До Восьмого березня всі ставляться по-різному. Комусь важливе саме відчуття свята: зайвий привід зібратися всією сім’єю чи з друзями за одним столом, чоловікам — приділити трішки більше, ніж звичайно, уваги своїм жінкам, жінкам — відчути себе коханими і бажаними. Хтось ставиться до цього свята скептично, з іронією. Для когось воно — банальний привід випити, для когось — звичайний день, що нічим не відрізняється від низки інших.
Для журналістів із року в рік це свято, мабуть, насамперед є приводом розповісти про долю жінки: політика, акторки, співачки, лікаря, вчительки і т.п. Найрідше згадують, напевно, про тих, хто з якихось причин опинився на ринку. Хоча переважна більшість торговців там — саме жінки. Над їхнім життям ми замислюємося нечасто. І тут немає нічого дивного. Адже на ринок ми приходимо зовсім не по це.
Більшість із нас чудово розуміє, які причини привели жінок, нерідко з середньою спеціальною чи вищою освітою, на ринок. Як кажуть, не від хорошого життя... Хтось їх жаліє — працювати на ринку справді нелегко. У спеку й холод, під дощем і під снігом — ці продавці стоять тут весь день.
Чимало з нас переконані, що, пропрацювавши на ринку певний час, жінка обов’язково має озлобитися, огрубіти, позбутися своєї жіночності, неминуче зненавидіти чоловіків і, остаточно втративши віру в кохання, перестати мріяти. Існує стереотип, що особисте життя жінок, часто змушених бути єдиними годувальниками в сім’ї, робота на ринку обов’язково занапащає і що в основному вони самотні. Але, на диво, виявилося, що так трапляється далеко не завжди. Досить часто навіть у таких нетепличних умовах жінка примудряється залишатися жінкою — дочкою, дружиною, матір’ю. Вона продовжує кохати, піклуватися і мріяти. А декому навіть щастить знайти себе.
Лариса, 42 роки, заміжня, має сина:
— На ринок прийшла 1987 року. Раніше працювала економістом в «Укрзалізниці». Зарплата була мізерною, на нормальне життя не вистачало. Лічити копійки, відмовляти в усьому собі, а головне — своїй дитині, — таке життя мене не влаштовувало.
Я відчувала в собі багато сил, енергії. Здавалося, що все під силу. Стала думати, де та як можна заробити гроші. Звісно, були знайомі, які розповіли, допомогли й привели на ринок. Близько півроку стояла на реалізації. Від того, що торгую на ринку, не ніяковіла. Мій вибір був усвідомленим, і я не хотіла нічого змінювати. Крім того, мої колишні колеги на Петрівку навідувалися нечасто. У них просто не було таких грошей. Щоправда, на Петрівку я потрапила не відразу, але, слава Богу, і на Троєщині працювати не довелося.
Так, стояти на ринку доводиться будь-якої погоди, люди мерзнуть, але вони заробляють. Звісно, це непросто: треба мати голову, хватку, розуміння, але якщо ти чогось дуже хочеш, то обов’язково досягнеш. Нелегко й постійно спілкуватися з людьми. Спочатку дратувалася, але поступово звикла й навчилася знаходити підхід до кожного: жартую, інколи іронізую. Вони сміються, всміхаються. Тут стаєш психологом. Інакше на ринку просто не протримаєшся. Щоб продати — потрібне вміння.
Нині я — хазяйка. У мене працюють два продавці, і сама я теж стою на ринку. Їздити по товар мені не потрібно. Я так зуміла налагодити свій бізнес, що мені товар привозять.
У кожного з нас був свій шлях на ринок. Однак хтось залишився, закріпився, піднявся. Хтось — ні. До речі, потрапити працювати на Петрівку непросто. Як правило, або людей сюди приводять знайомі, або вони приходять за рекомендацією.
Звичайно, моє життя змінилося. Стала більше заробляти. І потім, знову-таки, тут величезне поле для спостережень. Це дуже цікаво. Люди трапляються дуже різні. Коли людина лише підходить до тебе, ти вже знаєш, по що вона прийшла, що їй потрібно.
