Ще минулої зими Андерс Аслунд, директор Російсько-європейської програми Фонду Карнегі, в одній зі своїх статей прирівняв події на Майдані до ліберальних революцій, які потрясли Європу далекого 1848 року. Мало хто звернув увагу на цю паралель. Якщо раніше на честь героїв-революціонерів середини XIX століття у нас називали вулиці, фабрики і радгоспи, то нині цю сторінку історії призабуто. Як виявилося, даремно.
Дедалі більше сумних фактів промовляють на користь того, що помаранчева Україна повторює долю другої за рахунком Французької республіки (1848—1851). Дитя демократичної революції, зустрінуте з небувалою радістю й ентузіазмом, вона проіснувала трохи більш як три роки, поступившись місцем диктатурі. Звичайно, поки ще рано пророкувати українській демократії настільки ж безславний кінець. Але саме час нагадати, як це було у французів півтора століття тому. Адже, як гласить влучний афоризм, історія вчить навіть тих, хто не хоче у неї вчитися, караючи їх за лінь і неуцтво.
Епізод I: ейфорія
24 лютого 1848 року французька столиця раділа. У результаті революції було скинуто короля Луї Філіппа, покровителя фінансової плутократії й улюбленого персонажа художників-карикатуристів, який правив країною 18 років. Одіозний монарх вирішив заборонити зібрання ліберальної опозиції, за що жорстоко поплатився. Повсталий народ увірвався до палацу Тюїльрі, а королю довелося втікати з Парижа.
Звичайно, революція не була безкровною — наклала свій відбиток войовнича епоха, — але ніякі жертви не могли затьмарити радість перемоги над монархією. Під життєстверджуючі звуки «Марсельєзи» поважні буржуа обіймалися з робітниками в засалених блузах. На спинці королівського трону написали: «Паризький народ до всієї Європи: свобода, рівність, братерство», після чого трон таки ж вирішено було спалити.
Тимчасовий уряд, сформований із представників різних політичних партій, оголосив про створення Французької Республіки, введення загального виборчого права, свободу преси і політичних зібрань. Розпочалася підготовка виборів до парламенту.
Республіка... Громадянам Франції здавалося, що варто лише вимовити це магічне слово, і всі проблеми вирішаться самі собою: розквітнуть ремесла, мистецтва і науки, зникнуть злидні, голод і неуцтво. У Парижі панувала світла святкова атмосфера. «Нас так відверто пошила в дурні Лютнева революція, ми так гордо і так вільно ходили, піднявши голови, вулицями республіканської столиці», — згадував перший російський дисидент-неповерненець Олександр Герцен. А ось як описує настрої парижан інший очевидець, письменник Гюстав Флобер: «Недбалість одягу згладжувала різницю у суспільному становищі, ненависть ховалася, надії виставлялися напоказ, юрба була привітною. На всіх обличчях сяяло горде усвідомлення завойованого права. Панували карнавальні веселощі, люди жили, як на бівуаці. Не можна було уявити собі нічого цікавішого, ніж Париж, яким він був у ці перші дні».
Хоча прибічників скинутої монархії в країні вистачало з надлишком, вони вирішили не особливо афішувати своє невдоволення, і тимчасово притихли. Головні стовпи старого режиму — крупні фінансисти, чиновники, єпископи, судді, маршали — із похвальною оперативністю заявили про свої симпатії до Республіки. Що ж до творчої еліти держави, то вона цілком щиро вітала революцію. Усім хотілося взяти участь у будівництві нової Франції. Поет-златоуст Альфонс Ламартін обійняв посаду міністра закордонних справ. Віктор Гюго став депутатом Національних зборів. Жорж Санд редагувала урядове видання «Республіканський бюлетень». А художник Оноре Домьє став переможцем конкурсу на краще зображення молодої Республіки, намалювавши її у вигляді матері, яка годує груддю своїх синів.
На сторінках незліченних газет натхнені французькі журналісти пророкували швидкий крах монархії в усьому світі. І дійсно, паризькі події дали поштовх цілій серії демократичних революцій на Європейському континенті. Повстали Берлін і Відень, Прага і Будапешт, Рим, Венеція і Мілан. Повсюдно валилися одіозні політичні режими. Ішли в небуття обридлі королі та міністри. Люди вимагали введення основних громадянських прав і свобод. Пригноблені нації — італійці, угорці, поляки — намагалися скинути імперське ярмо.
