...Тривав 70-й день титанічного протистояння знесиленої в попередніх боях Червоної Армії добірним військам фашистського агресора. 19 вересня 1941 р., прорвавши київську оборону, лавина піхотних і танкових частин 6-ї німецької армії хижо ринула у чергову європейську столицю, яка їм підкорилася.
Поява на центральних вулицях Києва, здавалося, нескінченної моторизованої ріки німецького воїнства шокувала киян. Адже радянська пропаганда мало не до останнього дня не втомлювалася стверджувати, що захоплення столиці України фашистами неможливе, що «Київ є і буде радянським».
Обивателі зовсім розгубилися: 18 вересня після відходу радянських військ у місті запанувало безвладдя і почалося масове розграбування магазинів та складів (насамперед винних), бібліотек і музеїв. І ось перед їхнім поглядом постали завойовники-німці, верхи на великих військових вантажних машинах, бронетранспортерах, мотоциклах. Усі вишколені, з відмінною поставою і войовничо-самовпевнені. Кожен, крім шмайсера (автомата) або гвинтівки, озброєний... фотоапаратом «лійка». А фотографувати було що: прямо на очах у прибульців довершувалося розграбування магазинів і крамниць. З реготом фіксували потішні сценки. Та вчувалося в цьому сміху щось лиховісне...
Свастика над Києвом
Протягом кількох днів відносного затишку населення намагалося звикнути до нового життя, вчитувалося в накази окупаційної влади, які сипалися, як із рогу достатку: тим належало зареєструватися, тим — здати одне й друге, і вже всім без винятку — повідомляти про занишклих ворогів рейху. Посилену активність стала виявляти німецька поліція безпеки і СД, а також створена наступного дня після захоплення міста українська поліція. Покотилася хвиля арештів, обшуків, облав, пошукових заходів за заздалегідь підготовленою спецслужбами «Особливою пошуковою книгою СРСР», «Списками з виявлення місця проживання». Полювали на партійних і радянських працівників. За лічені години в місті створилася напружена атмосфера вишукування «кривдників» — комуністів, чекістів, активістів — і зведення з ними рахунків.
З’являлося дедалі більше ознак того, що окупаційний режим має чітко виражену антисемітську спрямованість. За розпорядженням нової влади, із синагог вивозили молільників у невідомому напрямі — ніхто більше ніколи їх не бачив. Та незабаром на березі Дніпра під Києвом стали знаходити мішечки з іудейським молитовним приладдям. Особливо багато євреїв загинуло в Голосіївському лісі, який, за свідченням очевидців, був закиданий трупами.
У перші дні окупації розправи над киянами єврейської національності здійснювали, як правило, п’яні німці, відзначаючи довгоочікувану перемогу в боях за Київ. Та в обстановці нагнітання ненависті до євреїв, коли вулицями роз’їжджали автомобілі, з яких лунали посилені мегафонами вимоги за винагороду «повідомляти в гестапо й поліцію про місцеперебування комуністів, партизанів і євреїв», коли на стінах будинків, на стовпах, парканах, навіть у трамваях з’явилися плакати, які закликали «бити жидів», карикатурні зображення «юдо-більшовицьких комісарів» та «євреїв-гнобителів», — у душах київських люмпенів, які відчули можливість безкарно поживитися чужим добром, переселитися в кращі квартири, з’явилася раніше приховувана злість, зловтіха, мстивість до сусідів-євреїв. Хоча ніяких свідчень прямої участі цих елементів у фізичних розправах над євреями немає, слід сказати прямо, що у своїй юдофобській політиці нацисти розраховували в основному на цю категорію населення.
Євреї, хоч і були частиною автохтонного населення, в умовах радянської влади та її перетворень опинилися в двозначному становищі, що давало привід вважати їх «опорою більшовизму». Чимало з них, особливо представники молодого покоління, мали всі підстави відчувати до радянської влади вдячність. Адже це вона вивела їх за межу осілості, зрівняла в правах із неєвреями, широко відчинила двері до заповітної мети кожного єврея — до освіти, дала можливість обіймати престижні посади. Євреї, слід сказати, усвідомлювали свій борг перед радянською державою і прагнули чесно віддавати його, працюючи не лише у сфері економіки, а й служачи в армії й органах держбезпеки.
