Аби спробувати зрозуміти молодь Донецька, перейнятися її проблемами і щоденними радощами, можна піти двома шляхами. По-перше, обійти до дір у кросівках усі державні й недержавні організації і товариства, наслухатися від поважних панів, «у якому тяжкому становищі перебуває сучасне суспільство і що треба робити молодим і перспективним», аби все-таки успішно вийти з нього бодай за дев’ять місяців. Оббивати пороги облдержадміністрацій і вникати в суть запропонованих «забугорних» програм американських організацій допомоги — шлях досить довгий і однобокий. По-друге, можна зануритися у нічне життя міста. Ультрасучасна музика, що дражнить своїми децибелами барабанні перетинки, неон, дим і нічна прогулянка затихлим центром із подальшим абстинентним синдромом уранці. А в такому стані ніяке суспільство й оточуючі не підлягають опису, аналізу, і певні висновки робити надто важко.
Варіант третій — легший, ніж перший, і безпечніший, ніж другий, при цьому оригінальний і цілком інформативний. Отже, життя донецької молоді в одну пляшку пива. Лише за сім ковтків можна побачити весь Донецьк як на долоні. Сісти біля флагштокової стели за монументом Леніна і, поглядаючи час від часу на величезну рекламу мобільного зв’язку над будинком Міністерства вугілля, спостерігати за хлопцями і дівчатами, які проходять мимо.
Раз — дівчина з мобільним телефоном, яка перетинає площу по діагоналі. У молоді, охопленої повальною мобіломанією, з’явилися нові повсякденні турботи: як поповнити рахунок на своєму телефоні і закачати новий рингтон. Урбанізація робить свою склобетонну справу, і молодь дедалі більше замикається у власному маленькому світі мобільного зв’язку. Наче й поруч людина, а наче її й немає. Ілюзія, що утворюється для юнаків і дівчат великого міста.
Два — розповсюджувачі листівок із закликом до об’єднання і консолідації «усіх, хто почувається патріотами». Наскільки політизована молодь у Донецьку? Не варто думати, що це місто — такий уже бастіон безмежної любові до біло-синього руху. Так, у кількох кроках від мого «посту» майже два роки тому було розташоване наметове містечко на підтримку Януковича, але молодь брала в цій запальній політичній фієсті посередню участь. Так, добре сходити на агітконцерт, де можна безкоштовно послухати поп-виконавців і потусуватися зі знайомими. Так само донецькі світлі голені голови ходять на матчі «Шахтаря» — не стільки з любові до футболу, скільки підтримати своїх. Багатьом уболівальникам футбол як такий узагалі не цікавий. Головне, щоб люди гарні зібралися на матчі. Політику і футбол у Донецьку невловимо об’єднують дві речі — масовість і можливість «покричати все що заманеться, все одно тебе ніхто не почує». Окрім того, політкампанії для донецької молоді, втім, гадаю, як і для київської і львівської — гарний спосіб заробити. Хоча все-таки в шахтарському мегаполісі є політично свідомі молоді люди. За традицією минулих часів тут досі шанують вислів «Праця — справа честі», тому майки з Че Геварою — це не модний кіч, а ознака радикальної соціалістичної приналежності. Багатьом відомо, хто такий Троцький або Лимонов. Однак ця молодь не часто ходить на мітинги й пікети, а радше тихо спивається від неможливості бодай щось змінити. У Донецьку можна побачити і біло-синіх, і помаранчевих, і бютівців, які заробляють на чергову сесію. Політика — це ж весело, приміром, можна піти пити пиво не в парк на лавочку, а під розкотисті громи закличних промов голів адміністрацій.
Три — замислений студент із заліковкою. А чим може жити молодь великого міста влітку? Ті, хто вступив, готуються до навчального процесу і тривалої боротьби з викладачами, які приборкали не одне покоління лобурів. У Донецьку є де розгорнутися освітній фантазії — «Національний», «Національно-технічний», «Медичний», «Торговельний», Консерваторія і ще низка комерційних «вузиків», що постачають на ринок висококваліфікованих безробітних. Молодь живе життям напіврозвалених гуртожитків і квитанцій для оплати пропущених занять.