Симпатики демократичних перетворень нарекли цей час «весною народів», а вороги намагалися списати все, що відбувалося, на чиїсь підступи. Щоправда, США у середині XIX століття ще не мали вигляду держави, яка могла б організовувати бунти і перевороти, тож найбільшою популярністю серед тодішніх контрреволюціонерів користувалася версія про «всесвітню масонську змову»...
На жаль, вистачило ледь більше року, щоб хвиля ліберальних революцій у країнах Європи зійшла нанівець. І колиска революційного руху — Франція — не була винятком.
Епізод II: розчарування
Головною проблемою нового уряду, який прийшов до влади наприкінці лютого 1848-го, стала його очевидна неоднорідність. До табору переможців увійшли прибічники двох цілком різних політичних напрямів — праві ліберали, чиїм ідеалом була буржуазна демократія, і ліві радикали, котрі вимагали соціалістичних реформ. У дні революції їх об’єднала ненависть до Луї Філіппа. Тепер вони здебільшого витрачали свій час на поборювання один одного. У результаті свіжоспечені правителі країни, за словами одного із сучасників, «жодного разу не подумали, чим, власне, має відрізнятися нова республіка від старої монархії».
Відсутність стратегічних ідей компенсувалася соціальним популізмом. За пропозицією лівих були створені так звані національні майстерні, з допомогою яких планувалося працевлаштувати усіх безробітних пролетарів. Проект, розрекламований як прояв турботи про простий народ, на практиці виявився згубним для французької економіки. Десятки тисяч людей, які виконували нікому не потрібну роботу на кшталт перекопування землі або ж просто байдикували, щодня одержували зі скарбниці по два франки. За кілька місяців національні майстерні поглинули міфічну суму в 15 мільйонів, а безробіття лише збільшилося.
Щоб якось покрити збільшення дефіциту бюджету, уряд був змушений ввести надзвичайний податок у 45 сантимів із кожного франка прямих прибутків. Сказати, що це дуже розлютило селян і підприємців, означає нічого не сказати. Французькі буржуа, налякані грізним привидом соціалізму, вже з ностальгією згадували короля Луї Філіппа. У їхній свідомості знаменита тріада «Свобода, рівність, братерство» поступилася місцем іншому девізу. «Власність, — пише Флобер, — стала предметом пошанування, майже культу, і злилася з поняттям Бога. Нападки на неї вважалися святотатством, злочином, ледь чи не людожерством».
Тим часом різноманітні політичні угруповання продовжували боротьбу за владу. 15 травня ліві радикали Бланкі та Барбес за підтримки робітників спробували розпустити щойно обрані Національні збори, оголосивши їх недостатньо революційними. Авантюра зазнала фіаско. А 22 червня з боку республіканців-консерваторів пішов відповідний удар: були закриті національні майстерні. Обурені пролетарі взялися за зброю, і вже наступного дня Париж покрився барикадами. Військовий міністр генерал Кавеньяк, який піднявся на чолі уряду, кинув проти робітників регулярну армію. Через чотири доби повстання було придушено. Загинуло близько 11 тисяч людей, понад три тисячі відправлено в заслання і на каторгу.
Симптоматично, що придушення червневого повстання з великим ентузіазмом зустріли запеклі європейські контрреволюціонери. Так, цар Микола I відгукнувся вітальним листом, у якому похвалив рішучість республіканського уряду й особисто генерала Кавеньяка.
Зрозуміло, калюжа крові на паризьких вулицях — багато в чому прикмета жорстокого часу, проте уроки весни—літа 1848-го цілком актуальні і для епохи оксамитних революцій та словесних баталій. У провалля, яке виникло між учорашніми соратниками по революційній боротьбі, «успішно» впала сама ідея Республіки, нещодавно така приваблива. Мрія про загальне благоденство, яке мало настати після перемоги демократії, померла. Якщо раніше лівацька політика уряду змусила розчаруватися в республіканських ідеалах середній клас, то тепер від Республіки відвернувся і простий люд.