На антисемітизмі намагалися грати гітлерівці у своїй політиці поневолення і колонізації України. Концепція «іудо-більшовизму», сконструйована Розенбергом та Гітлером, вважалася ідеальною зброєю в боротьбі відразу проти двох заклятих ворогів фашизму: комунізму та єврейства. Про практичне застосування цієї концепції подбали у ставці Гітлера, видавши 12 вересня 1941 р. директиву, в якій зазначалося: «Боротьба проти більшовизму вимагає нещадних і енергійних дій насамперед також проти євреїв, що є головними носіями більшовизму».
Базуючись на «ідейних» настановах Гітлера, Розенберга, Геббельса та інших фашистських ватажків, командувачі армій, які проводили операції на території СРСР, видали накази по військах, що підбурювали антисемітські настрої. Такий наказ, розтиражований командувачем 6-ї армії генерал-фельдмаршалом фон Рейхенау, був оцінений Гітлером як зразковий. У ньому йшлося: «Головною метою походу проти єврейсько-більшовицької системи є повний розгром і викорінення азіатського впливу на європейську культуру... Тому солдат мусить усвідомлювати необхідність жорсткої, але справедливої покари єврейських недолюдів. Друге завдання — задушити в зародку повстання в тилу вермахту, призвідниками яких, як свідчить досвід, завжди є євреї. Боротьба з ворогом за лінією фронту оцінюється ще не досить серйозно». Фельдмаршал висував єдину вимогу: на одного єврея витрачати не більше двох куль.
Ситуацію, що склалася в Києві, висвітлює датований 7 жовтня 1941 р. документ: «Повідомлення про події в СРСР», підготовлений для вищого керівництва поліцією безпеки і СД: «Ще раніше через те, що євреям належали кращі робочі місця під час панування більшовиків, і через їхнє служіння в НКВД агентами і донощиками, а також через виникнення у Києві великих пожеж, обурення населення проти євреїв було надзвичайно великим».
«Вибухи й пожежі в Києві», «обурення проти євреїв»... Про це, як і про те, що вони пов’язані з м’ясорубкою в Бабиному Яру, довгі роки, десятиріччя, не заведено було згадувати. Лише останнім часом ця тема випливла з мороку забуття, ставши для багатьох сенсацією. Нині картина прояснюється завдяки використанню нових історичних джерел, хоча й залишаються окремі неясності.
У вогненній пастці
24 вересня опівдні пролунав перший вибух на Хрещатику. Услід за ним із моторошною періодичністю пролунали нові вибухи, як і перший, дуже великої потужності. У центральній частині міста почалися сильні пожежі. Вогонь, поширюваний вітром, клуби диму, мла з попелу захопили велику територію і не вщухали кілька тижнів. Київська письменниця Докія Гуменна, яка стала свідком цих подій, писала: «На Хрещатику вже через кожні два будинки — полум’я. Щоб зупинити дедалі нові спалахи пожежі, німецькі військові команди підривають сусідні поруч з палаючими будинки. Німецькі військові — забруднені сажею — бігають по дахах, щось кричать. Люди вибігають із клумаками... З розбитих вітрин вилазять також військові, несуть якісь коробочки, будильники... На зарослій бур’яном барикаді, на Лютеранській, там, де вулиця круто збігає вниз, поруч із киянами стоять розгублені переможці армій усієї Європи з осклілими очима, які можна порівняти з переможеними перед обличчям вогненної стихії. З Лютеранської видно море вогню внизу, на Хрещатику, ця барикада — лінія, за яку вже не можна пройти».
Руйнувань завдавали фугаси, що підриваються по радіо з великої відстані — до 400 км. Радянські мінери заклали радіоміни в кращі адміністративні й комфортабельні будинки, в яких, за розрахунками НКДБ, мали розміщуватися німецькі штаби, органи окупаційної влади, квартири німецьких генералів та офіцерів. Називалося, вже в 90-ті роки, прізвище керівника операції з мінування полковника А.Голдовича — начальника інженерної служби 37-ї армії; у місті діяла підпільна чекістська група на чолі з Д.Соболєвим і потужна рація, встановлена на конспіративній квартирі пенсіонера Линевича. Їхнім завданням було з’ясувати, хто й коли заселятиме заміновані об’єкти, і передати інформацію в Центр.
