«Перед революцією російська людина мліла вже давно. Як же: у французів була революція, а в нас немає. Ну й що ж, готувалися ми до революції, вивчали її? Ні, ми цього не робили. Ми тільки тепер, заднім числом, накинулися на книжки й читаємо. Я думаю, що цим треба було займатися раніше. Але раніше ми лише оперували загальними поняттями, словами, що, от, бувають революції…»
Ці слова з публічної лекції, прочитаної великим російським ученим, лауреатом Нобелівської премії академіком І.П.Павловим навесні 1918 року в Петрограді, точно відбивають і наше нинішнє ставлення до аналізованої проблеми.
90 років тому, 20 листопада, Третім Універсалом Центральної Ради була проголошена Українська Народна Республіка. Цей акт був результатом не теоретизування, а продуктом нових історичних обставин, динамічного розвитку політичної ситуації на російському постімперському просторі.
В Україні процес національного державотворення переходив з автономістської в самостійницьку стадію. Попри наявність в Універсалі федералістських декларацій, за своїм сутнісним значенням це було фактичне оформлення України як держави.
Універсал прямо вказував на головні атрибути державності: народ — «український і всі народи України», територія — «землі, заселені у більшості українцями», влада — «давати закони і правити належить нам, Українській Центральній Раді, і нашому правительству — Генеральному Секретаріатові України». Вже в самій назві — Українська Народна Республіка — закладалися фундаментальні принципи народоправства і демократії.
Нація, яка до того була позбавлена свого природного найменування, не знала кордонів (принаймні їх позначень на офіційних картах), яка в офіційному вжитку змушена була користуватися нерідною мовою, не мала змоги безперешкодно дотримуватися власних звичаїв і традицій, не була повноправним господарем своїх природних багатств, відроджувала власну державність, поривала з підневільністю минулого і відкривала широку перспективу повноцінного розвитку.
За великим рахунком, таких доленосних днів у нашій непростій історії зовсім небагато. Природно, що ця дата привертає підвищену увагу і заслуговує на особливу оцінку. Адже нам потрібен той історичний синтез, який дасть нам змогу визначити місце української революції у вітчизняній та світовій історії, відмовитися від двоколірного погляду на неї, припинити, врешті-решт, громадянську війну в усіх її проявах (особливо коли погодитися з тезою, що 1917 рік завершився, або щонайменше увійшов у свою завершальну стадію, у 1991-му), стати цивілізованим народом.
Лорд-протектор Англії Олівер Кромвель |
Відзначаючи особливу роль козацької еліти, слід зазначити: витворена нею політична система та інституційна модель немонархічного державного утворення у складі монархії проіснувала понад 100 років. Однак позбавлені можливості реально впливати на перебіг подій народні маси водночас перестали бути і носіями суверенітету, що зрештою призвело до втрати державності. Цей урок, безперечно, є актуальним і для сучасності.
У добу козацької революції формувалася українська державна ідея, що стала для наступних поколінь прапором у боротьбі за національну незалежність. Революція відіграла роль могутнього імпульсу для формування української нації, зумовила закріплення назви «Україна», яка згодом поширилася на всю територію українського етносу.
Ідеали революції середини ХVІІ ст. вкарбувалися в генетичну пам’ять народу, викликаючи захоплення і залишаючись невичерпним джерелом національного духу, високого патріотизму.
Значний вплив на українство справили дві демократичні революції — 1848—1849 років в Австрії та Угорщині, 1905—1907 років у Росії. Завойовані тоді свободи дали відчутні імпульси до консолідації обох гілок нації, що народжувалася, зміцнення потягу до свободи, боротьби за розширення політичних прав.
Перша демократична революція в Росії 1905—1907 років, для якої було характерним переплетення селянського, робітничого та національно-визвольного векторів, відчутно вплинула на піднесення національної самосвідомості українського народу, радикалізувала його вимоги щодо задоволення потреб національно-культурного розвитку.
