Ще років 10—15 тому звичайна іранська родина була численною. 1979-го населення Ірану становило 32 млн. чоловік, а нині ця цифра подвоїлася. Уряд країни вже тоді мав усі підстави почати боротися з безконтрольним зростанням населення. Боротьба ця зводилася в основному до пропагандистських заходів, а також, з огляду на той факт, що в Ірані аборти заборонені, населенню надавалися послуги з безплатної стерилізації жінок, котрі вже дітей мають. Хоч як це дивно, але у містах в очікуванні цієї процедури створювалися черги. З’явилося навіть таке гасло: «Менше дітей — краще життя», яке, втім, спрацювало в основному серед міського населення, де рівень культури вищий, а народ грамотніший та освіченіший.
У середній міській іранській сім’ї зараз не більше двох-трьох дітей, хоча в міській, але малоосвіченій і заодно досить забезпеченій може бути четверо-п’ятеро, а інколи семеро-восьмеро дітей. У середній родині в сільській місцевості дітей значно більше, ніж у міській. Можливо, це пояснюється тим, що в селах, де батьки виконують тяжку сільськогосподарську роботу, діти часто трудяться нарівні з ними і є додатковими й такими потрібними робочими руками.
У міських родинах діти в основному навчаються, і тут практикується винагорода, зокрема й матеріальна, за хороше навчання й допомогу в хатньому господарстві. В Ірані 20-бальна система оцінювання, і дитину можуть заохочувати в такий спосіб: чим вища оцінка, тим більше грошей вона отримає на свої особисті витрати. Діти намагаються скористатися такою можливістю.
У міській іранській сім’ї працююча дитина — явище рідкісне. Діти практично не працюють на виробництві, але вони можуть піти вчитися до ремісника або інших спеціалістів і навчитися робити що-небудь своїми руками. В основному це стосується хлопчиків. Вони також допомагають батькові, якщо в нього є свій бізнес, приміром магазин, кафе тощо. Підліткам доручають сходити до магазину, виконати певну роботу в будинку або у дворі. Офіційно держава дозволяє працювати на виробництві й займатися громадською діяльністю з 15-річного віку.
Понад 90% дітей виховують у родині матері, незважаючи на те, що багато іранських жінок працюють. Інколи дітей віддають на виховання бабусям та дідусям, у дитячі садки (вони в основному приватні) або запрошують няньку. Батько бере участь у вихованні дітей, проте саме на ньому традиційно лежить обов’язок забезпечити економічний добробут сім’ї.
Аж до 12-річного віку хлопчики й дівчатка в Ірані виховуються однаково. З 12 років (приблизно в цей самий час дівчинка починає носити ісламський одяг «хеджаб») мати починає інтенсивно вчити дівчинку премудростей тієї роботи, яку виконує жінка в домі: готування їжі, прання, прибирання, гаптування. Те саме відбувається і в школі, куди іранські діти приходять у шестирічному віці.
В іранській школі існує кілька рівнів: початкова школа триває п’ять років, потім так званий «період керівництва» — три роки, середня школа — ще три роки й останній рік — доуніверситетський період, який відвідують лише ті, хто збирається вступати в університет. Обов’язкова одинадцятилітня освіта.
Попри те, що в Ірані хлопчики й дівчатка навчаються окремо протягом усього шкільного періоду, різниця в програмах з’являється лише тоді, коли їм виповнюється 14 років. Ця розбіжність не стосується вивчення наук, але в дівчаток продовжують розвивати ті навики, які їм у родині прищеплює мати: навчають крою та гаптування, готування їжі, вчать доглядати за дітьми та старими. А хлопчики починають осягати основи техніки, електроніки тощо. Навчаючись у середній школі, хлопчики один день тижня працюють на виробництві. Керівництво школи, приміром, посилає їх на певний завод, з яким укладає угоду, і наприкінці року керівник підприємства виставляє дитині оцінку за роботу. Грошей за цю працю підлітки не отримують, більше того, їхні батьки можуть інколи самі заплатити за те, щоб син працював на престижному підприємстві, де вже достатньо бажаючих працювати. Мета такої практики полягає в тому, аби дитина до закінчення школи опанувала хоча б одним фахом, здобула навики практичної діяльності й була готова до самостійного життя в суспільстві.
Як уже згадувалося, дівчаток приблизно у 12-річному віці вдягають у хеджаб. Проте вже з першого класу вони носять шкільну форму, яка також є мусульманським одягом і схожа на хеджаб. У такий спосіб вони звикнуть до одягу жінки в мусульманському суспільстві. З найбільш раннього віку діти вивчають у школі курс основ релігії, який між іншим психологічно підготовляє дівчаток до думки про те, що мусульманський одяг носити зручно та природно. На шкільному рівні це сприймається як навчальне розпорядження.
