Історія Рози Паркс проста й приголомшлива, як міф чи апокриф. Коротко її можна викласти буквально в двох реченнях. Чорношкірій американці, яка поверталася з роботи автобусом, було велено підвестися зі свого місця, щоб уступити його білому чоловіку. Її відмова підкоритися привела до скасування расової сегрегації на Півдні Сполучених Штатів і ознаменувала початок нової ери в боротьбі за громадянські права.
Щоб розібратися, чому та як це сталося, треба згадати не таку вже давню історію США. Громадянська війна (1861—1865) покінчила з рабством, але переможені жителі Півдня зовсім не перестали ставитися до негрів як до недолюдей. У результаті на зміну рабству прийшла сегрегація, що проявилася в групі законодавчих актів на рівні окремих штатів, які отримали загальну назву «закони Джима Кроу» — за іменем знаменитого в ті часи чорношкірого комедійного персонажа. Попри кількаразові спроби доказу їхньої неконституційності, закони, які зобов’язують влаштовувати окремі школи, кафе, ресторани, громадські туалети, вагони поїздів і навіть лави в парках для людей із білою та небілою шкірою, протрималися в південних штатах аж до 60-х років минулого століття. Єдиною сферою, в якій сегрегація забезпечувалася з трудом, був міський транспорт — жодна компанія не могла потягнути утримання окремих автобусів для білих і чорних. Межа між «білою» і «чорною» зоною автобусного салону регулювалася за допомогою переносного знаку.
Коли Роза Паркс 1 грудня 1955 року ввійшла в автобус на своїй звичній зупинці біля універмагу, де вона працювала швачкою, вільним виявилося лише одне місце біля проходу в першому ряду «чорної зони». Незабаром «біла зона» теж заповнилася, і водій пішов пересувати розділовий знак. Сусіда Рози, що сидів біля вікна, підвівся. Вона пропустила його, а потім пересунулася до вікна й знову сіла. Викликаний водієм поліцейський повів порушницю в дільницю. Того самого вечора її відпустили додому під заставу. Цієї самої ночі активісти надрукували 35 тисяч примірників листівок зі зверненням до всіх чорношкірих жителів Монтгомері, які закликали їх не користуватися автобусом наступного понеділка — день, на який був призначений суд над Розою Паркс, котру звинуватили в порушенні громадського порядку.
Суд, який тривав 30 хвилин, визнав місіс Паркс винною за всіма пунктами обвинувачення. Як покарання вона заплатила штраф у 10 доларів, а також оплатила судові витрати — ще чотири долари. День суду видався дощовим, проте практично все 40-тисячне чорне населення Монтгомері ігнорувало автобуси. Люди йшли пішки чи брали таксі, де за кермом сиділи чорношкірі водії, які, підтримуючи бойкот, брали за проїзд стандартну ціну автобусного квитка — 10 центів.
Цього самого дня було створено нову громадську організацію для боротьби з сегрегацією, керівником якої вирішили вибрати щойно прибулого до міста молодого й нікому не відомого священика баптистської церкви Мартіна Лютера Кінга. Ввечері, звертаючись до парафіян, Кінг вимовив слова, що стали знаменитими: «Настав час, коли люди просто втомилися...» Роза Паркс, яка стояла поруч, не сказала жодного слова, але сама її присутність поруч із Кінгом була більш ніж красномовною.
Автобусний бойкот, запланований спочатку тільки на понеділок, протривав 381 день — доти, доки Верховний суд США не визнав дискримінаційні автобусні правила, які діяли в Монтгомері, такими, що не відповідають Конституції. Знаменита фотографія, яка зображує як Роза Паркс сидить в автобусі, була зроблена 21 грудня 1956 року — у день, коли сегрегацію в громадському транспорті Монтгомері було офіційно скасовано. Образ Рози Паркс — пристойного вигляду, охайної жінки в окулярах і темній сукні — став символом тихої, але стійкої людської гідності перед обличчям всесильної та несправедливої влади.