Зусилля українських інтелектуалів були спрямовані на ліквідацію реакційних заборон щодо розвитку і вживання рідної мови. Активізувався процес створення культурно-освітніх осередків, з’явилася україномовна преса. Тогочасне українське суспільство продемонструвало здатність до самоорганізації, проявом якої було утворення політичних партій, рад, профспілок. Українські політики отримали перший досвід парламентської діяльності, оформивши в Державній думі власну фракцію.
Революція 1905—1907 років рельєфно окреслила роль національної еліти в спрямуванні визвольного руху. За словами його ідеолога Михайла Грушевського — щоб довести «серйозність українських національних завдань, їх органічність і неминучість».
Попри поразку революції, українські політичні сили отримали вагомий досвід боротьби. Активізувався процес українського державотворення. Українська ідея, поступово викристалізовуючись, ставала домінантою визвольного руху. Однак постулат державної самостійності досить кволо пробивався до масової свідомості, а більшість української еліти, вихованої на традиціях народництва, була в полоні федералістських ілюзій щодо майбутнього України в демократичній Росії.
Нагромадивши значний потенціал протесту, нестримного прагнення до волі, бажання самому розпоряджатися власною долею, українство з перших днів революції 1917 року широким потоком улилося у спільний процес демократичних перетворень. Водночас окреслилися й виразні тенденції, що виокремлювали події в Україні у самостійний напрям революційної боротьби, надаючи їм характеру національно-демократичної революції.
Ініціювала і надихала цей процес створена на початку березня 1917 року Українська Центральна Рада, яка з громадсько-політичної організації перетворилася на вищий законодавчий орган держави. Найбільший ідейний вплив на тогочасні революційні настрої мали голова Центральної Ради Михайло Грушевський і керівне ядро українських соціал-демократів на чолі з Володимиром Винниченком.
Визначальним змістом української революції стала боротьба за вільний розвиток української нації у всіх без винятку проявах її існування — економічному, політичному, духовному. Керманичі української справи вважали, що повномасштабне розв’язання проблеми державотворення є немислимим без органічної її ув’язки з нагальними соціальними перетвореннями. Саме в цьому, передусім, вбачався глибинний демократичний смисл розпочатої боротьби, ним же визначався сутнісний зміст і характер національної революції.
Наріжними основами концепції революції стало прагнення до зміцнення демократичних завоювань у всеросійському масштабі з подальшим запровадженням української державності (широка національно-територіальна автономія), щоб спільно з іншими націями і народами колишньої імперії здійснити перетворення, які впритул підвели б до народоправного ладу.
Тісне взаємопоєднання двох основних засад — національно-державотворчого та соціально-визвольного — найістотніша риса головних документів Центральної Ради — універсалів. Вони стали реальними кроками української нації до власної державності: від декларування намірів запровадити широку національно-територіальну автономію у федеративній демократичній Російській республіці до проголошення Української Народної Республіки самостійною, суверенною державою українського народу; від абстрактно-прихильного орієнтування на популярні тоді соціалістичні гасла — до перетворення на державну політику засад справжнього народоправства і соціальних гарантій.
Висуваючи гасла, які нерідко нагадували положення платформи найрадикальнішої тогочасної політичної еліти — РСДРП(б), лідери українських соціалістичних партій усе ж дистанціювалися від радикалізму більшовиків, віддаючи перевагу поступальному, реформістському руху до поставленої мети. Однак невдовзі виявилася нездатність реалізувати на практиці оголошену стратегію і тактику. Зокрема, непослідовність і зволікання із вирішенням соціальних завдань усе більше не відповідали настроям та інтересам мас. У вирішальний момент вибору перспективи суспільно-політичного розвитку все це вилилося в конфлікт українських «верхів» із власними «низами», в антагонізм із більшовиками, котрі виборювали альтернативний політичний курс. Виявившись, зрештою, неспроможною спрямувати природну визвольну енергію та революційний потенціал мас у бажане русло, Центральна Рада стала заручником власної політики. Вона не змогла ефективно протистояти претензіям на політичну владу в Україні інших сил, можливості яких примножувалися опорою на зовнішню, чужонаціональну мілітарну силу. Воєнна поразка в боротьбі з більшовиками і розгін Центральної Ради запрошеними в Україну австро-німецькими окупантами стали гіркою розплатою за недалекоглядний курс. Українська революція пройшла свій перший, національно-демократичний етап.