Для німецьких фахівців було очевидно, що вибухають не прості вибухівки, закладені випадковими людьми, а міни нової, особливої конструкції, які реагують лише на радіосигнал, і закладені вони великими майстрами своєї справи, а не якимись «єврейськими агентами». Розпочалися превентивні «прочісування» будинків, із багатьох підвалів було вилучено велику кількість дуже кваліфіковано замаскованої вибухівки з радіопідривниками.
Бойовою операцією радянських саперів на тлі складних тодішніх міжнаціональних відносин і пожвавлення антиєврейських настроїв серед певної частини населення миттєво скористалася фашистська влада, подаючи себе як «виконавців волі всіх киян» у реалізації так званого остаточного вирішення єврейського питання в найбільшому з міст Радянського Союзу, захоплених німцями. Більше того, вибухи, пожежі, хаос, атмосфера лиха, страху, обурення і підозри дали підстави звинуватити в усьому «жидо-більшовицькі» елементи, які чинять спротив встановленню «нового порядку». Безпосередньо з першої хвилини пожеж гітлерівці та їхні підголоски заволали: «В усьому винні євреї!» Власне кажучи, окупаційній владі й не потрібно було виявляти тут якусь винахідливість. Ще 16 серпня 1941 р., за розпорядженням начальника військово-адміністративного відділу вермахту, було рекомендовано: «Створювати враження, що ми завжди діємо правильно. Якщо злочинець не встановлений, то акти саботажу й диверсій необхідно приписувати не українцям, а євреям і росіянам: тому проти них слід вживати репресивних заходів».
У перші ж дні лиха, викликаного вибухами, коли понад 50 тис. киян залишилися без житла і майна, гітлерівці марно спробували «розкачати» населення на погром у місті, його руками виконати «брудну роботу» з розправи над євреями. Д.Гуменна розповідала про сцену, свідком якої була: «Біля німецької легкової машини, що зупинилася на вул. Меринговській, зібралися люди, чогось чекають. Та ось тягнуть два німці розпатлану жінку, на одній нозі в неї калоша, на другій черевик. Німці кидають жінку на землю, вона щось белькоче, намагаючись пояснити, нарешті підводиться, спершись на машину. Мучителі з криками знову кидають її горілиць, б’ють і одночасно пояснюють натовпу, що, мовляв, «юди підпалюють кожен третій будинок», що ця ось облила у своїй квартирі плиту гасом і затопила. Тим часом побиття жінки триває, її то кидають на землю, то підводять, садять на крило автомобіля, знову б’ють, вона «як розіп’ята», довговолоса, божевільна, загублена калоша відкотилася вбік. Ще томлива хвилина, — підбіг її кат, скинув із крила обличчям до землі й лежачу пристрелив. Потім німці притягнули ще одну жінку, майже голу, і теж застрелили. Відразу в натовпі розповідали, як один єврей «прибіг із Борисполя, підпалив своє житло та й утік». А ще один на Бессарабці обливав гасом — подумати тільки! — громаддя Критого ринку».
Проте ні тоді, ні пізніше жодного конкретного факту чи прізвища не було наведено навіть у німецьких закритих документах. Безглуздя спроб виставити євреїв винуватцями великого лиха київського населення було очевидне навіть спантеличеному, охопленому панікою натовпу. Їх необгрунтованість підтвердилася і згодом у жовтні й навіть у листопаді 1941 р., коли вибухи й пожежі тривали в уже «очищеному» від євреїв місті.
Київ — «юденфрай»
Отже, привід знайдено, долю київських євреїв вирішено. Можна лише дивуватися надоперативності, з якою було організовано цю небувалу за масштабами страту величезних мас людей. 27—28 вересня на стінах будинків, парканах і стовпах з’явилося оголошення на грубому кольоровому папері, де чітким чорним шрифтом українською, російською і німецькою мовами було написано: «Всі жиди міста Києва та його околиць мають з’явитися в понеділок 29 вересня 1941 року на 8 годину ранку на ріг Мельниківської та Доктерівської вулиць (біля кладовища). Взяти з собою документи, гроші, цінні речі, а також теплий одяг, білизну та ін. Хто з жидів не виконає цього розпорядження і буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний. Хто з громадян проникне в залишені жидами квартири й привласнить собі речі, буде розстріляний». Підпису під цим наказом, який ввійшов у історію, не було. Слід сказати, місце збору в наказі зазначено було неточно, таких вулиць у місті не було. Автори наказу вочевидь не знали Києва.
