Вища освіта формує людський капітал держави і тому відповідає за суспільний розвиток, який цим людським капіталом здійснюється. Від рівня освіти і професійних компетенцій людей залежить, на які перетворення країна здатна.
Тому цілі і завдання розвитку країни мають бути тісно пов’язані з цілями і завданнями вищої освіти. З цієї відправної позиції має виходити закон про вищу освіту, який забезпечує її реформу, пов’язану з суспільними перетвореннями на певному відрізку часу.
Не ображаючи авторів двох проектів законів, які отримали умовні назви Мірошніченка і Яценюка-Оробець, залишимо їх без коментарів. Зупинимося на проекті «міністерського» закону.
Природно поставити запитання, а на які суспільні перетворення націлений цей проект? Чи закладені в нього механізми проривного розвитку і, наприклад, швидкого входження країни до великої двадцятки, через підготовку людського капіталу, відповідно до завдань Президента України? Чи торкається цей закон умов роботи та рівня наукових шкіл, забезпечення їх новітнім начально-науковим обладнанням, змісту навчання і наукових досліджень, з метою здійснення бажаних проривів? Чи орієнтує цей закон на інноваційний, високотехнологічний розвиток країни за рахунок органічної взаємодії вітчизняної освіти, науки, бізнесу і влади? Чи врегульовує він відносини ВНЗ і ринку праці? Відповідь – ні, цей проект закону далекий від таких завдань.
Маючи відношення до технічної освіти, хочу звернути увагу на особливу слабкість законопроекту, якраз у цій складовій. В ньому не враховується, що саме за рахунок цієї ланки освіти забезпечується прискорений розвиток передових країн світу. Перш за все, на відміну від діючого закону, з законопроекту виключена група технічних університетів. Це законодавчо стверджує «непопулярність» вищої технічної освіти в Україні, обумовлює її послаблення і прискорення процесів «вимивання» найбільш талановитої молоді на користь розвинутих країн світу.
В той же час, Україна ще не втратила шанс конкурувати на світовому ринку з машинобудування, матеріалознавства, металургії, хімії, інформаційних технологій, ще є потенціал для розвитку нанотехнологій, біотехнологій тощо.
Високотехнологічна освіта має цілу низку особливостей і вимагає глибокої уваги з боку держави, що мало будо б відображено в законі. Сучасною вимогою є створення системи багатоканального фінансування технічних університетів, як центрів інтеграції освіти, науки і інноваційного бізнесу. Високотехнологічна освіта є найбільш «бюджетно» навантаженою, що обумовлено утриманням і розвитком складного навчально-наукового обладнання, проведенням комплексних наукових досліджень і експериментів. Вона вимагає окремих підходів до розміщення замовлення на підготовку фахівців, виходячи з пріоритетних напрямів розвитку економіки країни, особливих умов взаємодії з ринком праці тощо. Ці особливості в законопроекті відсутні, що запрограмовано веде до послаблення цієї ланки освіти.
Нагадаємо, що проект закону почав створюватися ще 3-3,5 роки тому попереднім складом МОНу з голоною метою – законодавчо затвердити систему зовнішнього незалежного тестування. Оскільки цього одного завдання було замало для закону, до проекту почали додаватися різні інші статті.
Процес безсистемного «нанизування» різнопланових положень до проекту закону продовжив новий склад міністерства. Особливий акцент робився на положеннях, що закріплюють за міністерством дрібні регулятивні і дозвільно-узгоджувальні функції МОНмолодьспорту.
Як наслідок, проект закону не став зорієнтованим на головну ціль – забезпечення необхідного суспільного розвитку країни. За обсягом він виявився значно більшим за попередній: - 71 стаття, викладена на 87 сторінках, замість 69 статей на 54 сторінках для попереднього закону. Структурно в проекті закону можна виділити три групи статей.
До першої групи слід віднести статті, які викликані життям і які бажані до прийняття. Вони торкаються узгодження ступеневої системи вищої освіти України з європейською (бакалавр, магістр, доктор філософії) із збереженням молодшого спеціаліста і доктора наук, збільшення терміну навчання за програмами магістра від 1-1,5 до 1,5-2 років, а в аспірантурі за освітньо-науковим рівнем доктора філософії з 3 до 4 років (Ст.6), розроблення узгодженої з європейською Національної рамки кваліфікацій (Ст.13), уточнення визначень статусу національних і дослідницьких університетів (Ст. 23) і ряду інших, усього біля 20 статей.
Друга група статей, всупереч загальному декларативному характеру закону про розширення автономії ВНЗ, передбачає надмірну централізацію управління вищою освітою. Так, проект містить понад 80% статей, які мають дрібний регламентуючий характер. Зокрема узгоджувальні і регламентуючі положення для університетів на рівні Кабінету Міністрів України і міністерства закладні майже в 50 статтях проекту закону, зокрема у статтях – 6, 9, 12, 13, 25, 28, 34, 41, 42, 46, 50, 51, 54, 56, 57, 62, 66, 67 та інших. Прийняття цих статей, з одного боку, звузить академічні свободи і творчий характер діяльності ВНЗ, а з іншого завантажить міністерство дрібною управлінською діяльністю і унеможливить виконання ним функцій розроблення та втілення передової політики освіти.
Ті ж статті, які націлені на розширення фінансової автономії ВИШів, як Ст.. 23 про «запровадження нормативів фінансування підготовки фахівців і проведення наукових досліджень у національних і дослідницьких ВНЗ»; Ст. 65, про «право розпоряджатися власними надходженнями, зокрема, отриманими від надання додаткових платних послуг; відкривати поточні та депозитні рахунки в банках» та деякі інші, на жаль не підкріплені фінансово-економічними механізмами і не враховані в Бюджетному кодексі України. Їх може чекати доля ст. 57 чинного Закону «Про освіту» про подвійні посадові оклади для освітян по відношенню до середніх по промисловості, яка не виконувалась понад 15 років і яку скасовано із зазначених вище причин.
Третя група статей, на наш погляд, стануть на заваді вищій освіті і науці, знизять їх якісні характеристики. Серед них найбільш неприйнятною є стаття 17 про передачу функцій Вищої атестаційної комісії МОНмолодьспорту. Для нашої країни, яка ще не досягла відповідного рівня культури і відповідальності, експертиза і атестація наукових робіт має бути надвідомчою, а орган який їх здійснює - підпорядкований і підзвітний Кабінету Міністрів України. Неприйнятними також є деякі статті, які торкаються умов навчання студентів, про що багато писалося в ЗМІ.
Існують також статті, що вже регулюються різними підвідомчими актами і, які за своїм значенням не «дотягують» до рівня закону. Це, зокрема, Ст. 28 про структурні підрозділи ВНЗ (5 сторінок тексту), Ст. 42 про відрахування, переривання навчання, поновлення і переведення осіб, які навчаються у ВНЗ, Ст. 43 про організацію навчального процесу, Ст. 51 про робочий час викладачів, Ст. 67 про платні послуги та інші, усього біля 10 статей. Їх можна зняти.
Підсумовуючи наведені аргументи можемо запропонувати два варіанти можливих дій.
1. Прийняти не новий закон, а зміни до діючого Закону про вищу
освіту, ґрунтуючись на статтях першої групи запропонованого проекту. Ці статті напрацьовані життям і затребувані освітою. Одночасно розпочати процес підготовки нового Закону про вищу освіту України, виходячи з найважливіших цілей розвитку країни.
2. Прийняти запропонований проект закону, виключивши з нього більшість статей другої і третьої груп, та вважати його тимчасовим і перехідним на шляху здійснення затребуваних суспільством реформ у вищій освіті.