Спроба створити Українську державу у формі новітнього гетьманату вилилася в соціально-політичну реставрацію. Реанімувати ідеологічні постулати українського консерватизму не вдалося через перерваність історичної традиції. Національна еліта, бувши налаштованою на демосоціалістичні цінності, стала в опозицію до правлячого режиму, а консервативно-ліберальні кола тяжіли до федерації з небільшовицькою Росією. Нетривала доба гетьманування Павла Скоропадського загальмувала поступ українського суспільства, але не знищила причин, які породили Українську революцію, не вичерпала її іманентних потреб.
Нового прискорення революційним подіям надали листопадова (1918 р.) революція в Німеччині та розпад Австро-Угорщини. Залишення окупантами України вибило основну підпору гетьманського режиму й відкрило шлях до відновлення УНР. Розпад «клаптикової» монархії негайно стимулював оформлення Західноукраїнської Народної Республіки, ініціювання нею соборницького процесу.
Другий етап Української революції виявився тривалішим, однак значно суперечливішим і трагічнішим, ніж перший. Він приніс нові випробування українському народові й завершився, урешті-решт, поразкою. На жаль, 1919 і 1920 роки нашої історії вивчені менш ґрунтовно, хоча в подіях та процесах саме цього часу криється чимало повчальних уроків, актуальність яких сьогодні очевидна.
Повсюдні антигетьманські настрої і така ж масова, дієва підтримка закликів Директорії до відновлення УНР ще раз незаперечно довели, що демократичний, республіканський лад — то ідеал не лише прогресивної частини суспільства, а й мета, на яку генетично зорієнтоване українство. Проте в пошуках ідейної платформи УНР між тогочасними політичними силами виявилися істотні розбіжності.
Ліва частина колишнього національного фронту (її уособлював В.Винниченко) схилялася до радянського ладу на основі трудових рад і встановлення союзницьких відносин з Радянською Росією, у всякому разі — до пошуків шляхів замирення з нею. Праві елементи політичного табору українства (вони значно посилилися з об’єднанням УНР і ЗУНР завдяки галицькому представництву) тяжіли до класичних зразків європейського парламентаризму. Звідси — прагнення до зближення з країнами Антанти (об’єктивним виразником цих тенденцій, хоч і не беззастережно, слід визнати Симона Петлюру).
За таких обставин єдності поглядів на перспективи національно-визвольної боротьби не було досягнуто. Влада Директорії виявилась апокрифічною, а підконтрольна їй територія невпинно звужувалася. Живе тіло молодої держави, а відтак і людські долі, краяли численні фронти. Зсередини республіку роз’їдала іржа отаманщини.
На внутрішній стабільності УНР, її державницькому житті згубно позначалося суперництво за лідерство в національно-визвольному русі. У найчисельніших і найвпливовіших українських партіях — українських есерів та українських соціал-демократів сталися розколи. Значна частина їхніх колишніх членів потрапила до нових утворень — Української комуністичної партії (боротьбисти) та Української комуністичної партії (укапісти). Ввійшовши у спілку з КП(б)У, попри певні ідейні розходження, вони істотно зміцнювали базу радянської влади.
Непримиренні супротивники більшовиків на чолі з С.Петлюрою гарячково шукали політичного виходу в нових контактах з іноземними силами — спочатку з Антантою, потім — поляками. Проте міцніючій радянській владі вдалося розбити іноземних інтервентів, поляків, білогвардійські армії та придушити повстансько-отаманський рух.
Українська національно-демократична революція 1917—1921 років завершилася поразкою. Невдачі будівництва першої в ХХ ст. Української держави були обумовлені низкою причин.
По-перше, це тривала бездержавність та розділеність українського народу, незавершеність формування модерної нації. А звідси й слабка усвідомленість потреб власної державності.
По-друге, перебіг української революції визначався рівнем політичної свідомості провідної верстви — селянства, для якого домінуючим було розв’язання соціальних завдань.
По-третє, деформована національно-класова структура українського суспільства, тяжіння до ідеологічної спадщини старого режиму залишили поза впливом української ідеї інонаціональний сегмент населення, рекрутуючи з нього сили, антагоністичні українській революції.