Уважний читач, можливо, зверне увагу на неправдоподібно стислий термін підготовки й проведення небувалої за масштабами страти величезної кількості міських жителів, переважно жінок, дітей і старих. Це стало можливим лише завдяки тому, що вся акція, від початку до кінця, була не тільки задумана, а й спланована, розрахована до деталей завчасно. Виходить так: 25 вересня пожежами було охоплено весь центр Києва, а вже увечері 27 вересня поширювався наказ про відплату євреям.
Та найпереконливіший доказ того, що винищувальну акцію задумано було ще до захоплення Києва, — те, що зондеркоманда 4а, що складалася з професіональних катів (за термінологією СС — «майстри») і входила до складу айнзатцгрупи «С», була відкликана з Житомирщини, ввійшла в Київ разом із передовими частинами 6-ї армії — опівдні 19 вересня 1941 р.
Тут виникає запитання: чому гітлерівці вирішили відразу розправитися з київськими євреями, а не ізолювати їх у гетто. Річ у тому, що якщо на початку Другої світової війни фашисти в завойованих країнах улаштовували єврейські квартали — гетто, де поступово знищування їхніх жителів, то з липня 1941 р., смакуючи швидку перемогу над головним ворогом — СРСР (на початку цього місяця Гітлер дійшов висновку, що «війну виграно, хоча й не закінчено»), вирішили не церемонитися, вдатися до щонайрадикальніших заходів. Саме тоді і з’явився знаменитий евфемізм «остаточне вирішення», тобто поголовне винищення єврейського народу. Друга за становищем людина в рейху, Герінг 31 липня 1941 р. надіслав шефу Головного управління імперської безпеки Гейдріху директиву: «Здійснити всебічну організаційну та матеріальну підготовку до остаточного вирішення єврейського питання в зоні німецького впливу в Європі».
І ще. Часто запитують: хто саме наказав знищити київських євреїв? Називають Гітлера, Гіммлера, навіть таку загалом незначну сошку, як майор з міністерства у справах окупованих східних областей Г.Кох... Та в тому й річ, що створена нацистами машина винищення величезних мас людей зовсім не потребувала спеціальної команди. Машина працювала в автоматичному режимі: кожен керівник айнзатцгрупи мав необмежені права й повноваження, які дозволяли йому приймати самостійні рішення і лише інформувати про них вище керівництво.
Саме щоб з’ясувати обстановку й отримати інформацію, 25 вересня до Києва прибув вищий чин СС в Україні обергрупенфюрер СС Ф.Еккельн. Наступного дня на нараді керівників СС, поліції безпеки і СД у коменданта міста генерала Ебергарда було уточнено і затверджено сценарій «заходу». Крім зондеркоманди 4а під керівництвом штандартенфюрера СС П.Блобеля, до нього було залучено частину охоронного полку СС «Південь», а також «Буковинський курінь», очолюваний П.Войновським.
З допомогою міської управи визначено місце розстрілу — ціла мережа ярів завдовжки 2,5 км, завглибшки 20—25 м, з одного боку яких простягався пустир, а другий — виходив на кладовище. Вироблено маршрут, призначено місце збору жертв, видруковано і розклеєно по всьому місту до 2 тис. оголошень із наказом. Нацисти підготували надійне забезпечення акції: крім спецпідрозділу СС, на який покладалася головна роль, до участі в ній залучалася новостворена київська поліція, завданням якої було забезпечення «порядку». Проводилися дезинформаційні дії: поширювалися чутки про перепис євреїв, їх переселення, відповідно проінструктувались тисячі кербудів і двірників.
Весь комплекс заходів щодо проведення небувалої ще каральної операції було завершено 28 вересня. Вермахт, СС і місцеві «допоміжні сили» працювали чітко та злагоджено. Командувач есесівської айнзацгрупи «С» д-р Раше повідомляв Головне управління імперської безпеки, що «передбачена страта щонайменше 50000 євреїв. Вермахт вітає ці заходи і просить радикальних дій».
