Всупереч очікуванням багатьох дослідників релігії, на початку ХХІ століття релігійні організації продовжують залишатись діяльними учасниками суспільних процесів в країнах Старого Світу. Лідери європейських церков дедалі активніше заявляють про свою позицію з приводу широкого кола гострих суспільно-політичних проблем, а європейським політикам доводиться частіше зустрічатися з питаннями, що стосуються ролі та місця релігії й релігійних інститутів в розширеній Європі.
Нинішнє посилення уваги до релігії в країнах ЄС та майбутніх членах цієї спільноти зумовлене насамперед процесом формування нової європейської ідентичності. Пошук спільних для всього європейського загалу рис відбувається у багатьох сферах, в тому числі і в сфері цінностей. І поряд з універсальними демократичними цінностями саме християнська спадщина, притаманна більшості народів Європи, часто є визначальною цивілізаційною рисою європейців. Найбільше вплив релігії на суспільно-політичне життя стає відчутним під час обговорення питань щодо євроінтеграції та розширення ЄС, а також формування загальноєвропейських інститутів. При цьому релігійна спадщина нерідко виступає чинником, що сприяє або перешкоджає інтеграції окремих країн до загальноєвропейських структур.
Християнські церкви Європи одними з перших вітали процес європейської інтеграції. Зрозуміло, що найбільшу підтримку інтеграційні наміри дістали від існуючих екуменічних організацій, залучених у міжхристиянське співробітництво, з добре налагодженими зв’язками. Найвпливовіші з них: Конференція європейських церков (КЄЦ), яка об’єднує понад 120 православних та протестантських церков та Рада європейських єпископських конференцій (РЄЄК), що включає всі католицькі структури римсько-католицької церкви в країнах ЄС.
Ще наприкінці 80-х років на спільній асамблеї КЄЦ та РЄЄК представники цих організацій на християнському ґрунті розвинули ідею об’єднаної Європи, а також включили до загальноєвропейського дому всі народи та нації європейського простору, що мають спільні основи, історію, культурну спадщину та цінності. В цьому ж дусі Папа Римський Іоанн Павло ІІ проголосив право всіх європейських народів від Атлантики до Уралу і від Скандинавії до Середземного моря жити за принципами Євангелія у спільному домі, в Європі без кордонів, незалежно від відмінностей в політичних програмах, ідеологічних системах або військових союзах.
Спільне комунікативне поле європейських релігійних організацій сприяло тому, що рівень міжхристиянських контактів нерідко випереджав інтеграційні процеси у сфері політики. При цьому представники церков відіграли помітну роль в примиренні раніше ворогуючих європейських народів. Так, за підтримки релігійних організацій відбулися акти примирення між Францією й Німеччиною та між Німеччиною й Польщею, а декларації взаємного прощення запропоновані єпископатом, були підтримані мирянами. Міжхристиянські контакти та міжнародні програми обміну поряд з іншими заходами неурядових організацій відіграли помітну роль у зближенні сусідніх європейських народів, особливо одного віровизнання.
Сприяючи процесам євроінтеграції та розширення ЄС, релігійні організації вирішують і такі суто внутрішні завдання, як активізація та підтримання релігійного життя в секуляризованому середовищі. Так у Польщі, релігійність населення якої значно переважає загальноєвропейські показники, вірні заохочуються стати на чолі повернення до католицької церкви решти Європи і всіляко пропагується приклад Папи-поляка.
Релігійне бачення розширеної Європи знайшло своє відображення не лише в численних деклараціях та церковних документах, але й було детально розроблене та обґрунтоване релігійними мислителями та церковними дипломатами. При цьому релігійні організації намагаються активно впливати на євроінтеграційні процеси безпосередньо або за допомогою політиків.
Наразі найбільш болючими та дискусійними питаннями, що актуалізувалися в процесі інтеграції та розширення ЄС, на які спрямовуються головні зусилля церковних дипломатів, є: по-перше, зміст положень, що стосуються релігії у майбутній Конституції ЄС, і, по-друге, можливість вступу до Європейського Союзу Туреччини.
В намаганні вплинути на майбутнє нової Європи християнські церкви вже можуть пишатися деякими досягненнями. Так, саме під впливом християнських церков до проекту Конституції було включено статтю 51, яка гарантує повагу Євросоюзу до статусу церков та релігійних асоціацій в країнах — членах ЄС, а також до традицій взаємодії між церквою та державою у цих країнах. При цьому найбільші суперечності викликала відмова голови конституційного конвенту Валері Жискар Д’Естена включити до проекту Конституції ЄС положення про християнську спадщину Європи.