По-четверте, українська еліта через ідейно-політичні розходження, різне бачення стратегічних завдань революції, внутрішню конфронтаційність не виконала місії загальнонаціонального лідера і не змогла спрямувати визвольну боротьбу українців у єдине державне річище.
По-п’яте, неуспіх української революції значною мірою був детермінований перебігом і наслідками світової війни, переможці в якій не вважали Україну суб’єктом міжнародного права.
І все ж Українська революція ХХ століття справила надзвичайний вплив на подальшу долю українства. Насамперед, вона відродила приспану століттями неволі українську націю. Саме революція викристалізувала українську державницьку думку, спричинивши її еволюцію від федералізму до самостійництва. Утверджувана героїчною боротьбою українських патріотів, ідея самостійної держави стала чи не найбільшим спільним надбанням усіх політичних напрямів українства — від крайніх правих до націонал-комуністів.
До здобутків революції слід також віднести відродження й розвиток ідеї соборної України, втілення її у суспільній свідомості. І хоча Акта злуки 22 січня 1919 року не вдалося реалізувати, а західноукраїнські землі залишилися у складі інших держав, принцип соборності став загальнонаціональною мрією, невід’ємною часткою всіх українських визвольних політичних програм.
Відродження української національної державності виявилося тією базовою цінністю, яку наше суспільство змогло зберегти, закріпити, розвинути. Революція переплавила у своєрідний сплав різні за походженням засади, витворивши феномен української радянської державності. А вже він став об’єктивним чинником федеративного устрою СРСР, зумовив не лише самоствердження, самореалізацію національного організму, а й набуття ним економічної могутності, культурний розвиток, втілення в життя соборницької ідеї в практично оптимальних етнічних кордонах, надання прав суб’єкта міжнародного співтовариства. Зрештою, на зламі 80-х — 90-х років минулого століття Українська РСР стала тією матеріальною субстанцією, на якій зародилася й розбудовується сучасна незалежна Українська держава.
Звісно, з погляду порушеної проблеми, цілком логічно й нагально постає завдання дати науково-політичну кваліфікацію подій останнього двадцятиріччя.
Сучасна наукова література оперує терміном «антикомуністична революція» як уже очевидним фактом. Він, у свою чергу, вказує на те, що марксизм негласно відступив від претензій бути основним джерелом радикальних ідей.
Проте подібна теза в 90-х роках минулого століття викликала особливе заперечення. І сутність його полягала в тому, що «такого роду висновки не відповідають марксистсько-ленінським позиціям, за якими соціалістична (комуністична) революція завершує собою тип глибоких перетворень, що мають насильницький характер, а далі настає тривалий історичний період всебічного удосконалення нового суспільства включно до його вищої фази. А якщо це так, то події у країнах Центральної та Південно-Східної Європи є виключно контрреволюційним реваншем ворожих соціалізму сил, тимчасовою його поразкою» (Юрій Новопашин).
Не випадково для багатьох учених-суспільствознавців не лише Росії та СНД, а й країн Центральної та Південно-Східної Європи, а також Заходу термін «революція» «взагалі не уявляється прийнятним щодо подій 1989—1990 років».
Вони пропонують такі, зокрема, визначення: «обвал» або «демонтаж» режиму, «вихід із попередньої системи», «реставрація», «переміни», «перехід», «транзит», «перехід до демократії та ринку», «процес радикальних змін», «рефолюція», «еволюційна революція», «інставрація», «системна трансформація».
Безперечно, зміст, уже отримані результати та суспільна значущість глибинних зрушень, що відбуваються за нашої безпосередньої участі, можуть бути віднесені до справді революційних. Ідеться, зокрема, про здобуття Україною національно-державної незалежності, створення всіх необхідних передумов для прискорення і завершення процесу формування сучасної політичної нації (як визнано у світовому досвіді — це мета і сутність національно-визвольних революцій). Ідеться також про істотну, докорінну зміну майнових відносин, структури власності (завдання і стрижень більшості соціальних революцій) і, як наслідок, — переворот у всій політичній системі (також неодмінна умова і природний розвиток революції). Мабуть, не меншою мірою така кваліфікація може бути поширена на кардинальні трансформації у міжнародних орієнтирах незалежної держави, на злами в уявленнях про її місце і роль у сучасному світі.
