Цієї весни Україна відзначить 170-річчя фундатора української класичної музики Миколи Лисенка. Його рід - із села Гриньки, що на Полтавщині. Але зв’язки сім’ї композитира з Кіровоградщиною настількі різноманітні й досі маловідомі, що потребують ширшого висвітлення.
Перші шість років свого життя Микола Віталійович, як стверджує у своєму щорічнику «Історичний календар Кіровоградщини» краєзнавець Володимир Босько, жив у місті Крилові (нині Світловодськ), де батько майбутнього композитора служив у кірасирському полку. Якраз у той час там відбував військову службу відомий російський поет Фет, який, за твердженням краєзнавців, навчав Миколку російської абетки. Хлопчик був охочий до грамоти, не раз випрошував в офіцерів олівці, щоб писати букви. За що й дістав прізвисько «карандашик».
Більше ніж через тридцять років, у 1880-му, будучи вже зрілим композитором, Микола Віталійович виступив у Єлисаветграді (колишня назва Кіровограда) з великим концертом, який пройшов із приголомшливим успіхом, про що повідомляла тодішня преса. Під час концерту звучали увертюра до «Різдвяної ночі», українська рапсодія «Думка-Шумка», романси.
В Єлисаветграді з 1904-го по 1917 рік мешкала донька Миколи Лисенка Галина. Її чоловік, викладач комерційного училища Костянтин Шило мав гарний голос, часто виконував українські народні пісні. Родина, як відомо, належала до українофільського гурту, який об’єднував навколо себе міський нотаріус Василь Нікітін, перший голова Єлисаветградської «Просвіти». Коли ДПУ 1928 року заарештувало Василя Олександровича, в його справі не раз згадувалося прізвище й Костянтина Шила - близького знайомого бранця і небезпечного для радвлади українського діяча.
Тоді ж, до революції, Костянтин Степанович брав участь в організаційному засіданні української громади міста, де вирішувалося питання про створення «Просвіти», та в організаційних зборах української секції Єлисаветградського педагогічного товариства, де виступив із доповіддю. Був організатором у місті літніх учительських курсів з українознавства. Відомо, що дружина Галина була його однодумцем і помічником у всіх справах.
Згодом сім’я виїхала з міста.
Як зустрілися Лисенко і Шевченко
Відомо, що за життя двох геніїв української культури такої зустрічі не було. Коли помер Тарас Шевченко, майбутній композитор був студентом Київського університету і, можливо, й усвідомлював значення великого поета для України, проте доля не звела їх у житті. Звісно, Микола Віталійович писав твори на слова Тараса Шевченка, не раз організовував вечори пам’яті Кобзаря, та хто міг передбачити, що через роки й десятиліття їхні нащадки зустрінуться (хоча теж розведені в часі) у степах Центральної України, у невеличкому залізничному містечку Знам’янка?
Річ у тому, що не одне десятиліття цю тему досліджував патріарх краєзнавства нашого краю, нині, на жаль, покійний, В’ячеслав Шкода. Його бабуся Олімпіада - донька Єгора Степановича, внука Шевченкової сестри Катерини, яку він ніжно любив і яка, вийшовши заміж, виїхала в сусіднє з Кирилівкою село Зелена Діброва, коли маленькому Тарасові було дев’ять років.
Першу масштабну статтю В’ячеслава і Євгена Шкод (батько краєзнавця - теж великий шанувальник музики і театру), присвячену зв’язкам роду Лисенків з нашим краєм, опубліковано в журналі «Вітчизна» ще в середині 60-х років минулого століття.
* * *
Найпримітніше місце серед цих зв’язків - перебування Андрія Лисенка, брата композитора, в містечку Знам’янка. Андрій Віталійович прожив тут разом із сім’єю майже 20 років, потрапивши сюди ще в досить молодому віці, але вже маючи певний професійний і життєвий досвід. Випускник медичного факультету Київського університету до своїх тридцяти з гаком років устиг побувати молодшим лікарем у сьомому флотському екіпажі Балтійського флоту, добровольцем санітарного відділу у Сербії, яка на той час (1876 рік) воювала з Туреччиною, лікарем військових госпіталів у Миколаєві, Кишиневі, на пароплавах Верхньо-Дунайської флотилії.