Ми, жінки західного світу, можемо критично ставитися до такого одягу, гадаючи, що він має бути досить незручним. Проте мусульмани вірять, що, крім усього іншого, він відіграє консолідуючу роль у родині, оскільки жінки не відкривають себе стороннім чоловікам. Вони вважають, що це сприяє більшій доброзичливості між усіма членами сім’ї та зростанню взаємної любові, бо діти в усьому наслідують батьків. Справедливості ради треба зазначити, що сімейні й родинні узи в Ірані набагато міцніші, ніж у західних країнах.
Цікаво, що традиція покриття голови не є винаходом ісламу, як заведено вважати, вона практикувалася ще за часів зороастризму, до прийняття мусульманства. І в часи правління шахів, коли проводилася політика посиленої європеїзації країни, деякі глибоко релігійні жінки продовжували прикривати голову, а в період правління батька останнього іранського шаха Мухаммеда Реза Пехлеві поліцейські на вулицях зривали з жінок мусульманський одяг і рвали його на шмаття. За останнього шаха таких акцій уже не проводили, а після того, як 1979 року в результаті перемоги ісламської революції Іран оголосили ісламською республікою, носіння хеджаба стало обов’язковим для іранських жінок, а покривати голову в країні мусять навіть іноземки.
Отже, повернімося до шкіл. Раніше практично всі школи в Ірані були державними, а протягом останніх 10 років у країні відкрилося багато приватних. Шкіл із пансіоном і проживанням в Ірані немає. Якщо дитина через нещасний випадок або з якоїсь іншої причини втрачає батьків, її, як правило, усиновляють або удочеряють родичі й державі не доводиться нею опікуватися.
Після закінчення школи, одружившись, дорослі діти залишають рідний дім, якщо матеріальне становище це їм дозволяє. Якщо ні — молода сім’я продовжує жити з батьками. Одружуються в Ірані рано (іслам рекомендує ранні шлюби), починаючи з 17 років.
Дошлюбні статеві стосунки у країні глибоко засуджують, мабуть, цим і пояснюються такі ранні шлюби. Для іранської дівчини секс до шлюбу — велика ганьба, і якщо таке сталося, молоді люди мусять обов’язково побратися, інакше в дівчини практично не залишається шансів вийти заміж. Якщо юнак відмовляється одружуватися, дівчина має право подати на нього в суд, і його буде покарано.
В Ірані не зустрінеш на вулиці чи в громадському місці парочку, що цілується, дівчина та хлопець навіть не тримаються за руки: у цій країні не заведено виносити на люди почуття, афішувати свої стосунки. За мусульманськими традиціями, існує два кола осіб: дозволене і недозволене. До першого належать батько, мати, дружина, чоловік, сестра, брат, діти. І ці люди подають одне одному руку виходячи з транспорту, обіймаються та цілуються, зустрічаючись та прощаючись. Проте торкатися сторонніх жінок і чоловіків в Ірані не заведено. Тому, навіть повертаючись із роботи зі своєю колегою, іранський чоловік не подасть їй руки, виходячи з автобуса. Проте якщо, приміром, у літню спеку чи в зимовий холод чоловік за кермом власного автомобіля побачить на зупинці самотню жінку, він може запропонувати довезти її до дому або пункту призначення, і вона без будь-якого остраху пристане на його пропозицію.
Батьки в Ірані мають незаперечний авторитет, і їх глибоко шанують. До них зазвичай звертаються на «ви», і їхні настанови для дитини до досягнення нею повноліття обов’язкові. Нащадок може висловлювати власну думку, але брутальні суперечки, сперечання, підвищення голосу щодо батьків неприпустимі.
Заохочується гармонійне виховання дітей, для цього існують школи мистецтв, музики, спортивні школи. В Ірані немає балетних спектаклів та сучасного балетного мистецтва через традицію ісламу не оголювати себе перед сторонніми. Драматичних театрів багато.
Посилати дітей до досягнення ними повноліття на навчання за кордон в Ірані не заведено, зате здобуття вищої освіти за кордоном із метою вивчення іншої мови та культури цілком заохочується.
В останнє десятиліття Іран наштовхнувся на ще одну проблему у вихованні дітей — наркотики. Вони проникають у країну з найбільших центрів виробництва наркотичних речовин Афганістану й Пакистану. У молодшому віці наркотики навряд чи доступні дітям, проте підлітковий і старший — небезпечні в цьому сенсі. Держава дуже жорстко бореться з вживанням і розповсюдженням наркотиків: людину, викриту в продажу навіть найменшої дози, негайно засуджують до страти. Наркоманів не беруть ані на роботу, ані на навчання. Навіть при укладанні шлюбу обов’язково слід надати довідку про те, що молоді люди не наркомани. Засоби масової інформації приділяють велику увагу боротьбі з цією недугою, у своїх дитячих і підліткових програмах пропагують здоровий спосіб життя.