Важливо, що вимога відзначити роль християнства у становленні сучасної Європи об’єднала практично всі найвпливовіші християнські церкви. Зокрема вона була озвучена Папою Римським Іоанном Павлом ІІ, котрий заявив: «культурна та історична концепція нинішньої Європи віддзеркалює реалії континенту, що став таким завдяки, зокрема, об’єднавчій силі християнства; воно зуміло розчинитися між різними народами і є внутрішньо пов’язаною з європейською культурою в цілому».
Робота над проектом Конституції ЄС не залишила осторонь і православні церкви. Навесні 2003 року на острові Кріт було скликано спеціальну нараду представників десяти православних церков, що мала розглядати питання: «Європейська Конституція про церкви та релігії: пропозиції православної церкви». У підсумковому документі було заявлено, що майбутня Конституція ЄС має містити прозоре посилання на християнську спадщину Європи. Крім цього «релігійна свобода має право бути гарантована не лише як особисте право людини, але і як право традиційних європейських церков та релігій».
Загалом, незважаючи на невелику питому вагу православних серед всіх віруючих Євросоюзу, православні церкви беруть активну участь у співпраці з європейськими інститутами. Так, константинопольський патріархат та РПЦ відкрили офіційні представництва в структурах Євросоюзу.
У своїй боротьбі за особливе відзначення християнської спадщини в майбутній Конституції Євросоюзу християнські церкви нерідко залучають політичні сили. І заклики релігійних лідерів до європейських політиків дійсно мають успіх. В першу чергу на них відгукнулися представники тих країн, де традиційно сильні позиції католицизму. Голова Єврокомісії Романо Проді в своєму листі Раді християн Європи, відзначив, що «в процесі створення нової Європи ми не можемо не зважати на релігійні та культурні традиції, зокрема традиції християнства, що були і залишаються невід’ємними для збереження пам’яті і майбутніх надій Європи».
Як зауважують оглядачі конституційного процесу в ЄС, суперечки серед депутатів Конвенту з приводу християнства часто були палкішими, аніж у питаннях, що стосувалися формування політичних структур об’єднаної Європи. А це дає підстави припустити, що суперечності з приводу ролі християнської спадщини були, в тому числі, штучно інспіровані для відвернення уваги депутатів від гострих політичних питань. Характерно, що пропозиції християнських церков були підтримані не лише представниками католицьких країн Польщі, Італії, Іспанії та Португалії, але й протестантських Німеччини та Данії. Проти того, щоб християнство згадувалося в Конституції ЄС, були традиційно секуляристська Франція та мусульманська Туреччина.
Зрештою оприлюднений проект преамбули Конституції Євросоюзу містить доволі розпливчасту згадку лише про культурні, релігійні та гуманістичні джерела історичної спадщини країн Європи. Оскільки нинішній проект Конституції, взятий за основу, ще має доопрацьовуватися до осені 2004 року, слід очікувати, що християнські церкви активізують пропагандистську кампанію за особливе відзначення ролі християнства.
Найвідчутніше релігійний чинник дається взнаки під час розгляду питання про входження до ЄС Туреччини. Не секрет, що чимало європейських політиків та пересічних європейців саме в мусульманській спадщині Туреччини бачать головну перешкоду подальшій інтеграції цієї країни до загальноєвропейських структур. Сама належність Туреччини до мусульманського світу нерідко викликає підозри, пов’язані з проблемою ісламського екстремізму та болючим питанням дотримання спільних для країн ЄС демократичних цінностей.
Незважаючи на те, що згідно з планами європейських політиків місце ЄС — майже гарантоване таким країнам з великою питомою вагою мусульманського населення, як Албанія та Боснія і Герцеговина, включення до Євросоюзу Туреччини з 65 млн. мусульманським населенням радикально змінить культурно-релігійне обличчя Європи.
Проблема входження до ЄС Туреччини також зачіпає інтереси великих християнських церков, які вже висловили своє ставлення до такої можливості. Так, патріарх Константинопольський Варфоломій, під пастирською опікою якого перебуває територія Туреччини, висловився за входження цієї країни до Європейського Союзу. Підтримкою інтеграції Туреччини до загальноєвропейських структур Константинопольський патріарх розраховує насамперед покращити становище християнського населення, яке зазнає у цій країні відчутного соціального тиску. Очевидно, що входження Туреччини до ЄС неминуче мало б супроводжуватись посиленням міжнародного контролю за додержання прав людини, зокрема християнської меншини. Крім цього патріарх сподівається покращити відносини з керівництвом Туреччини, яке чітко заявило про свою європейську орієнтацію.