Одного разу підійшла жінка років приблизно п’ятдесяти у сильно поношеній шкіряній куртці. Око в мене набите: визначаю не тільки розмір, а й як довго людина носить ту річ, що на ній. Я запропонувала їй приміряти куртку або пуховик. А вона мені у відповідь: «Мені не потрібно. У мене вдома вже лежить один пуховик. У куртці зручніше. Адже мені не доводиться стояти на морозі, як вам. Я працюю в конторі. У теплі, хоча, звичайно, платять мало, не так, як вам. Однак мене все влаштовує». Тобто вона мене ніби пожаліла. Мені було смішно.
До Восьмого березня в мене ставлення особливе. Цього дня народився мій такий довгоочікуваний син. Свято ми ось уже двадцять років ділимо навпіл. До нього в цей день приходить багато друзів, до мене — теж. Так буде й цього року.
До речі, про урок жіночності. Одного разу підійшла до мене пара. Чоловік запропонував супутниці: «Котику, тобі подобається цей костюм? Може, приміряєш?» Вона погодилася. Костюм-двійка — піджак і сукня на довгій блискавці позаду. Щоб застебнути блискавку самостійно, потрібно добре потренуватися. Одягти сукню я допомогла. Вона не підійшла — справді, сиділа на жінці погано. Розмови цієї пари мене злегка дратували, і подумки я вирішила: «Ось не допомагатиму розстібати блискавку. Подивимося, як ти вийдеш зі становища». Та вголос я, природно, нічого не сказала.
Просити мене жінка й не подумала. Вона млосно потягнулася, повернулася до чоловіка й найніжнішим голосом запитала: «Зайчику, ти не допоможеш мені?» — «Звичайно, котику».
Те, як вона це зробила — жести, голос, — мене настільки вразило, що я ще довго «задавала» таку «задачку» іншим жінкам. Найцікавіше, що хтось із них намагався розстебнути блискавку сам, хтось просив мене, але жодна не повелася так, як та жінка.
До чоловіків я ставлюся добре. У мене вдома всі чоловіки — чоловік, син і навіть кіт.
А мрію насамперед про те, щоб життя мого сина склалося добре. Мені б хотілося, аби він працював за спеціальністю, яку вибрав. Йому подобається вуз, у якому він навчається.
Людмила, 55 років, заміжня, працює на речовому ринку «Троєщина»:
— Раніше працювала інженером у проектному інституті. На ринок прийшла 1999 року. Тут уже працював мій чоловік. Він і нині працює, стоїть в іншому ряду. Спочатку продавали взуття, зараз одяг.
Причини? Та як у всіх. Ні за що було жити. Набридло.
Звісно, ринок змінив моє життя. Нарешті з’явилися якісь гроші. Інколи люди дратують. Відчувається сильна втома. Працювати нелегко: тут улітку спекотно, а взимку — нестерпно холодно. Бувають дні, коли на роботу дуже не хочеться виходити, особливо якщо торгівля не йде — немає покупців.
Про колишнє життя, безумовно, згадую, але без ностальгії. Там усе було інакше. Повернутися на попередню роботу не хотіла б: втратила кваліфікацію, навички. Це все можна було б набути, але вік уже пенсійний... Та й навіщо? Адже платити більше не стали.
До чоловіків ставлення не змінилося. Я їм не ворог, це точно. Тут, правда, бачиш дуже різних — від начальників, перевіряльників, покупців і до злодіїв. Ставлюся до всіх, напевно, з часткою іронії — десь вони педанти, перестрахувальники, десь, прошу вибачення, жмоти.
Але я вважаю, що не так уже й важливо, хто більше заробляє — чоловік чи жінка. Сьогодні в одного виходить краще, завтра — в іншого. Головне — це взаємна підтримка.
До Восьмого березня я ставлюся спокійно. Особливих очікувань немає. Добре, що вихідний, — можна буде відпочити.
Інна, 36 років, працює на речовому ринку «Юність»:
— У минулому інженер-програміст верстатів із ЧПУ. Пішла на базар кілька років тому. Допомогли знайомі. Дуже хотіла б працювати за своєю спеціальністю. Але я отримувала зарплату 220 гривень. Хіба на ці гроші можна прожити?
На ринку сильно втомлююся, часу ні на що не залишається. Чоловік працює зварником, дочці 10 років. У нас навіть вихідні не збігаються, зустрічаємося лише вдосвіта й пізно вночі. Дуже скучаю за ними.
Будь-який подарунок до свята я можу купити собі й сама. Хоча, звичайно, буде приємно, якщо чоловік подарує квіти.
Восьме березня мрію провести з сім’єю, просто прогулятися вулицями, відвідати батьків.
