«Часом можна висловить
пейзажем
Те, для чого слів нема
людських».
М.Рильський
Перед його картинами стоїш довго у глибоких роздумах. Тут якось не думаєш про вимучені різноликі концепції чи віртуальні, почасти відомі самому лише автору, закодовані розумові конструкції. Його мистецтво екзотеричне, відкрите, доступне найширшому загалу. Почуття, емоції, враження — основні важелі естетичного впливу. Відкинувши свинцеві, догматичні вериги та ідеологічні шори, митець натхненно і жадібно припав до чистого джерела природи, животворної сили, що упродовж тисячоліть випоювало й виколисувало не одне покоління художників. Нести людям красу — основна функція мистецтва. Як без мелодії немає музики, так без емоцій і настрою немає картини. Ці незаперечні істини і стали основними засадами творчої біографії Петра Ткаченка.
За холодним, засніженим обрієм догорає вечірня зоря. Там, за припорошеною хурделицею скирдою, в багряних муках зникає короткий зимовий день. Драматизм настрою підсилює темний стривожений в чуттєвому очікуванні силует вороного коня. Розкуйовджена вітром грива, чутливі ніздрі, нашорошені вуха ловлять звуки неусвідомленої тривоги. Лише коротка статична мить — і гулко вдарить він копитами, здіймаючи снігову куряву, відлунюючись у далеких засніжених просторах. І вже самому глядачеві художник довіряє додумати, що зірве його на цей шалений галоп: постріл, розбійний посвист чи збурені крики гайвороння. Картина «Сполох» характерна для композиційного прийому художника, де основне дійство ще не настало, але ось-ось відбудеться, і, найвірогідніше, відбудеться уже там, за рамою, і, в залежності від уяви і підготовки глядача, розіллється на безліч інших можливих сюжетних варіантів.
Твір, написаний наприкінці 1960-х, став знаковим не тільки для автора. Він став пророчим для України, де в тодішньому сонливо-задушливому перебігу політично-громадського життя художник підсвідомо відчув бурхливі і грізні події наступних десятиліть. Картину помітили… Олесь Гончар, Борис Олійник, Олександр Бандура, Павло Загребельний чутко вловили віщу долю цього полотна, а поет Микола Удовиченко, підсумовуючи загальні враження від персональної виставки художника, викарбує у книзі відгуків: «Спасибі за чорне полум’я коня на білому снігу!»
Вже зараз можна говорити про власну «Живописну Україну» Петра Ткаченка, про Україну чисту й звабливу з її Дніпром і безіменними річечками, росянистими луками й соловє’їними долинами, широкими обріями і тихенькими озерними заводями. Биті, закурені шляхи і чарівна принада маленьких стежин. Поглинута буйною зеленню сільська церква й магічні чари всесвітньо відомих архітектурних перлин постають поруч на його полотнах, вивершуючи напрочуд прекрасний і романтично-піднесений образ своєї країни. Ось солодко спить у снігових перинах заколисаних нічною хугою Пирогів, його безмежно дорога мала батьківщина. Вдалині, під самою смужкою темного лісу, за кучугурами снігу, манливо мерехтить далекий вогник надії.
Холодна морозна ніч. Під високими зорями іскриться інеєм у сяйві місяця похилена над яром верба, з-під якої темним водориєм вибивається з льодового панциру невеликий ручай. Образний ряд довершує звуковий. На залитому зачаклованим світлом косогорі натужно виє стара вовчиця. Трохи моторошно і водночас млосно радісно. Бо тут казка й бувальщина, минуле і сьогочасне сплелося разом, б’ється, пульсує у рамі, манить у цей заворожений, розлитий місячним сяйвом світ. «Опівночі» — таку назву дав художник цьому твору.
Зиму митець подає пишною, емоційною, незайманою. Віхоли й завірюхи змінюють сліпучі, до різі в очах, залиті сонцем снігові феєрії. Вигаптувані інеєм дерева довершують візерунки на білому зимовому полотні. Сніг пухкий, неторканий, лише інколи з першим ранковим протоптом, вражає непорочною чистотою.
Явори дитинства і осокори юності. Художник виходив на цей шлях довго, долаючи складні життєві перепони.
А до того були гінкі королівські пальми й океанські прибої, тропічні зливи й жорстокі руйнівні карибські торнадо. Куба, перша любов… Там, на далекому острові, пройшли його кращі молоді роки, звідти й розпочалася його творча життєва біографія, про яку відомий поет, культурний аташе кубинського посольства у Москві Рауль Феред скаже не відкритті персональної виставки П.Ткаченка у Москві, що мала назву «Друг наш — Куба»: «Молодий військовий художник із берегів Дніпра приїхав на Кубу і зустрів там Революцію, так спалахнула любов і відбулися заручини!»
Вони не розірвані, ті заручини, і сьогодні. Пекучі й глибокі спомини роз’ятрюють душу, довгими осінніми ночами приходять у кольорові сни, змушують раз по раз знову і знову поринати у ті грізні і далекі тепер уже 1962—1964 рр. В мистецьких колах його вже давно прозвали «кубинцем», бо Куба тривалий час займала весь його життєво-творчий простір; нею жив, марив, її обожнював. Художник відвідає Кубу знову через двадцять з лишком років —цього разу уже в складі депутації українсько-кубинської дружби. І знову виставки, поїздки, зустрічі з глядачами. Кубинська серія творів знайшла великий резонанс далеко за межами України, а кубинське телебачення зніме про нього телефільм; преса, радіо привернуть увагу до біографії українського митця. Великий цілитель і поціновувач — час — довершив свою справу. Перед нами унікальний результат: художник витворив своєрідний, нестримний, вибухово-яскравий кольоровий симбіоз тропічної Куби з витонченим, більш стриманим колоритом України. Вони живуть поруч, живлячи й органічно доповнюючи одне одного. Несподіваний і в той же час цілком закономірний результат. Якраз той, що і мав на увазі Борис Олійник, коли пророчо сказав художнику після його першого повернення на батьківщину у 1964 році: «У щось воно таки та виллється». І, як бачимо, не помилився.