Було це навесні 2015-го в Харкові. Я працював з місцевими волонтерами за програмою широкомасштабної психологічної допомоги, яка здійснювалася Інститутом демократії ім. П.Орлика за підтримки посольства США. Говорили, зокрема, про те, як правильно спілкуватися зі ЗМІ. Волонтери на війні й у тилу, в шпиталях бачили багато чого. Тримати це в собі нестерпно. Але прочитане читач напевне витлумачить по-своєму. А переповість іще якось інакше. І факт спотвориться, і емоція, зрештою, нічого, крім горя, не принесе.
Говорили про те, як спілкуватися з родинами загиблих, з пораненими у шпиталі. З ампутантами. Начебто було досить вузьке, кваліфіковане коло самовідданих людей, але однаково - не всі слова всім вдавалося відразу вимовити. Час був такий, ще не звикли.
Одна з учасниць, говорячи про самовідчуття (а всі виснажувалися тоді по повній), почала досить точно описувати симптоми стану, який має назву "емоційне вигорання". У конкретній волонтерській ситуації це - коли горе людей, з якими ти працюєш, стає твоїм особистим горем. З людського, патріотичного погляду - цілком природно, що ти прагнеш розділити біль іншого, помилково думаючи, що в такий спосіб він зменшиться. Насправді він клонується.
Емпатія підвищує самооцінку, поліпшує розуміння, але це приблизно те саме, якби ми підвищували рівень тактильності (відчуття дотиків) здиранням із себе шкіри.
Я перервав її, запитавши:
- Вибачте. А ким, власне, ви працюєте, поза волонтерством?
- Я психіатр...
Відтоді я часто наводжу цю історію на лекціях і тренінгах як приклад того, що знання й освіта, хай які вони значимі, самі по собі не захистять вас від психологічних травм. Діагностика взагалі складна річ, а самодіагностика - ще й підступна. Велика помилка вважати, що "зі мною цього ніколи не станеться, бо я не схожий/не схожа на людей, з якими це сталося".
Після спаду (почасти виродження, почасти професіоналізації) волонтерського руху в українському суспільстві нині прийнято говорити про втому, апатію, втрату ціннісних орієнтирів. Повернемося до анамнезу цих процесів трохи згодом, а зараз розглянемо саме явище "емоційного вигорання".
Насамперед, це аж ніяк не суто воєнне явище.
Стан вurn out "на цивілці" найчастіше діагностувався у вчителів молодших класів, поліцейських, лікарів, представників інших професій, тобто в тих, хто постійно спілкується з людьми в стані підвищеної нервозності, робить свою роботу відповідально й від того сам і страждає. Так, люди, яким на все й усіх начхати, значно менше зазнають стресів, незалежно від займаної посади.
Вигорання - це ще не стрес, а попередження про стрес, набір поведінкових сигналів, досить неприємних. Вам не подобається те, чим ви займаєтеся, ви робите це неохоче, погано, з поганими результатами, ви розчаруєтеся (насамперед - в усьому навколишньому світі, ви ж тут зовсім ні при чому). У вас втрачається відчуття часу, ви нікуди й нічого не встигаєте, але хапаєтеся за інші можливості втомитися, та так, щоб їх було побільше. У вас зникає почуття гумору, пропозицію відпочити день-другий ви прирівнюєте до зради. Але "по-справжньому сильним не будеш доти, доки в усьому, що відбувається, не побачиш смішного", - казав Кен Кізі в "Польоті над гніздом зозулі".
У результаті частіше, ніж звичайно, стаються нещасні випадки, казуси тощо. Стає важко взагалі ухвалювати будь-які рішення. Усні та/або письмові доповіді мають нечіткий, незв'язний характер, вас перестають розуміти.
Зрозуміло, це вас дратує і гнівить. І ця утрудненість у спілкуванні й підтриманні дружніх стосунків з іншими людьми перетворюється на недовіру до оточуючих.
У вас стійке відчуття того, що ви занедужуєте, але ні температура, ні будь-які інші аналізи цього не підтверджують. Найбільш недовірливі згадують про зурочення, чари, психотропну зброю та шапочки з фольги.
Трудоголізм набуває особливих рис - люди частіше бачать світ саме в такому світлі, яке вимагає від них постійних особистісних зусиль. Словом, людина сама породжує уявлювані проблеми, додаючи їх до тих, що вже присутні в її житті. Біг наввипередки з годинниковою стрілкою, болісна потреба в постійній активності й виконанні кількох справ одночасно (мультифазія).