Чотири — підліток, обвішаний, немов новорічна ялинка, значками із зображенням коноплів й модних виконавців. Складається враження, що нічне життя Донецька за своєю шумністю і клубністю не поступається найкращим танцполам Ібіци. Від боулінг-клубів до величезних комплексів для вибивання грошей. Розважайся донесхочу! Мабуть, зростаючий попит молоді на музичні нічні клуби та їх будівництво може переплюнути лише популярність супермаркетів, що плодяться мов гриби після «кислотного» дощу. Запаси дешевого продовольства вдень — і у швидкий ритм мегаполіса під прожекторно-неонові вогні дискотечного півмороку. Музика — це те, що цікавить сьогодні молодь більше, ніж мобільний зв’язок, політика чи футбол. Навіщо чогось прагнути або чогось бажати, якщо молодій душі може бути просто «по тязі» або «колбасно» у напівшаманських, хвилеподібних ритмах електронної музики? Проте залишилися ще «герої рок-н-ролу», котрі хоч якось підтримують тліючий пломінь живої музики. Два донецьких рок-радіо прагнули всіляко підтримувати ініціативу «людей, що грають», але врешті-решт з низки причин у їхньому ефірі дедалі частіше звучать Тіна Кароль і «Блєстящіє». Тож у Донецьку з офіційною рок-музикою усе гаразд — її практично немає. А що ще потрібно нормальному рокеру, як не тотальний андеграунд?
П’ять — робітник на машині аварійної служби. Багатьох донеччан мучить, мов середньовічний кат, питання пошуку хліба насущного. Літні підробітки для студентів, мерчендайзерство й участь у тютюнових акціях — а куди ж іще податися молодому, привабливому й енергійному, як не в лоно торгівлі? Усіх забезпечить тимчасовим заробітком сфера послуг. А якщо хочеться працювати серйозно — тоді шахтна і металургійна справа чекають на вас із розпростертими важкими обіймами. Заводам і шахтам завжди потрібне міцне, не згублене шкідливими звичками здоров’я хлопців. Чи платитимуть вам зарплату і чи забезпечуватимуть соціальні виплати, залежить від завзятої роботи і докладених зусиль. А можливо, просто від примхи всіх тих, хто постійно цій самій молоді обіцяє світле майбутнє і бананові пальми замість сірих вулиць міста мільйона троянд. Донецьк за останні три-чотири роки почав нагадувати величезну трудоресурсну губку. Сюди приїздить молодь із усіх маленьких конаючих шахтарських містечок у пошуках кращого життя. Знаходить дорогі квартири і роботу вантажника чи реалізатора.
Шість — дівчина з газетою оголошень про продаж/купівлю квартир. Квартирне питання терзало й псувало радянських громадян усі сімдесят років життя червоної наддержави. Та й у наш час воно постійно нагадує про себе. Знайти молодій людині квартиру в центрі Донецька, тим більше купити, — завдання складніше за прибирання авгієвих стаєнь. Для корінних донеччан це не проблема, а от для «практично донеччан» — досить суттєва. Жити в наметових містечках уже не вистачає ніяких застуджених і «прострелених» спин. Тому в пошуках затишного куточка юрби прибульців обчитують обклеєні оголошеннями кутки. Опісля тісняться по троє осіб в однокімнатній квартирі, що перетворюється на маленький караван-сарай, або селяться в гуртожитку.
Сім — хлопець із книгою. Явище рідкісне і, можливо, навіть нереальне. Хоча є варіанти, чому вони все-таки з’являються. Якщо молода людина — із картатою краваткою поверх сорочки у смужку і пропонує вам почитати цю книгу, — це представник якоїсь протестантської громади, котрий намагається порятувати грішну душу в курному і задушливому краї. Якщо це просто молодик, який сидить на лавочці з книгою, — підійдіть і вщипніть його: якщо не вилається — отже, насправді це інтелігент, який відпочиває. А що може читати такий підозрілий суб’єкт? Усе що завгодно, від Марініної до Кастанеди. Донецька молодь, яка любить читати, повально захоплена Коельйо, Брауном і книгами про «самопізнання себе в сімейному житті і взагалі». Хоча зустрічаються шанувальники фантастики, фентезі та «класиків-сучасників» — Кафки, Муракамі, Сартра й інших.
Що турбує молодь Донецька? Те ж саме, що й по всій Україні. Хоча важкий індустріальний характер міста, немов старий, пропахлий димом пес, накладає на все це свій відбиток. Можливо, втрачена колись мрія про світле майбутнє, замінена телефонними іграшками і постійним пошуком роботи, і віра в єдиний великий народ, поглинена бутафорськими транспарантами з гаслами і купленою освітою, збіднила і спростила бажання молоді. Можливо, не все ще втрачено, і мораль ринкових відносин усе-таки поступиться місцем бодай чомусь світлому. Навіть якщо це світле буде чистим аркушем паперу, де можна буде намалювати щось духовне.