| ||||||||
Український рушник на хресті. Тут лежить син України |
Рік тому «Дзеркало тижня» опублікувало нарис «Сотвори собі кумира», присвячений пам’яті видатної людини, котра народилась в Україні і мріяла тут працювати й частіше бувати, — Святослава Миколайовича Федорова. Після цього нарису в автора з’явилося багато несподіваних доброзичливців, вони знаходили його на роботі, на дачі і телефонували додому. Природно, С.Федоров цікавив багатьох, в Україні живуть тисячі його колишніх пацієнтів, сотні лікарів, які проходили школу МНТК «Мікрохірургія ока», десятки його друзів.
Особливо дорогою для автора була увага дружини Святослава Миколайовича Ірен Юхимівни Федорової, з якою він майже не був знайомий за життя друга. Це дивно для 35-річних стосунків, але Федоров був такою яскравою постаттю, що поблизу нього не виникало потреби ні в кому — ні у співробітниках, ні в близьких, — на решту бракувало уваги. Тепер можна лише побідкатися з того приводу, що стільки років ми не підозрювали про свою близькість. Однак краще пізно...
І.Федорова плакала, читаючи «Дзеркало тижня», і посилала ксерокопії цієї статті всім, від кого залежала доля МНТК після смерті його засновника, — В.Путіну, Ю.Лужкову, Б.Громову.
Москва, Москва
Він відлетів у найдальшу свою подорож, Святослав Федоров полетів, щоб залишитися назавжди в душах своїх друзів, котрі пам’ятають, яким він був безвідмовним до їхніх скромних прохань, залишитися біля прозрілої після його операції самотньої старої акторки, академіка Є.Велихова, якого встиг прооперувати буквально напередодні власної загибелі, залишитися в палаючому погляді нашої геніально розкутої співачки, примадонни на всі часи, і навіть у цьому дивному панові Жириновському, який теж наша історія.
Він залишився у своїй Іринці, якій телефонував звідусюди, якщо її не було поруч, і якій так нестерпно було раптово осиротіти.
Він у мені, хто задихається в духоті купе першого поїзда Москва—Київ, хто повертається до своїх справ і турбот, до цього матеріалу, який було розпочато ще до поїздки, до блокнота, заповненого нерозбірливими записами, зробленими в Москві. І ось тепер, ховаючись від сусідів, я дописую вірші, якими хочу закінчити цю нашу відверту розмову, читачу, а за вікном і в Москві, і в Києві— той самий дощ і сльози-потьоки на шибках...
* * *
В загонах не истоптана трава,
В конюшне
горестно вздыхают кони,
Знобят воспоминанья,
день на сломе,
Для утешения мертвы слова.
Затихло Славино,
здесь все теперь, как есть,
Но вместо тостов —
горечь поминанья,
У каждого свои воспоминанья,
Словам прощальным
не пристала лесть.
Как сохранить зелеными поля,
Как уберечь дороги и строенья —
Без сеятеля выжжена земля —
Как уберечь
Протасово от тленья?
На вертолетном поле тишина,
Поникли бесполезные антенны,
И нужно знать иные имена,
Как символы корысти и измены.
И жизни полноводная река
С уходом Федорова обмелела,
Он улетел,
хоть не закончил дела,
Осиротив родной МНТК.
Он улетел, как улетают птицы,
Ему навек заказан путь назад,
Одна душа
к истокам возвратится,
Вокруг бросая
беспокойный взгляд.
Київ—Москва—Протасово—Київ