Ну й, зрозуміло, у вас зникає почуття гумору. Навіть істеричне. Бо істерика - це перекіс енергії, а вигорання - її стрімке зменшення. Ви страшенно серйозні, і в якийсь момент слово "страшенно" стає головним.
Тепер повернімося до стану суспільства. Майдан розбудив творчі, моральні сили українського суспільства. І цей вулканічний процес, як і годиться грандіозному тектонічному явищу, проходив досить спонтанно. Самоорганізація відбувалася так, як утворюється нова суша, коли магма тече в море, - багато пари, гуркоту, бризок, і майбутній рельєф шельфу вгадати неможливо.
Як у будь-якому повстанні, нудних офіційних політиків спочатку дуже потіснили народні маси, і була велика надія на те, що зрештою їх зіпхнуть кудись остаточно, щоб не плуталися під ногами.
Та ба. Пропустимо загальновідомі трагікомічні епізоди кадрових призначень і потоку брехливих обіцянок. Але коли постмайданні призначенці відносно міцно всілися на своїх сідалах, перед ними постало завдання видового політичного виживання. Для цього вони спробували все ще вируючою енергією повстання поуправляти. Технічно це було можливо, і в інших країнах так траплялося. Але взаємна ненависть і конкуренція, які виникли по тому, зробили це, як і багато чого іншого, неможливим.
Активні воєнні дії дозволили видозмінити, зменшити, а потім і ліквідувати самостійну громадянську активність, спрямовану на боротьбу з зовнішнім агресором. Волонтерський рух спіткала доля добровольчих батальйонів. Ідеться нині не про те, погані вони були чи хороші, реформа це ЗСУ чи саботаж з боку тих, хто ненавидить ідейно мотивованих. Сама структура управління державою, що змінилася за десятиліття лише декоративно, у принципі не сприймає будь-якого самоврядування (зі свіжого - навіть фінансування новоспечених об'єднаних територіальних громад буде йти не прямо, а через древні обласні чи міські бюджети). Народний ентузіазм чиновників дуже дратує. Задля справедливості треба сказати, що за ентузіазмом часто не спостерігається ні кваліфікації, ні досвіду. Але тут ідеться про те, що наша влада за визначенням не терпить ідеалізму як світогляду, звертання до ідей, а не до грошей, і героїзм окремих людей вона визнає, скрегочучи зубами, лише тоді, коли це самоочевидно. Тому що герої суспільство надихають, а чиновники та депутати - ні. І останнім від цього дуже заздрісно.
Отже, вся канцелярська рать сукупністю зусиль намагається помножити на нуль те, що називається людським і соціальним капіталом. Людський капітал підвищує спроможність адекватно оцінювати ризики і здійснювати стратегії з їх зниження, але в основі цієї спроможності лежать духовні категорії - віра, надія, любов, хоч би як романтично це звучало в контексті психологічних травм.
Соціальний капітал - це довіра, вона сприяє координації і співробітництву, а також доступу до ресурсів. Але довіра виникає на основі спільно пережитого досвіду, і отут облом, бо в українського суспільства та українських чиновників досвіди геть різні. І довіра між ними якщо й виникає, то у виняткових обставинах, і ненадовго.
Державний апарат зосереджується на тому, на чому він якось розуміється, - на економічному капіталі, а також фізичному й природному.
Суспільство бачить: те, що становить для нього цінність, державою ігнорується, а ритуальні жести нібито єдності з суспільством дратують так само дико, як дратують телевізійні відвідування храмів на релігійні свята. Бо і в одному, і в іншому випадках - це форма знущання з віри.
Суспільство, щоправда, сильно завищило шкалу соціальних очікувань. Необхідною умовою досягнення успіху є позитивна мотивація. При цьому що сильніший мотив досягнення, то більша загроза недосягнення, що й відбулося. Реформи справді відбуваються. Але це реформи держави за рахунок утилізації соціального і людського капіталу, це їхня ціна. Суспільство не готове платити таку ціну і опиняється у фазі, яку в Середні віки вважали б підготовкою до війни за віру.
Війна в нас нібито йде, але держава робить усе для того, щоб початкові мотиви участі громадян у ній втратили сенс (теж зі свіжого - виловлювання призовників). Це, власне кажучи, не якийсь пекельний винахід Банкової та Грушевського. Спонсорам країни зовсім не потрібна країна з якоюсь своєю пасіонарною ідеологією - вони цього страшенно бояться. При цьому втрата сенсу відбувається зовсім не на рівні перших осіб - їхні промови й тексти досить-таки хороші, іноді навіть дуже.