Ганна, 45 років, має двох дочок-студенток, працює на Дарницькому речовому ринку:
— Закінчила будівельний технікум, бухгалтерський облік. 28 років пропрацювала в будівельному управлінні. 1996 року потрапила під скорочення і прийшла на ринок.
Чоловік, який за радянських часів працював головним інженером управління, не зміг оговтатися від потрясіння: все зруйнувалося в одну мить, змінилося, і вороття до колишнього життя вже не було. Він почав пити, став алкоголіком. Я терпіла дуже довго, намагалася витягти його. Зрештою ми розлучилися.
Робота на ринку мені радості не дає: бруд, холод, утома. Хотіла б повернутися в управління, але кваліфікацію вже втратила. Та й дочок треба ставити на ноги. Обидві — студентки, я ними дуже пишаюся. На ринку ще два роки тому торгівля йшла непогано. Нині купують менше. Люди стали ще бідніші, шукають товари дешевші.
Ніякої злості на чоловіків у мене немає. Навпаки. Я сподіваюся, що ще знайдеться той єдиний, із яким зможу прожити решту життя.
До Восьмого березня ставлюся позитивно. Пам’ятаю, у 19 років мій хлопець подарував мені цього дня величезний букет квітів. Вони так пахнули, що я занурилася у квіти обличчям і ніяк не могла надихатися. Взагалі, це було дивовижно: адже знала, що ці квіти не пахнуть. Коли я запитала про це юнака, він засміявся і показав мені плоский флакон парфумів: «Якщо тобі так сподобався запах, візьми їх, будь ласка».
Свято я проведу з дочками. Ми домовилися, що підемо разом погуляти по Хрещатику. Відтоді, як там усе перебудували, ще жодного разу не була. Все часу бракувало. Хочеться подивитися на інших людей, святкових, гарно вдягнених, не на ринку.
Олена, 56 років, має дочку, працює на «Петрівці»:
— На ринок я прийшла, бо опинилася в безвиході.
Я взагалі з півночі Росії. Там закінчила університет, філологічний факультет. Мама була директором школи. Відразу по закінченні вузу вийшла заміж за музиканта, лабуха. Мама мого вибору не схвалювала. Народилася дочка. Чоловік почав пити, гуляти. Одного разу повернулася додому, а квартира порожня. Він виніс усе, у тому числі дитяче ліжко, холодильник (а була спека) і, що мене просто добило, навіть віник і ганчірку для підлоги. Пізніше розміняв подаровану мамою квартиру.
Ми з дочкою переїхали до Києва. Купили двокімнатну квартиру в центрі — тоді були гроші. Вийшла заміж знову — і невдало. 1991 року дочка закінчувала школу. Потрібні були гроші. Вирішила продати квартиру й купити меншу, у спальному районі. У результаті залишилися без грошей і без квартири. Дали притулок друзі. Продала все, що ще залишалося з коштовностей, і пішла на ринок. Крім того, я шила, а дочка, яка закінчила художню школу, займалася розписом ложок, кухонних дощок на продаж.
Було дуже важко. Я стала нервовою, неврівноваженою. Поступово втратила друзів: у більшості з них були благополучні сім’ї, здавалося, ситий голодного не зрозуміє. Якось непомітно почала пити.
Одного разу дочка повернулася додому пізно, нетвереза. Я кричала на неї, давала ляпаси, а пізно вночі, коли вона вже спала, сидячи на кухні, раптом подумала: «Та ж їй є з кого приклад брати. Подивися на себе».
Нині розумію, що зупинилася практично на краю провалля лише завдяки дочці.
Згодом купили однокімнатну квартиру на Харківському. Борги віддала тільки років зо два тому.
Чоловіки... Всі негідники і мерзотники, хоча й без них зле. Жінки — дурні, тому що все шукають принца, а їх не буває.
До Восьмого березня ставлюся з великим скепсисом. Що мені до Клари Цеткін? Але коли вітають, то відповідаю тим самим.
Ольга, 54 роки, працює реалізатором на речовому ринку «Троєщина»:
— Раніше працювала контролером в «Ощадбанку». На ринку вже років вісім. Коли починала, дуже соромилася: від знайомих відверталася, не хотіла розмовляти. Потім звикла. Крім того, тут працюють колишні інженери, лікарі, вчителі...