На світанку 29 вересня розпочався вихід десятків тисяч старих, жінок, дітей у братську могилу в Бабиному Яру. Розстріли тривали п’ять днів. Та найінтенсивнішими були перші два дні, коли загинула основна маса людей. Наприкінці п’ятого дня Київ став містом, «вільним від євреїв», — «юденфрай».
Деталі й подробиці, досить скупі, з’явилися вже після війни, причому з вуст лише кількох людей, які дивом врятувалися з братської могили до того, як німецькі сапери підірвали краї яру й засипали його шаром землі. Свідчення Д.Проничевої, Р.Дашківської, Є.Бородянської-Книш, Н.Ельборт — часом істеричні й плутані сповіді глибоко травмованих пережитим людей. Є кілька розповідей жителів Києва, росіян і українців, які проводжали сусідів до місця збору, що їх не можна читати без хвилювання. Ця інформація в СРСР довгі роки була закритою. Її оприлюднено лише через півстоліття, 1991 р., у зв’язку з 50-річчям трагедії. Загалом розповіді відтворюють картину того, що сталося.
Водночас, в обстановці критичних переглядів історії радянського періоду, останнім часом з’явилися «новаторські» версії подій у Бабиному Яру, аж до повного заперечення розстрілу євреїв Києва 29—30 вересня і в наступні дні. У цьому разі найпереконливішими можуть бути свідчення німецьких окупаційних органів. 1996 р. у газеті «Дзеркало тижня» автор цієї статті опублікував розповідь згадуваного майора Г.Коха.
Проте Г.Кох усе ж таки не був безпосереднім свідком того, що сталося, писав зі слів інших. Та ось розповідь очевидця, службовця СС шофера Хефера. За наказом свого начальника він поїхав до Бабиного Яру, щоб відвезти на склад речі розстріляних євреїв. Наведемо фрагмент цієї моторошної розповіді, узятої зі збірника «Schone Zeiten» («Прекрасні часи»), виданого 1988 р. у Франкфурті-на-Майні й раніше не публікованому в Україні. «Було це близько десятої години 29 чи 30 вересня 1941 р. Дорогою ми обігнали євреїв, які йшли колоною з речами у тому самому напрямі. Там були цілі родини. Чим далі ми від’їжджали від міста, тим багатолюднішими ставали колони. На великій відкритій галявині лежали купи одягу — по них я і їхав.
Я зупинився поблизу, і українці, які перебували на галявині, стали завантажувати речі у машину. Звідси я бачив, що прибулих євреїв — чоловіків, жінок і дітей — зустрічали також українці і спрямовували до того місця, де ті мали по черзі складати свої пожитки, пальта, взуття, верхній одяг і навіть нижню білизну. У певному місці євреї мали складати й свої коштовності.
Усе це відбувалося дуже швидко: якщо хтось затримувався, українці підганяли його стусанами й ударами. Я думаю, що не минало й хвилини від моменту, коли людина знімала пальто, до того, як вона вже стояла геть голою. Не розрізняли чоловіків, жінок і дітей... Роздягнених євреїв спрямовували до яру приблизно 150 метрів завдовжки, 30 метрів завширшки й аж 15 метрів завглибшки. До цього яру вело два чи три проходи, якими спускалися євреї. Коли ж вони підходили до краю яру, німецькі поліцейські хапали їх і вкладали на трупи вже розстріляних євреїв, які були там. Це відбувалося дуже швидко. Трупи лежали акуратними рядами. Тільки-но єврей лягав, підходив німецький поліцейський з автоматом і стріляв лежачому в потилицю. Євреї, які спускалися до яру, були настільки перелякані цією страшною картиною, що ставали повністю безпорадними... Тоді коли одні люди роздягалися, а більшість чекала своєї черги, було дуже гамірно. З місця, де роздягалися, яру не було видно, оскільки він лежав приблизно за 150 метрів... Крім того, віяв сильний вітер і було дуже холодно. Пострілів у яру не було чутно... З міста прибували всі нові маси людей, і вони, очевидно, ні про що не здогадувалися, вважаючи, що їх просто переселяють... »
Підбиваючи підсумки розстрільної акції, «герої» Бабиного Яру 7 жовтня 1941 р. доповідали в Берлін у Головне управління імперської безпеки: «Шляхом спільної роботи штабу і двох команд поліцейського полку Південь зондеркоманда 4а провела 29 і 30 вересня екзекуцію 33771 єврея (в інших документах названа правдивіша цифра — понад 50 тис. — М.К.). Гроші, цінні речі, білизну й одяг конфісковано, частину їх передано для забезпечення «фольксдойче», а другу частину — комісаріату міської адміністрації для роздачі нужденній частині населення. Сама акція пройшла бездоганно. Жодних подій не було».