Після цих подій їхня героїня ще десять років продовжувала займатися шитвом, допоки 1965 року чорношкірий конгресмен Джон Коньєрс не запросив її для роботи в приймальню свого офісу. Після смерті чоловіка та на його честь 1977 року місіс Паркс заснувала Інститут саморозвитку, в якому молодь вивчає історію боротьби за громадянські права. 1992 року вона опублікувала автобіографічну книжку «Роза Паркс: Моя історія». Ще за життя вона була визнана гідною багатьох нагород, включаючи, зокрема, шведську Премію миру її власного імені (Rosa Parks Peace Prize), а після смерті 25 жовтня 2005 року, у віці 92-х років, стала першою жінкою, церемонія прощання з якою пройшла в ротонді Капітолія, — честь, якої дотепер удостоювалися лише президенти, конгресмени та воєначальники.
...Вчинок «матері правозахисного руху» був помічений, піднятий на щит, уплинув на долю країни і став прикладом для мільйонів. Її заслуги були оцінені преміями та почестями, а ім’я ніколи не буде забуто. Не можна, проте, залишити за дужками й деякі деталі, що роблять реалістичнішим цей дещо плакатний сюжет. По-перше, Роза Паркс була не першою жителькою Монтгомері, яка відмовилася підкоритися принизливій вимозі поступитися своїм місцем білому, проте попередня жінка за деякими особистісними параметрами (надто молода, надто нестримана, надто уразлива з моральної точки зору — завагітніла в 15 років поза шлюбом...) «не потягнула» на символ боротьби з несправедливістю. По-друге, до цього часу чорношкіре населення містечка мало сильну правозахисну організацію і цілком «дозріло» для цивілізованих масових протестів. По-третє, без організованої інформаційної кампанії про вчинок Рози довідалися б десятки, а зовсім не тисяча людей, що не мало б такого потужного впливу на маси. Та й сама Роза, будучи активісткою руху за права чорношкірих (секретар місцевого відділення Національної асоціації сприяння прогресу кольорового населення, або NAACP), добре знала, що робити, а головне — чого не робити при затримці: не пручатися, однак і не підкорятися, не вступати в суперечку, не платити штраф на місці... Утім, усі ці деталі анітрохи не применшують мужності її особистого вибору, адже суворість і ретельність дотримання правил сегрегації регулярно підкріплювалися акціями й маршами куклукскланівців, які практично завжди залишалися безкарними.
Про жертви і борців
Упродовж століть предметом дискусії про роль особистості в історії були діяння полководців, лідерів і вождів, чиї руки, як правило, були закривавлені. З розвитком демократії в центрі поворотних історичних подій дедалі частіше опиняються пересічні громадяни, які відстоюють свої права та свою людську гідність. Та, віддаючи належне Розі Паркс, не можна забувати про тих, хто, виявляючи особисту мужність «за місцем проживання і за місцем роботи», ніколи не стане загальнонаціональним героєм, не напише історію свого життя, не буде визнаний гідним міжнародних премій, але без особистого внеску яких нічого не вийшло б... У випадку з Розою це тисяча її співгромадян, які впродовж 381 дня непохитно й послідовно підтримували масову акцію протесту.
Однак і наша власна історія дає багату поживу для міркувань на цю тему. І тут неможливо не згадати наше недавнє радянське минуле. Питання про те, як могла розвалитися величезна імперія (що мала не тільки спецслужби, а й цілу армію сексотів), довго хвилюватиме уми істориків і простих людей. Один із варіантів відповіді такий: потужна й тоталітарна машина, яка здавалася вічною, була зруйнована мільйонами пересічних громадян, спроможних на Вчинок. І не настільки важливо, у чому він полягав — у сміливості публічно висловити свою думку, у незгоді підписати чергового листа, який таврує «ворога», у передрукованому вночі самвидавному тексті, у «крамольному» виступі на зборах... За цими особистими протестами нерідко слідували скалічені долі, зруйновані кар’єри, сім’ї, що розпалися. І практично жодних шансів, що хтось згадає, оцінить, запише, розповість нащадкам — історія несправедлива й примхлива, і в ній немає місця пересічній людині, її стражданням, сумнівам, безсонним ночам, що привели до маленького в масштабах країни, але гігантського в рамках окремої долі протесту.
Скільки їх було — спроможних на благородний Вчинок, спрямований на боротьбу за свої права? Більшість із них тоталітарна система відкидала, принижувала, знищувала. Адже вони грали не за правилами, не вписувалися в систему, не мирилися з нею. Психологи могли б це називати соціальною дезадаптацією, психіатри — синдромом пошуку правди, а обиватель — звичайною дурістю: «Їм що, найбільше за всіх треба, краще про дітей подумали б». І ніхто не поставить поруч із пам’ятником Невідомому солдату пам’ятник невідомим борцям із тоталітарною системою. Ні, не жертвам, а саме борцям!
