я був губернатором Ко­шицького краю і з легкого «пера» журналіста московської «Литера­турной газеты» став «Кошицьким Горбачовим». Кореспондент приїхав у наш край, зібрав про мене інформацію. А зі мною зустрівся тільки в день свого від’їзду, аби потиснути руку й сказати, що він усе про мене знає. Після його публікації був дзвінок із ЦК Компартії Чехословаччини. Репетували так, що я тримав слухавку на відстані.

— А з самим Горбачовим знайомі?

— З Михайлом Сергійовичем ми добрі друзі. Я й тепер працюю в Горбачов-фонді. У Турині на 20-ліття перебудови я сказав: «Це ми, комуністи, зробили революцію. Підкреслюю, не ідеологічні фанати, а нормальні комуністи». Після мого виступу Горбачов міцно потиснув мені руку й промовив: «Дякую, Рудольфе, що озвучив те, чого жоден із нас сказати не наважився».

Я глибоко переконаний, що жодна революція не увінчалася б успіхом, якби не Горбачов. А перший крок на шляху демократичних змін — за секретарем ЦК Компартії Чехословаччини Дубчеком, який уможливив празьку весну, показавши всьому світові, що СРСР і Варшавський договір не такі сильні, як здається. І хоча празьку весну придушили радянські танки, ті події вплинули на світогляд кожного з нас і зробили свою справу.

Горбачова даремно критикують за розвал країни. Без нього вона захлинулася б у морі міжнаціональної крові. До речі, батько Горбачова брав участь у визволенні Кошице під час Другої світової війни. Я неодноразово запрошував Михайла Сергійовича до себе. Сподіваюся, якщо пообіцяв, приїде.

— Горбачов дуже болісно переживав розвал СРСР. Коли відбувався поділ Чехословаччини, ви працювали послом цієї держави в Канаді, до того ж — останнім. Як сприйняли звістку про розпад своєї країни?

— Стати послом у Канаді я мріяв давно, але не мав права, оскільки в мене родичі в Західній Німеччині. І був прямо щасливий, коли, за особистою протекцією президента Вацлава Гавела, з яким ми дуже дружили, обійняв цю посаду. Чесно скажу, звістка про розпад заскочила мене зне­нацька. Особисто я не пішов би на такий крок без народного референдуму. Хоча б тому, що на прикладі канадського Квебека мав уявлення про проблеми, пов’язані з можливим територіальним поділом держави. Слава Богу — процес цей минув у нас відносно мирно.

…Всі події тих років і моє ставлення до них я описав у своїй книжці «Ультиматум», яку перекладено вісьмома мовами , у тому числі українською й навіть китайською. Перший переклад зробили німці. Моя друга книжка — «Розмови з Міланом Чічем» — про поділ Чехословаччини. Він тоді був головою конституційного суду, тепер — ведучий канцелярії президента. Третя книжка — «Повернутися у Велику політику» — про те, як я став президентом. Вона про кулуарні стосунки у вищих ешелонах влади. Наразі пишу четверту — про моє життя. Називається — «П’ять років як президент».

— Кулуарні стосунки — тема дуже делікатна. Ваші опоненти не подавали в суд за обмову?

— Ні, оскільки я вибрав таку форму викладу: щодо кожного питання паралельно йдуть три подачі: моя розповідь, цитати з офіційних документів і те, що написали з цього приводу журналісти. У результаті своє незадоволення з приводу написаного висловив тільки прем’єр-міністр Мечер.

— Наскільки тісним був ваш тандем із прем’єр-міністром?

— В основному ми були солідарні в питаннях зовнішньої політики, але часто мали розбіжності в питаннях політики внутріш­ньої. Я був проти курсу на жорсткі економічні реформи, передбачаючи їх згубні соціальні наслідки. Приміром, ветував закон про загальне 19-відсоткое ПДВ, висунувши умову, що погоджуся лише в тому разі, якщо для чотирьох позицій його знизять до 5—10%. Це медицина, продуктові установи, поліграфія (насамрперед преса та книжки) і квартири для молодих сімей. Але парламент більшістю голосів подолав моє вето. На жаль, найгірші прогнози підтвердилися. Словаччина лідирує з економічних показників, але все ще відстає в питаннях соціальних реформ.

— Отож, щоб такій маленькій країні заявити про себе, потрібно мати контактного президента, низку яскравих нестандартних ідей і максимум дипломатичності. Що ще незвичного ви реалізували?

— Ініціював створення першого у світі музею літаків—подарунків президентів різних країн. Першим, кому я цю ідею озвучив і хто на неї відгукнувся, став президент України. А було це так. Прилітає Леонід Данилович у Кошице і каже: «Поїхали в аеропорт, я тобі щось покажу». — «Мені, у моєму ж аеропорту на моєму ж аеродромі, ти щось покажеш?» — дивуюся я. Але цікавість взяла. Їдемо. Дивлюся, а там стоїть літак з українськими символами. Він і став першим експонатом музею.

А на моє сімдесятиліття Кучма подарував мені справжню південмашівську ракету. І я згадав, як під час відвідин «Південмашу» сказав, показуючи на ракету: «Мені б таку в музей». Тепер у ньому 19 експонатів: вертоліт від Буша, літаки від Коля, Квасьнев­ського, президента Угорщини, голови КНР (китайський літак, виготовлений за радянською технологією), короля Швеції, від Путіна (він ще літає). Останнім недавно прибув літак від президента Австрії. А, скажімо ж, Китаю тільки транспортування дорогого експонату коштувало 150 тис. дол. Музей ще не готовий до відкриття. У стадії завершення будівельні роботи.

Коли був президентом, я буквально примусив міністрів оборони і культури підписати між собою договір про його створення. Це був перший такий документ між міністрами таких різних напрямів.

— І насамкінець: що б ви хотіли побажати наступному президентові?

— Розуміти і приймати навколишній світ таким, яким він є. Багато працювати від душі і для душі. Адже коли в те, що ти робиш, вкладаєш душу, — хай не сьогодні, то завтра, результат буде обов’язково!

Дякуємо посольству України у Словаччині й особисто Надзви­чайному і Повноважному Послу України в Словаччині Інні Огнивець за сприяння в організації інтерв’ю.