Здобиччю катів та їхніх поплічників стала купа особистих речей розстріляних, — люди, розраховуючи на переселення, брали із собою найкоштовніше. Очевидці розповідали, що підступи до Бабиного Яру були завалені покинутими речами, в яких порпалися солдати, відбираючи найкраще собі, щось викидаючи в невеликий натовп, що стояв неподалік, — дехто не нехтував можливістю поживитися навіть тут. Решту добра — близько 130 вантажних автомашин — оголошено «власністю рейху» і звезено на вул. Некрасовську, де в гаражах облаштовані склади: на першому поверсі — продукти, на другому — одяг, на третьому — килими, хутра. Ці склади стали місцем постійного «паломництва» німецьких військових і чиновників, яким видали талончики.
Уже після розстрілів 1941 р. Бабин Яр залишався місцем масових убивств партійних і радянських активістів, підпільників, військовополонених, циган. 10 січня 1942 р. нацистські кати стратили тут близько 100 матросів і командирів Дніпровського загону Пінської військової флотилії. «Був мороз 37°, — розповідали очевидці, — а вони йшли на розстріл босі, в самих трусах, на тілі виднілися синці. Проте трималися матроси мужньо і співали «Раскинулось море широко». Тоді ж тут знайшли своє останнє пристановище п’ять циганських таборів. А ще через місяць у Бабиному Яру розстріляли понад 40 українських націоналістів-підпільників, у тому числі поетесу О.Телігу. За даними Т.Ковальського, услід за єврейською частиною київського населення, в Бабиному Яру було розстріляно «тисячі кращих українців». Розстріли проходили регулярно — щовівторка і щоп’ятниці. А з 1942 р. застосовувалися спеціальні машини — «газенваген» («душогубка»).
Безумовно, Бабин Яр — кладовище інтернаціональне. Та сумний пріоритет за тими, хто встелив своїми тілами дно гігантської братської могили, на яку гітлерівці за 778 днів окупації перетворили цю околицю Києва.
Зірки гуманізму
в імлі мракобісся
Насамперед постає запитання: як новій німецькій владі вдалося без жодних ускладнень зібрати величезну масу людей (притому із найціннішим майном!), яка сама пішла в пастку, на забій? Відповідь напрочуд проста. Гітлерівці говорили те, чого від них чекали: «Населення налаштоване проти вас, і у ваших інтересах доведеться вас відселити». Так відповідали не лише німці, а й проінструктовані ними поліцаї, двірники, кербуди. Як пише відомий англійський історик А.Буллок, організатори страти потішалися: «Вмілою організацією ми змусили їх повірити в історію про переселення, і вони вірили в неї аж до розстрілу». Так, чимало вірило, хоча тінь сумніву залишалася — сотні людей ухилилися від виконання наказу. Шокувало, зокрема, використання в наказі від 28 вересня слова «жиди», майже зжитого за радянської влади, та ще й у поєднанні з загрозою розстрілу. Для людей, здатних аналізувати, це означало чимало. Та скільки таких було? Адже жертвами Бабиного Яру стали переважно прості кияни — жінки, діти, старі. Великі радянські і партійні чиновники, відомі вчені, інженери, композитори, письменники, артисти, художники єврейської національності були спішно евакуйовані на самому початку війни.
Чимало євреїв вирішили не їхати, хоча в Києві здійснювалася великомасштабна евакуація населення. Далекі від політики обивателі, ці люди не відчували до радянської влади особливої прихильності і розраховували при окупантах на реставрацію буржуазних порядків, на можливість «відкрити свою справу», зажити як за «старих добрих часів», до того ж щось було приховано. І вже ж ніхто не вірив у звірства нацистів стосовно євреїв. Радянська пропаганда після серпня 1939 р. цієї теми не торкалася. Люди похилого віку, які від 1918 р. пам’ятали чемних солдатів кайзерівської армії, що розмовляли схожою на ідиш німецькою мовою, стверджували: «Німці з нами нічого не зроблять, адже це культурна нація. На зло вони нездатні!»