Ми надто часто вживаємо слово «жертва», але рідко замислюємося про відносність цього поняття. До жертв радянської влади слід зараховувати не лише тих, кого вона скалічила, а то й відняла життя, а й тих, хто добровільно продав їй душу. І таких жертв тоталітаризму багато, набагато більше, ніж хотілося б вважати. Це й бабуся, яка з останніх сил йде на комуністичний мітинг; і колишній сексот, котрий здригається при слові «люстрація»; і недавній комсомольський діяч, який органічно вписався в ударну працю з добування грошей, і пересічний громадянин, що принижено прогинається перед «великим начальником». Важко визнавати, але всі ми якоюсь мірою жертви радянської влади. Виживши й пристосувавшись, ми стали особливою породою, виведеною шляхом «неприродного добору». Нам дуже важко зважитися на високий протестний Учинок. Як більшості чорношкірих жителів Монтгомері сорок років тому, нам важливо, щоб хтось подав нам приклад, розпочав першим — і тоді вже наплювати на «генетичний» страх, тому що загальнолюдське прагнення до свободи сильніше за будь-яку «набуту спадковість»!
Першим завжди важко — вони часом на десятиріччя випереджають свій час і нерідко губляться в масі тих, хто наслідував їхній приклад. Неможливо не згадати в зв’язку з цим про правозахисників 60—70-х років, на яких «по повній програмі» відігралися радянські каральні органи. Середньостатистичний обиватель знає від сили десяток імен із цієї когорти — в основному тих, хто загинув у боротьбі з системою або ж згодом став публічним політиком чи громадським діячем. Усі вони — безперечні герої, гідні поваги й навіть поклоніння. Проте дуже небезпечно, коли постаті видатних і помітних особистостей заступають собою загальну картину процесів, які охоплювали великі маси громадян. Тому що тоді народжуватимуться міфи — «Купка дисидентів розвалила Радянський Союз» або «Один із протиборчих кланів організував помаранчеву революцію».
Торішній Майдан був квінтесенцією революції, її обличчям, яскравим барвистим фасадом, проте й удалині від нього тисяча «маленьких українців» виходили на бій із системою. По всій країні прості громадяни здійснювали рішучі Вчинки: відмовлялися брати участь у фальсифікаціях, йшли на ризик втратити роботу чи місце навчання... Хтось першим у своєму населеному пункті зав’язував помаранчеву стрічку, хтось демонстративно виходив із залу, де нахраписто пояснювали, за кого слід голосувати, хтось чергував уночі на виборчій дільниці... Один улаштовував свій маленький Майдан у себе на роботі, відкрито протестуючи проти несправедливості, інший біг до комп’ютера, щоб через Інтернет зробити важливу інформацію надбанням гласності. Та що там казати — рік тому навіть просто опустити до виборчої урни бюлетень, де позначений «не той» кандидат, — і то вимагало часом певної мужності.
Помаранчева революція склалася в результаті з мужніх дій окремих людей. І саме в цьому її велич — вона була істинно народною. Майдан допоміг нам подолати відчуття самітності: «разом нас багато — нас не подолати». Одноразовий революційний ефект був досягнутий — ми довели, що ніхто не відніме в нас право вибору. Та чи спроможні ми на мужні вчинки, які забезпечили б еволюційний шлях розвитку нашої держави? У чому мають полягати наші дії, щоб Україна рухалася далі шляхом демократії? Де ті перші, хто, як Роза Паркс, покаже приклад мільйонам, надихне на грамотний цивілізований захист своїх прав? Хто навчить, як перемогти чиновницьке хамство й свавілля; пояснить, як здолати страшну корупційну систему, яка схожа на багатоликого, багатоголового монстра, котрий мімікрує, чиї щупальця проросли в нашу душу, деформували її, посіяли паростки цинізму, пристосуванства та байдужості? Чи спроможні ми на Вчинки — не під акцію, а щодня, не на очах у публіки, а для себе — для своєї душі, для збереження почуття власної гідності, заради нормального життя своїх дітей?