Однак ці та інші зрушення досягнуті не тими засобами, якими вдавалося здійснювати аналогічні чи подібні завоювання в попередні епохи. Справді, вони не були пов’язані з могутніми сплесками соціальної активності, що виливалась у масові силові акції та жорстоке протиборство, призводили до численних жертв, тобто не мали тієї ціни, яку платило суспільство за прогресивний поступ у попередніх революційних ситуаціях.
Разом із тим навряд чи виправданим було б лише на цій підставі беззастережно вважати сутність змін, що відбуваються, еволюційним процесом, а шлях, яким пішов розвиток подій, — однозначно реформістським. Тут переважно абсолютизуються мирні форми досягнення тих-таки революційних за сутністю і масштабами результатів.
Водночас одним з уроків, що мають бути засвоєні сучасним суспільствознавством, є подолання легковажності, поспішності, з якими були зроблені висновки щодо принципової наукової оцінки загострення в один з моментів нашого поступу суспільних суперечностей, котрим позначилася реалізація окреслених вище глибинних якісних тенденцій. Ідеться, звичайно, про «феномен Майдану», що дістав назву помаранчевої революції. Публікації і монографії з гучними, привабливими назвами навряд чи додали авторитету гуманітарній науці.
Події 2004 року — це, на наш погляд, пік боротьби за владу на тлі вияву та публічної демонстрації народом національної самосвідомості. Такі ж фази загострення боротьби за владу, але слабші за напругою, країна пережила у 1993—1994, 1996 та 2001—2002 роках.
З цього приводу цікавою і свіжою видається думка психологів: «... Можна стверджувати, що феномен помаранчевої революції є проявом агресії суспільства, принаймні значної його частини, на владу як на батьківський об’єкт із прагненням замінити (як на свідомому, так і на підсвідомому рівні) поганий батьківський об’єкт на інший і кращий. В основі такої агресії — на думку авторів — є складна історія української ментальності впродовж багатьох століть, коли можливості самовираження та самореалізації української нації так чи інакше, більшою чи меншою мірою, пригнічувалися панівним режимом».
Тим же, хто і далі наполягає на визначенні подій листопада-грудня 2004 року як революції у загальноприйнятому розумінні цього терміна, належить пояснити зміст твердження Стівена Коена, що «всі останні десятиріччя ми прагнули керувати політичними змінами на пострадянському просторі. Америка прагнула довести: Україна — це наше, Грузія, Прибалтика — це також наше».
Мабуть, значно перспективніше пошукати пояснення сутності подій, що відбуваються за нашої безпосередньої участі, в параметрах дискусії про вступ нинішнього світоустрою в епоху «глобальної революції», яка розпочалася наприкінці минулого століття й «набирає дедалі більших обертів».
В умовах тотальної кризи всіх вироблених і вже апробованих форм політичної організації суспільства за «класичними» зразками, дедалі очевиднішої неспроможності розв’язати нагальні соціальні проблеми, що одномоментно досягають кризових меж у всесвітньому масштабі, «глобальна революція» стає неминучою і, природно, детермінує потребу засвоювати як нові ідеологічні, політичні цінності, так і форми організації самого світу. Сьогоднішня Україна як суб’єкт геостратегічного процесу входить у простір цієї «глобальної революції» з очевидною метою — шляхом докорінних перетворень, «переворотів» у житті нації забезпечити досягнення незрівнянно вищої цивілізаційної якості, яка була б варта великого, талановитого народу.
Отже, обґрунтовано кваліфікуючи теперішні процеси як революційні — за умови опори на об’єктивні, принципові оцінки всього попереднього вітчизняного історичного досвіду, органічного засвоєння та творчого використання повчальних уроків минулого, — можна з надією дивитися в майбутнє, прогнозувати, що подальший поступ України буде плідним, стане новим сходженням на якісно новий щабель суспільного розвитку.