Його заслуги перед тодішньою імперією дозволяли претендувати на лікарське місце в Києві, але він разом із сім’єю (на той час маючи вже чотирьох дітей) виїздить на станцію Знам’янка (тоді Харково-Миколаївської залізниці), яка стояла на перетині найважливіших залізничних шляхів Півдня Росії. Тут Андрій Віталійович став головним лікарем залізничної лікарні, оселившись фактично в одному із закутків Чорного Лісу, неподалік містечка.
Якраз у цей час (весна 1885 року), як пише В’ячеслав Шкода, у Знам’янку приїздить брат дружини Миколи Лисенка Олександр Липський. Активний учасник гуртка «Народна воля», він був політичним піднаглядним і, очевидно, сподівався у провінційному містечку знайти перепочинок від прискіпливої уваги поліції. Андрій Лисенко влаштував його домашнім учителем у сім’ю лісничого Квеста. Але невдовзі доноси в поліцію поновилися, і Липському довелося буквально тікати зі Знам’янки. Серед його паперів було знайдено книжку з автографом Марії Карпівни Барілотті (Тобілевич), що свідчило про зв’язки народовольця з театральною родиною Тобілевичів.
До речі, Андрій Лисенко, який свого часу - ще студентом - брав участь як учасник хору у постановці опери Миколи Лисенка «Різдвяна ніч», за порадою і з допомогою свого давнього друга драматурга Михайла Старицького, в якого квартирував під час навчання, організував серед робітників станції аматорський музично-драматичний гурток. У п’єсі Михайла Старицького «Не судилось», дуже популярній серед місцевого люду, роль Катрі грала донька лікаря Наталя Лисенко, котра пізніше стала професійною акторкою, зіркою німого кіно і багато років, уже перебуваючи в еміграції, листувалася з родиною Шкод.
Очевидно, не тільки цим, а й уважним і людяним ставленням до своїх пацієнтів лікар Андрій Лисенко здобув чималий авторитет серед місцевого робітництва. Аж до того, що під час революційних подій 1905 року саме Андрія Віталійовича обрали головою страйкового комітету й відрядили на станцію Люботин, де спалахнуло повстання робітників, для узгодження дій.
У своєму нарисі, присвяченому Андрієві Лисенку, В’ячеслав та Євген Шкоди цитують тодішню єлисаветградську газету «Голос Юга», яка писала про виняткову організованість та дисциплінованість знам’янських страйкарів. Вони дали відсіч чорносотенцям з Єлисаветграда, котрі прибули на станцію агітувати за свої ідеї. Звісно, лікар очолив страйковий комітет ще й тому, що мав ліві погляди. І за це довелося розплачуватися: у грудні 1905 року Андрія Віталійовича заарештували й відправили у Вятську губернію.
Микола Лисенко не раз гостював у брата у Знам’янці. Особливо тривалими були відвідини влітку 1892 року, коли в Києві лютувала холера і сім’я Миколи Віталійовича кілька літніх та осінніх місяців жила в селі Орлова Балка, неподалік містечка. Саме в цьому селі мали маєток поляки Шимановські, десятирічний син яких Кароль навчався у знаменитій Єлисаветградській музичній школі Густава Нейгауза. Гру юного музиканта похвалив Микола Віталійович, відзначивши неабияке музичне обдаровання хлопчика.
В Орловій Балці композитор здійснював оркестровку свого славетного твору - опери «Тарас Бульба». Як пригадуватиме син Миколи Віталійовича Остап, батько часто грав разом з дядьком Андрієм, який теж тонко розумів музику. Микола Віталійович - на роялі, а його брат - на скрипці. Виконували твори Чайковського, Бетховена, Шумана.
Та ідилія швидко закінчилася. Сім’я клопотала перед владою, аби Андрієві Віталійовичу дозволили виїхати із заслання за кордон на лікування, бо здоров’я його різко погіршилося. Дозвіл з великими труднощами було отримано, але 1910 року, повернувшись до Києва, лікар Андрій Лисенко помер у Києво-Святошинському тубсанаторії, не доживши й до шістдесяти…
На приміщенні Знам’янської лікарні, де працював Андрій Лисенко, 1975 року встановлено меморіальну дошку на його честь, а 1983-го, до 100-річчя лікувального закладу, присвоєно його ім’я. Ще через дев’ять років Знам’янській музичній школі присвоєно ім’я Миколи Лисенка.