Однак у цих текстах - ні слова про механізм реалізації ідей, які в них містяться. Бо такого механізму в держапараті не існує. Ну хіба вони вороги самі собі?
Колись цей соціальний стан, у який нас ввели, називався стародавнім марксистським терміном "відчуження", що дістав другий подих у філософів 70-х минулого століття. Але якщо ми говоримо в категоріях психології, то емоційне вигорання - саме воно.
Що із цим станом робити?
Влада ніколи не зрозуміє, що успіх людини більше пов'язаний з особистісними передумовами, ніж із ситуаційними. Влада щиро вважатиме, що люди не розуміють і не цінують зусиль, які чиновники для них роблять. Тому порятунок виключно в тому, щоб у самодіагностиці була орієнтація на особистий успіх.
Навіть разове переживання успіху може настільки змінити психологічне самопочуття на краще, що різко змінюються ритм і стиль діяльності, стосунки з оточенням. Звучить не дуже по-волонтерськи, але ви нікому не зможете допомогти ні фізично, ні емоційно, якщо самі схожі на ходячу тінь. Тобто якщо ви презирливо відмітаєте будь-які особисті позитивні порухи до кращого, та хоч упродовж доби, тому що "не час для цього", то вам уже ой-ой.
Яка філософія емоційного вигорання?
Це конфлікт реального успіху (адже щодня у вас щось та виходить!) з уявленням про себе як невдаху або людину з заниженим рівнем вимог.
Коли об'єктивні результати (так, Кремль усе ще не горить!) надто відрізняються від очікувань суб'єкта, то, вважаючи свій успіх випадковим, песиміст зберігає стійкість своєї "Я-концепції". Те, про що я писав вище, - це конфлікт успіху з уявленнями про систему соціальних цінностей. Виникає, коли людина негативно оцінює панівні цінності в даній соціальній системі. Проблема в тому, що саме панівних цінностей у нашій соціальній системі немає взагалі. Це не так уже й погано. Була вже одна "цінність" майже століття, ледь її позбулися. Погано те, що на "блошиному ринку" цінностей моральність відсутня взагалі. Можна як завгодно глузувати з приводу європейських "колінних" скандалів, але це істерична реакція на тренд - не можна ігнорувати моральних орієнтирів. Вони можуть змінюватися, нічого не поробиш, але мають бути в принципі. А в нас із цим проблема.
Слово "вигорання" сюжетно передбачає якусь займисту площину, землю, образ розтрісканого ґрунту без рослинності тощо. Але річ у тому, що в українському випадку цей топос, ця територія ще не цілком відбулися. Розпечена лава усе ще виливається в океан. Хоча й не так потужно.
Емоційна проблема й більшість соціальних дискусій - саме про твердінь, про ідеологічну точку опори, відсутність якої, до речі, нас узагалі робить вигідною жертвою на тлі ЄС, який тріщить по всіх швах.
Тому доречно говорити про вигорання внутрішнього простору. Люди, які бодай раз побували в піщаній або крижаній пустелі, назавжди запам'ятовують це відчуття неможливості вдихнути. Бо дихати нема чим. Органи дихання є, а вдихнути нема чим, хоча фізично все є. Задихаєшся.
Українське суспільство задихається, щойно народившись. Те, що свідомо чи несвідомо з ним робить нинішня влада, нагадує лоботомію минулого століття. Це нейрохірургічна операція, при якій одна з часток мозку (лобна, тім'яна, скронева або потилична) висікається або роз'єднується з іншими ділянками мозку. За тих часів це вважалося знахідкою. "Буйний" хворий (при параноїчній формі шизофренії, наприклад) ставав досить адекватним, але при цьому залишався таким собі милим напівовочем.
Владі потрібно стабілізувати ситуацію інструментами, які в неї є, задля цілей, які в неї є.
Суспільству потрібно захистити те, за що воно заплатило великою кров'ю. У цьому сенсі воно може бути досить агресивним.
"Якщо тобі нема заради чого прокидатися, то будеш довго й мутно плавати в цьому сірому проміжку, але якщо тобі дуже треба, то видертися з нього, я зрозумів, можна", - це вже згадуваний Кен Кізі.
Автор не теоретик - він пережив усі стани, про які говорить. У вас теж вийде.