Я працювала разом із чоловіком (він за фахом художник-декоратор), зараз лише допомагаю йому — стою два дні на тиждень. Умови тут для жінок, прямо скажемо, не дуже. З часом обсідають болячки.
Працювати разом із чоловіком на ринку — це, швидше, виняток. З одного боку, почуваєшся більш захищеною. А з іншого... 24 години на добу разом — теж набридає.
Чоловіки, вважаю, у нас дуже жадібні, грубі. Молоді — не так, а ось старші... Варто дружині задивитися на щось, відразу хапає за руку й тягне геть.
Восьме березня відзначатимемо вдома. Цього дня у моєї мами був день народження. Вона померла кілька років тому.
Світлана, 41 рік, працює на «Юності», заміжня, має двох дочок:
— Закінчила медичне училище. Працювала медсестрою років десять. 1991 року пішла в декретну відпустку. Так сталося, що 1993-й був для мене найжахливішим — відчула, що таке злидні. Було літо. Ми з чоловіком ходили на колгоспні поля красти капусту, купували кільку в томатному соусі — це все, що могли собі дозволити.
Я поїхала з подругою в село, оскільки там хоч якось можна було вижити. Одного разу почула розмову знайомих про те, що вони торгують на ринку. Вирішила спробувати теж. Першого ж дня заробила місячну зарплату медсестри. Потім оформила приватне підприємництво. У серпні буде вже 11 років, як я на ринку. Ринок попросту врятував мене від голоду. Я змогла витягти сім’ю із жахливих злиднів. Чоловік допомагав привозити товар. Це тепер ми з ним заробляємо нарівні, а вісім років мені доводилося тягти сім’ю практично самій. Зарплата в чоловіка була мізерною: він музикант, викладав у школі музику.
Починала з курей, зараз торгую ковбасними виробами. Ми розширилися, є два павільйони. Останніх півтора року життя стало ще важчим. Більшість людей — злиденні, вони стали дратівливими. Приходять на базар і просять зважити дві сардельки. Мені дуже жаль таких людей, їм ні за що купити навіть ліки. Я їх добре розумію, оскільки 11 років тому в таких самих злиднях була сама. Та всіх же не обігрієш.
Працювати стало важче: конкуренція велика, та й вік уже не той — дванадцять годин на ногах важко вистояти. Крім того, весь цей час я продовжувала за сумісництвом працювати медсестрою: дуже люблю свою професію.
На свято просто відпочиватиму. Може, підемо в ліс чи поїдемо в місто. Нічого особливого я не чекаю. Подарунки в нас у сім’ї дарувати якось не дуже заведено.
Лариса, 58 років:
— Викладала в школі хімію. Після перебудови працювати стало нецікаво: кращі учні переходили в престижні школи, програма змінювалася в гірший бік. Матеріальний чинник теж чимало важив. З’явилася можливість, пропрацювавши 25 років у школі, піти на пенсію за вислугою років. Але працювати в школі ця пенсія вже не дозволяє, та й не хотілося. Грошей бракувало. Подруга порадила зайнятися торгівлею. Оформила собі документи й стала працювати реалізатором на «Троєщині». Продавала верхній одяг, трикотаж, взуття. Відразу відчула, що працювати там вигідно й цікаво. По суті, робота на ринку трохи схожа на роботу вчителя, оскільки це спілкування з людьми. Тому мені навіть і перебудовуватися особливо не потрібно було. Крім того, мене оточували цікаві люди — інженери, бухгалтери, представники інших професій. Багато чого я там і навчилася.
Заведено вважати, що жінки — кокетки. Та інколи трапляються такі чоловіки, котрі кожну складочку, кожну зморщечку побачать. Причому чомусь таким людям — як жінкам, так і чоловікам, — завжди трапляються речі з браком. А інший одягнув — і все йому добре, може, навіть і сидить не дуже. Очевидно, як у житті живуть, так і речі купують.
Працювати з чоловіками легше. Їх мало і в школі, і на ринку. Але якщо вже вони починають займатися справою, то роблять це добре. Хоча, загалом, і жінки не гірше.
Що ж до Восьмого березня, то раніше його в селі відзначали як день коня. Я навіть десь читала, що за радянських часів група жінок вимагала, аби жіночий день перенесли на іншу дату. Хоча свято ніколи не зайве. Знову-таки — весна.
Особливо його не відзначатимемо. Зберемося разом. У сім’ї в основному жінки. Батько і чоловік померли.