За розповідями очевидців післяполудневих подій 29 вересня, євреї, які натовпом рухалися в бік Сирця, були остаточно заплутані й деморалізовані. «Куди йдете? Там стріляють!» — застерігали люди, що стояли на тротуарах. Дехто з приречених, як розповідали свідки, відповідали, що їх, мовляв, планують обміняти на німецьких військовополонених, вже й ешелони подані на залізничну станцію Сирець, отже «не збивайте нас із пантелику».
Часто постає запитання: чому виявляли незвичайну покірність перед розстрілом, «не чинили опір фашистам» (до речі, улюблене формулювання енкаведистських слідчих)? Так, випадки фізичного опору катам із боку їхніх жертв майже невідомі. Та ось яка аналогія напрошується. У час, про який ідеться, німці гнали дорогами України нескінченні колони військовополонених. Чи траплялося, щоб ці молоді, здорові чоловіки, солдати, врешті-решт, із голими руками накидалися на конвой? Такі факти також поодинокі. Відповіді на подібні запитання, очевидно, слід віднести до компетенції, швидше, психологів, ніж істориків.
Трагічні події в Бабиному Яру на тлі слабкої наукової розробки радянською історіографією теми расистської політики нацистів на окупованій території, і насамперед замовчування масових екзекуцій стосовно саме єврейського населення, стали живильним середовищем для різноманітних навіть не так історичних, як політичних спекуляцій.
Довгі півстоліття було поховано під щільною пеленою забуття події, які сталися після вересневих розстрілів євреїв Києва. У згаданому вище повідомленні в Берлін від 7 жовтня містилася інформація про подальші плани стосовно євреїв: «Ще не охоплені, відповідно, євреї, які втекли, що все більшим числом повертаються в місто, будуть від випадку до випадку піддаватися такій самій обробці».
На початку жовтня було організовано масове полювання на тих євреїв, яким пощастило уникнути розстрілу в Бабиному Яру. Знову заметушилися поліцаї, двірники, кербуди, занишпорили гестапівці, їхня агентура, піддаючи ретельному дослідженню документи всіх підозрілих. Сотні людей було розстріляно за першим же доносом, яких виявилося чимало. Начальник київської поліції безпеки і СД Шумахер, даючи після війни свідчення, повідомив, що в його відомство надходило стільки доносів на євреїв, які ховалися в місті, що його працівники не встигали на них реагувати. Ніде правди діти: були, на жаль, іуди-донощики. Та загалом оцінка, наведена в повідомленні від 7 жовтня про «підтримку населення», різко суперечила реакції основної маси киян.
Населення Києва уже спочатку знало, що насправді відбувалося в Бабиному Яру. Переважна більшість киян була шокована тим, як нацисти вчинили з євреями. Ось рядки зі щоденника викладача Київського педагогічного інституту, у роки окупації заступника директора Києво-Печерський лаври, В.Тверського: «Ніколи б не повірив цьому, якби це було кимось розказано чи надруковано. Та ми бачили і не вірити своїм очам не могли. Ми були на межі божевілля, але вижили, щоб усьому світу розповісти про цей наджахливий злочин у Бабиному Яру... Жоден нелюд роду людського всіх часів і народів не може зрівнятися з цими чудовиськами. Може, лише дика фантазія могла виплодити це. І невже на цій крові вони хотіли побудувати щастя німецького народу?!»
Намагаючись довести до завершення винищення євреїв, окупанти вже після розстрілу в Бабиному Яру знову з допомогою листівок звернулися до населення, вимагаючи під загрозою страти не ховати євреїв, а видавати їх владі. В них ішлося: «Якщо хтось пустить єврея на нічліг чи проживання, буде негайно розстріляний не лише сам, а і його родина». За кожного виданого єврея, як і за комуніста, а також працівника НКВД, належала винагорода: п’ять літрів горілки та п’ять тисяч рублів.