Французьке суспільство охопила апатія. Газети вже не писали про прийдешнє панування свободи і справедливості на всій Землі. Зате вони були переповнені компроматом на визначних діячів революції — статтями про те, як завзятий демократ Огюст Ледрю-Роллен полює в колишніх королівських угіддях, а борець за соціальну рівність Луї Блан мешкає в розкішному особняку на вулиці Сен-Домінік...
В атмосфері загальної зневіри тріумфували представники двох найвпливовіших монархічних партій Франції — орлеаністи (прибічники Луї Філіппа) та легітимісти (прибічники династії бурбонів). Час явно працював на них!
Епізод III: загибель
10 грудня 1848 р. у Франції відбулися доленосні президентські вибори. Місяцем раніше країна пережила своєрідну політреформу — Національні збори ухвалили конституцію Республіки. Відповідно до неї, більшу частину владних повноважень отримував президент, котрий обирався на чотири роки; права парламенту були обмежені.
Під час голосування кандидатів від лібералів і соціалістів впевнено обійшов Луї Наполеон Бонапарт, племінник імператора Наполеона I, який прибув у Францію невдовзі після революції. До цього нестримна спрага влади і грошей штовхала його на участь у різноманітних авантюрах по всьому світу. Але виборці мало думали про сумнівну біографію кандидата в президенти. Адже він обіцяв стабільність, за якою так скучили змучені політичними й економічними потрясіннями французи. Багато хто сприймав Луї Наполеона як певну «третю силу», альтернативну і республіканцям, які дискредитували себе, і прибічникам скинутої монархії. Хоча в дійсності партії орлеаністів і легітимістів, які швидко упізнали в Луї Наполеоні «свою людину», всіляко його підтримували. Ну а найбільше голосів майбутньому президенту подарували французькі селяни, серед яких прізвище «Бонапарт» користувалося особливим авторитетом.
На чолі держави постала людина, яка в принципі ненавиділа демократичні свободи і мріяла про одноособову диктатуру. З цього моменту на Республіці можна було поставити хрест. Щоправда, спочатку племінник великого імператора намагався робити вигляд зразкового республіканця. На честь молодої французької демократії у Єлисейському палаці регулярно влаштовувалися пишні святкування і бали. «Президент кружляє з Республікою в танці, очікуючи слушної хвилини, щоб допомогти їй злетіти в повітря», — говорили прозорливі дотепники.
Як спрямовуючу силу для першого удару по демократичних принципах Луї Наполеон вибрав зовнішню політику. Навесні 1849 р. він направив війська в Італію, щоб розгромити Римську республіку і відновити в місті світську владу Папи. З погляду республіканської солідарності цей крок був не дуже хорошим, якщо не сказати одіозним рішенням, зате дозволив президенту заручитися підтримкою клерикальних кіл. Маніфестацію французьких демократів, котрі протестували проти втручання Франції в італійські справи, було без зайвих церемоній розігнано. Деякі визначні політики ліберальних поглядів мусили емігрувати. Ну а потім планомірне перетворення Республіки на просту фікцію пішло як по маслу — було закрито політичні клуби, обмежено загальне виборче право, відновлено цензуру в пресі...
Поступово ліквідуючи завоювання Лютневої революції, Луї Наполеон спирався на депутатів-монархістів, які переважали у французькому парламенті. Але, як відомо, у політиці довговічної дружби не буває. Наприкінці 1851 р. відносини між главою держави і парламентарями різко загострилися: депутати відмовилися переглянути статті конституції, які забороняли Луї Наполеону балотуватися на другий президентський термін. Тоді кмітливий президент, недовго думаючи, здійснив державний переворот. У ніч на 2 грудня парламент було розпущено, у Парижі введено військовий стан, а головних опонентів Луї Наполеона заарештовано. Невелика група переконаних республіканців (серед них був і письменник Віктор Гюго) спробувала організувати опір путчу і закликала парижан вийти на барикади. Але полум’яні промови вже не подіяли на простих громадян — усі пам’ятали жорстоке розчарування трирічної давнини, і ніхто не збирався ризикувати життям заради Республіки, яка зрадила сподівання людей.
Уся повнота влади в країні перейшла до Бонапарта. У грудні 1852-го він офіційно проголосив себе імператором під ім’ям Наполеона III. Минуло майже 20 років, перед тим, як у Францію, після ганебно програної Франко-пруської війни 1870—1871 рр. і Паризької комуни, знову повернулися свобода і демократія. Але це вже інша історія...