В той же час чільні представники римсько-католицької церкви висловили свої сумніви в доцільності входження до ЄС Туреччини. Так, голова Конференції італійських єпископів кардинал Каміло Руїні заявив, що перед ЄС постає велика проблема у зв’язку з пропонованим прийняттям до нього Туреччини. Він підкреслив глибоко мусульманські корені цієї держави з швидко зростаючим населенням. Водночас кардинал Руїні визнав, що прийняття Туреччини до ЄС полегшило б становище турецьких християн.
Очевидно, що, блокуючи євроінтеграційні зусилля Туреччини, Ватикан усвідомлює, що в разі прийняття цієї країни до Євросоюзу головна теза про виключно християнські та іудейські духовні корені європейської спільноти стане більш ніж сумнівною. А це означає, що римсько-католицька церква, як і інші християнські спільноти, втратить виключні права на винесення етичних суджень з різних проблем суспільного буття, що, зрештою неминуче призведе до зменшення суспільного впливу та авторитету християнських організацій. Протиріччя з інтересами християнських церков усвідомлює і Туреччина, представники якої виступають проти нормативного закріплення тези про християнські корені Європи в Конституції ЄС.
Для майбутнього православного світу та України зокрема, важливо, що архієпископ Торан, який озвучує офіційну позицію Ватикану, в інтерв’ю італійській газеті Corriere della sera відзначив, що замість того, щоб вести переговори про вступ до ЄС Туреччини, було б розумніше розглянути кандидатури двох країн православної традиції, а саме України і Молдови.
Загалом римсько-католицька церква давно і послідовно виступає за розширення ЄС на схід, враховуючи, що географічні межі Європи збігаються з ареалом традиційного поширення християнства. Така позиція пов’язана як з місійною стратегією католицької церкви просування на схід, так і з політикою орієнтованою на збереження в Європейському Союзі християнської домінанти. Водночас позиція католицької церкви, що зберігає відчутний вплив на європейський політикум, може розглядатися і як вагомий ресурс підтримки євроінтеграційним устремлінням України.
Характерно, що з лідерів великих українських церков лише глава Української греко-католицької церкви (УГКЦ) кардинал Любомир Гузар виявив готовність включитися до загальноєвропейського дискурсу щодо духовних основ європейської інтеграції. За його словами: «Спільні моральні заходи — це те, що може єднати. Для України, як майбутнього члена європейської спільноти, важливо, щоб Європа, яка зараз дуже роз’єднана, повернулась до відчуття спільноти моральних засад». За словами кардинала Гузара, процес об’єднання Європи перебуває у початковій стадії і потрібно докласти багато зусиль для її розбудови.
Участь православних церков України в обговоренні проблеми об’єднання Європи скромніша. Загалом процес європейської інтеграції не є предметом осмислення в православних богословських колах України. Участь УПЦ КП та УАПЦ у міжхристиянських дискусіях неможлива ще у зв’язку з їх невизнанням не лише помісними православними церквами, а й римсько-католицькою церквою, а також найвпливовішими екуменічними організаціями, зокрема Всесвітньою радою церков.
В той же час зовнішня політика УПЦ на даний момент зосереджена навколо налагодження міжправославних контактів та вирішення внутрішньоукраїнської проблеми розколу. Крім цього неучасть УПЦ в обговоренні проблем євроінтеграції пов’язана з відсутністю власних структур на території Євросоюзу, а також з наявністю великої групи вірних, орієнтованих насамперед на співробітництво з Росією.
Таким чином, можна очікувати, що найближчім часом політика УПЦ щодо ЄС буде тотожною загальній політиці РПЦ. Водночас розвиток УПЦ міжхристиянських контактів та участь в роботі екуменічних організацій, що можливо вже при нинішньому канонічному статусі цієї церкви, міг би сприяти тому, що УПЦ, як найвпливовіша з українських церков, більше підключалася б до загальноєвропейських процесів.
Питання про духовні корені європейської цивілізації зовсім не є умоглядними. Від того, яке місце посяде релігія в новій Європі, залежать фундаментальні ціннісні засади, якими керуватиметься європейська спільнота, а також те, чи буде почутий голос церкви тоді, коли європейським політикам знов доведеться приймати доленосні рішення щодо війни та миру.