Здійснивши свою криваву справу, окупаційна влада показала, якими методами керуватиме, утверджуючи «новий порядок». Примара Бабиного Яру поставала перед кожним киянином, незалежно від національності, паралізуючи страхом. Кожна чесна людина розуміла, що на євреях нацисти не зупиняться. У «вільному від євреїв» Києві для українців життя не покращало. В огляді поліції безпеки і СД Києва наводиться текст такого поширеного в місті вірша: «Немцы пришли — гут. Евреям капут, цыганам тоже. Украинцам позже». Кияни казали: «Євреями розчиняють, а замішувати будуть на українцях».
Чимало совісних і чесних людей усією душею хотіли б допомогти гнаним і стражденним, та були дуже залякані. Та й умови життя в Києві в цій дуже складній морально-психологічній обстановці складалися не на користь добрих намірів: у місті переважали комунальні квартири, де всі знали одне одного, а кербуди та двірники, за розпорядженнями окупаційної влади, здійснювали невсипущий контроль за жителями.
І все ж, як це звичайно буває, поруч зі злом жило добро. Всі, хто уникнув, здавалося б, неминучої загибелі, були зобов’язані порятунком порядним людям — українцям і росіянам, які зберегли істинну віру в християнські чесноти.
Руку допомоги тим, хто гинув, простягнули протоієрей Російської православної церкви Олексій Олександрович Глаголєв та його родина, найбільш гнані за радянської влади. Смертельно ризикуючи, вони видавали підроблені документи про хрещення, таємно поселяли євреїв у церковних приміщеннях, приносили їм їжу та одяг. Так, переховуючи І.Миркіну та її дочку, дружина о. Олексія Тетяна Павлівна віддала їй свій паспорт (це мало не коштувало їй життя) і протягом двох років ховала їх у себе вдома. Священик Глаголєв, його дружина і їхня дочка Магдалина, а також ще півсотні киян за врятування євреїв у роки нацистської окупації визнані гідними Державою Ізраїль почесного звання «Праведники народів світу».
Лише останніми роками стало відомо чимало випадків врятування євреїв неєвреями, місцевим населенням. Ось окремі з них. Є.Бородянська-Книш із маленькою дитиною, які врятувалися від загибелі в Бабиному Яру, своїм чудесним порятунком зобов’язані були простим і добрим українським жінкам — Ф.Шелест, Є.Литошенко, Ф.Плюйко, Шкуропадській, які передавали її з рук у руки. Кожна знала: досить доносу сусідів — і пощади не буде. 1991 р. чоловік, який назвався В.Альперіним, у газеті «Відродження» розповів, як його, п’ятирічного хлопчика, разом із матір’ю і бабусею вивів майже з-під кулемета за межі Бабиного Яру український поліцай «із сумними очима», який назвався «паном Гордоном». Більше того, наступного дня надав їм довідку, яка засвідчувала, що це українська родина, і навіть допоміг отримати ордер на поселення в іншій квартирі, оскільки в колишній жити було небезпечно. Історія ця здавалася майже неймовірною, з огляду на роль поліцаїв в акції Бабиного Яру. І все ж... «пан Гордон» — особистість реальна. Автору цієї статті вдалося з’ясувати долю цієї людини. Під псевдонімом Гордон виступав активний учасник національно-визвольного руху Роман Беда, родом зі Львова. З 1929 р. він — член Української військової організації. Схоплений поліцією під час однієї з акцій, засуджений польським судом до страти, заміненої на 15-річне тюремне ув’язнення. Звільнений із в’язниці після початку Другої світової війни, у складі активістів Організації українських націоналістів опинився в Києві й обійняв посаду заступника начальника новоствореної української поліції міста. А далі... фатальний виток долі. Заарештований гестапо разом із групою українських націоналістів, у грудні 1941 р. розстріляний у... тому самому Бабиному Яру.
І ці, і чимало інших фактів стали відомі лише в останні роки, коли люди перестали боятися говорити правду. А скільки їх, таких історій, за півстоліття кануло в Лету! На сьогодні відомі імена лише 140 євреїв, які врятувалися з допомогою киян.
Навіть в нелюдських умовах терористичного нацистського «нового порядку» люди залишалися людьми. Як образно і влучно сказав письменник Василь Гроссман, «серед чорних хмар расового божевілля, серед отрутного туману, людиноненависництва сяяли вічні, невгасимі зірки розуму, добра, гуманізму». Трагедія Бабиного Яру, як і подвиг тих, хто, ризикуючи власним життям, рятував інших людей, назавжди залишиться в історії.