Прізвищ цих людей, на жаль, немає в енциклопедичному довіднику нового покоління (Універсальний словник-енциклопедія — УСЕ), виданому в Києві рік тому. Хоча свого часу статті про Миколу Глущенка («Ярему») були й в Українському радянському і в Радянському енциклопедичному словнику: «...рад. живописець, нар. худ. СРСР (1976)...» Ну а Ніла Хасевича («Зот») із відомих причин у колишньому Союзі загалом визнавали за краще не згадувати — оунівець, «буржуазний націоналіст», «бандит»...
Наших співвітчизників, котрі опинилися по різні боки «ідеологічних барикад», зведених у роки тоталітаризму, об’єднувало, мабуть, лише одне — талант художника. І ще: до обох так чи інакше «доклали руку» органи держбезпеки.
З розпадом Союзу і надбанням Україною незалежності доступнішими для дослідників — учених, письменників, журналістів — стали архіви спеціальних служб. Саме в той період з’явились у відкритому друці перші «новини з сейфів» про Миколу Глущенка — тоді вже покійного (1977 р.) радянського розвідника, котрий працював під псевдонімом «Ярема». Документальний нарис В’ячеслава Попика (у минулому — радника голови СБУ) «Ательє на вулиці Волонтерів» розповів широкому загалу про неординарну особистість і про сенсаційні, без перебільшення, але довгі роки прихованих за сімома замками, факти й події з життя відомого митця.
Уродженець Новомосковська колишньої Катеринославської губернії молодий талановитий маляр навчався в Берлінській вищій школі образотворчих мистецтв. Жив у Німеччині та Франції. У Парижі на вулиці Волонтерів, 23, мав ательє і був знаний як неабиякий майстер пейзажу. Саме там восени 1926-го його і знайшла «рука Москви».
У шифрованому повідомленні розвідки говорилося, що художник, 1900 року народження, із селян... залучений до розвідувальної роботи. 1919-го він був мобілізований у денікінську армію, інтернований на територію Польщі, звідки втік у Німеччину. Далі — навчання в Берліні, де здібного студента помітили й матеріально підтримали гетьман Скоропадський, професор Роман Смаль- Стоцький, письменник Володимир Винниченко. Згодом — Париж. Виставки картин у різних країнах. До його ательє вхожі лідери білоемігрантських і українських націоналістичних угруповань, іноземні урядові чиновники, туристи... На першому етапі розвідоргани вважали доцільним доручити Глущенку добування інформації про «ворожу діяльність і наміри закордонних антирадянських і націоналістичних організацій» та розширення контактів з їхніми лідерами.
На вогник до імпозантного та привітного маляра полюбляв заходити ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург — племінник колишнього австрійського імператора Франца Іосифа, більше відомий у націоналістичних колах як полковник Української Галицької Армії Василь Вишиваний. Бував тут і Дмитро Андрієвський — один із фундаторів ОУН...
А в цей час...
На факультеті графіки Варшавської академії мистецтв з 1926 до 1933 року навчався мало кому відомий юнак-інвалід (у дитинстві втратив ліву ногу), уродженець Деражнянського району Рівненської області, син сільського священика Ніл Хасевич.
Наш герой народився 1905-го. Його брати Анатолій і Федір пішли батьковою стежкою і також стали священнослужителями. А Ніл рано захопився малюванням — воно певною мірою компенсувало йому те, що він на рівних не міг спілкуватися з однолітками. Не в останню чергу ця обставина сформувала й риси вдачі — замкнутість, холодність, зарозумілість, підвищену ранимість.
З 14 років хлопчик трудився в художній майстерні, а поїхавши навчатись до Варшави, став одним з активістів гуртка «Спокій», що займався організацією виставок живопису...
ДОЛЯ РОЗВІДНИКА
…Про успіхи майстра пензля, майбутнього лауреата Державної премії Української РСР імені Т.Г.Шевченка Миколи Петровича Глущенка на таємних фронтах боїв «лицарів плаща й кинджала» дає певне уявлення службова характеристика «Яреми», підшита в його особовій справі.
Під час проживання у Франції і Німеччині, сказано в розсекреченому архівному документі, «Ярема» виконав ряд складних завдань з добування науково-технічної інформації оборонного характеру. У результаті радянська розвідка одержала цілком таємні креслення на 205 видів військової техніки, зокрема авіаційних моторів для винищувачів. За допомогою «Яреми» закордонний відділ Головного управління державної безпеки залучив до розвідувальної роботи кількох впливових діячів зарубіжних антирадянських націоналістичних орга-нізацій, що дозволило значною мірою «локалізувати їхню ворожу діяльність проти СРСР».
У липні 1936-го Микола Петрович із родиною повернувся в Радянський Союз, чого, до речі, він домагався давно — ще до того, як дав згоду на співробітництво з розвідкою. Як випливає із шифрованого листування резидентури з Центром, до середини 30-х років «Ярема» наполегливо просив дозволити йому повернутися в Україну, незважаючи на те, що керівництво переконувало його залишитися в Парижі ще хоча б на рік для завершення важливої розвідувальної акції.
Він витримав цей мало не найважчий для нього рік на чужині. А коли нарешті опинився в Москві, йому, як пише В.Попик, дозволили «мешкати в кімнатці площею 9 квадратних метрів у комуналці, але на душі було сонячно та спокійно». «Ярема» виконав свій громадянський обов’язок, але попереду, як виявилося, на нього чекало ще не одне відповідальне завдання.
…Серпень 1939 року. Зустріч Молотова й Ріббентропа в Москві. Підписано історичний пакт про ненапад. Політики потискали одне одному руки, промовляли пишні фрази. А розвідка, як і належить, займалася своєю справою: не до-віряла, а перевіряла.
Виконуючи завдання чекістів, «Ярема» 17 квітня 1940-го виїхав у складі делегації Всесоюзного товариства культурних зв’язків до Берліна, де провів ряд конспіративних зустрічей і добув надзвичайно цінну інформацію. На її основі підготували доповідну записку вищому керівництву країни. У Державному архіві Служби безпеки України збереглася копія цього історичного документа. У ньому однозначно стверджується: попри укладений з СРСР договір про дружбу, уряд Німеччини активно готується до війни проти Радянського Союзу...
Найцікавіше, що дослідники діяльності радянської розвідки звернули увагу на таку деталь (про це писала газета «Правда» у травні 1989 року): легендарний Ріхард Зорге 18 листопада радіограмою з Японії повідомив Центр про можливий напад Німеччини на СРСР, а доповідна з матеріалами «Яреми» потрапила до Сталіна 10 червня 1940 року, тобто на п’ять місяців раніше.
Війна і повоєнний період біографії художника не настільки яскраво виписані майстрами оперативного мистецтва з Луб’янки. Подальше творче життя Микола Петрович присвятив своєму головному покликанню — служив мистецтву. На його рахунку півсотні персональних виставок і понад 200 групових. Твори М.Глущенка представлені у великих музеях України, Росії, Франції, США, Канади й інших країн. Найвідоміші пейзажі «Київська осінь» (1950), «Блакитні сутінки» (1977), цикл «По ленінських місцях за кордоном» (1966—1970). 1972-го він одержав високу нагороду — Державну премію Української РСР, 1976-го став народним художником СРСР, а ще через рік — останнього дня жовтня — помер. Похований у Києві на Байковому цвинтарі.
ДОЛЯ ПІДПІЛЬНИКА
…Ніл Хасевич, котрий захоплювався графікою, замальовками з натури, у роки війни вдягнув уніформу Української Повстанської Армії. Два роки, з квітня 1943-го, він був членом політико- пропагандистської ланки УПА-Північ, згодом — членом крайового проводу ОУН, керівником його технічної ланки (Волинь). Його вважали найкращим гравером підпілля й талановитим пропагандистом. Мав кілька псевдонімів — «Зот», «Бей», «Левко», «Рибалка».
Майже десять років митець провів у підпіллі. При тьмяному світлі гасниці створив понад 150 графічних композицій. Він був автором художнього оформлення нагород УПА. Улюблені дітища М.Хасевича — сатиричні часописи «Український перець» і «Хрін», що друкувалися нелегально. А з регалій і відзнак член Української головної визвольної ради від української інтелігенції мав Золотий хрест заслуги й медаль «За працю в особливо важких умовах».
Саме собою зрозуміло, що художник довго перебував в оперативному розшуку, який активно проводили на Заході України органи внутрішніх справ і державної безпеки. Товариші по зброї дбайливо переховували свого «провідника» від очей (читай — від кулі) «рад». При зміні бункера каліку перевозили на велосипеді.
Треба сказати, Ніла Антоновича вважали скромним і справедливим керівником, хоча звичаї в підпіллі були дуже суворі: усі труднощі й поневіряння командири зобов’язані були ділити нарівні з рядовими бойовиками.
На слід «Зота» чекісти виходили не раз. Якось у Львові через громадянина М., котрий зберігав у себе особистий архів Ніла Хасевича (закопав папери у скляних банках у саду), «органи» спробували винадити й захопити підпільника, але безуспішно. Згодом було перехоплено оунівський «грипс» (записка). У посланні повідомлялося про переправку запасу паперу й вишневого дерева, з якого виготовлялися друкарські кліше для друкування листівок і гравюр, і завдяки цьому «обчислили» спочатку населений пункт, де переховувався «Зот», а згодом вийшли й безпосередньо на прихисток.
Бункер було облаштовано в селянській садибі. Його виявили 4 березня 1952 року під час спеціальної чекістсько-військової операції. Вхід у підземелля було сховано в сараї під стосом дров, а криївка, порівняно простора, складалася з трьох приміщень. Тут і прийняв свій останній бій Ніл Хасевич разом із двома бойовиками, котрі його охороняли.
Ліквідувала «Зота» оперативно-військова група під командуванням капітана МГБ. Коли відкрили лаз, підпільники почали стріляти. У свою чергу чекісти метнули в бункер «димовухи» та бойову гранату. Коли збройний опір було зломлено, огляд підземелля показав, що «провідник» застрелив охоронця «Павла», який збирався здатися, і сам загинув з автоматом у руках.
Навіть бувалих оперів уразили знайдені в оунівському бункері замальовки з натури — страти й екзекуції місцевого населення часів фашистської окупації.
…Вони дуже різні, ці люди — Хасевич і Глущенко. Їхнє становлення і зрілі роки припали на один час — післяреволюційні 20-ті, передвоєнні 30-ті, суворі 40-ві... Але які різні долі!
У вільній, що так прагне демократії, Україні неупереджений погляд на події минулого поволі стає нормою. Скромна меморіальна дошка на столичній вулиці нагадує про маляра Миколу Глущенка. Експозиція малюнків, знайдених в архіві спецслужби й переданих у музей на Волині, зберігає пам’ять про художника-борця Ніла Хасевича.