Глава Державної туристичної адміністрації Валерій Іванович Цибух у радянський період, перебуваючи в керівництві міської, а потім республіканської комсомольської організації, досить тривалий час займався практично тим самим, чим і нині. За завданням партії й уряду показував Україну високопоставленим іноземним гостям. А також організовував їхнє дозвілля. Та й потім, під час роботи в столиці, особливо на посаді «першого й останнього» міністра в справах молоді СРСР, йому доводилося за кордоном представляти як Союз, так і Україну.
— Валерію Івановичу, як нас сприймали тоді і як це ставлення змінилося нині?
— Тоді ми були однією з радянських республік і нас шанували як частину великої, потужної країни. І це відчувалося. Здобуття незалежності відразу ж змінило міжнародний статус України. До нової країни придивлялися обережно. У цілому ставитися почали доброзичливіше, але рахуються з нами, безумовно, набагато менше. І не дивно, адже тепер повагу треба завойовувати, показати, чого насправді ми варті.
— Хто з високих гостей, котрі приїжджали до нас у часи СРСР, найбільше вам запам’ятався?
— Перший секретар народно-демократичної партії Монголії товариш Цеденбал і його родина. Мене прикріпили за його синами Ярославом та Станіславом, котрих назвали на честь давньоруських князів. Обидва вони навчалися в Москві, чудово говорили російською мовою. Відпочивати високопоставлене сімейство вирішило в Пущі-Водиці — певне, вплинула дружина монгольського вождя, яка виявилася уродженкою Рязані. Це висока ставна жінка, що називається кров із молоком. Вона чудово знала історію й була «великою патріоткою» Київської Русі.
У Софійському соборі, коли екскурсовод, потупивши погляд, розповідав, як татаро-монголи спалили храм, ця горда жінка, звертаючись до Цеденбала, спересердя вигукнула: «Ось тепер ставай на коліна й поклонися цій землі, яку твої предки пошматували!» Товариш Цеденбал на коліна не став, але собору вклонився.
— А найяскравіше ваше «виїзне» враження?
— Це, поза сумнівом, зустріч із Кім Ір Сеном у Пхеньяні.
Перед прийомом нашу урядову делегацію вишикували в ряд і всім протерли руки спиртом. Вручили нам запакований у целофан продезинфікований букет квітів, які треба було вручати «сонцю нації».
Кім Ір Сен під’їхав на броньованій машині із сильно затемненим склом. Коли він виходив і задні дверцята відчинилися, ми побачили на задньому сидінні поруч із вождем навдивовижу гарну й зовсім юну кореянку, котра зігрівала йому руки (як нам пояснили, у такий спосіб передаючи йому свою біоенергію).
— Чи був у вашій міжнародній практиці випадок, який ви згадуєте й досі?
— Так, це зустріч із нинішнім канцлером Німеччини, а тоді лідером молодіжних організацій ФРН Герхардом Шрьодером у ФРН. Шрьодер був тоді молодим, запальним і дуже красномовним. Під час наших зустрічей він і його колеги ставили безліч «незручних» для нас запитань, із приводу яких ми сперечалися до хрипоти. Я нині згадую ці дискусії, вечірні посиденьки за пивом або за тією ж радянською горілкою. Вони цікавилися всім, що є в нас. Пам’ятаю дискусії з дуже відомим атомником, фахівцем, котрий доводив, що рівень безпеки радянських станцій викликає серйозні побоювання, а ми запевняли, що на наших АЕС — десятикратна система захисту... І я був у цьому переконаний. Пригадав ці розмови, коли рвонув Чорнобиль.
— Хто з лідерів країн справив на вас враження як на фахівця туріндустрії?
— Фідель Кастро. Коли СРСР був практично на грані розвалу, деякі сили в парламенті Радянського Союзу виступали за припинення допомоги острову Свободи. Отож, треба віддати належне Фіделю, котрий зібрав керівництво і сказав, що «СРСР нам більше не допомагатиме», а тому треба переорієнтувати кубинську економіку на туризм.
Мені довелося побувати на Кубі двічі, з інтервалом у двадцять років. За ці роки на острові виріс цілий ліс готелів, а Гавана й Варадеро перетворилися на світові туристичні центри.
— Яке ваше особисте ставлення до режиму Фіделя Кастро?
— Я суджу про нього не за словами, а за конкретними справами. Він дуже авторитетна людина. Владна та мудра. У найважчих умовах він зумів зорієнтувати суспільство на розв’язання дуже важливих проблем соціального характеру. Приміром, досі кубинська медична школа — одна з найкращих у світі.
При цьому кубинці безплатно лікують і оздоровлюють наших дітей-чорнобильців. За роки незалежності там лікувалося понад 15 тис. чоловік. Кубинські лікарі творять просто дива, виліковуючи навіть тих, хто в нас вважається безнадійним. Це прояв конкретного, безкорисливого Добра. І, гадаю, про «режим Кастро» треба запитувати в тих матерів, чиї діти завдяки кубинцям залишилися живі...
А в іншому, стосовно його політики — судити не беруся: дотримуюся принципу «не судіть, і не судимі будете».
— Наскільки важлива туріндустрія для тих країн, у яких ви побували?
— Туризм — це народна дипломатія. По суті, кожен турист є послом своєї країни. Але на відміну від офіційних дипломатичних візитів, такий мандрівник не обмежений формальностями протоколу і привозить додому найоб’єктивніші враження від країни, де побував. Він із задоволенням сприймає все позитивне й відкидає те, що йому не подобається. Тому туризм є дуже важливим інструментом міжнародної політики.
— Хто із сильних світу цього прийшов до влади «туристичною стежиною»?
— Приміром, Кофі Аннан — колишній міністр туризму африканської країни Гани. Президент Ізраїлю Моше Кацава — також у минулому міністр туризму своєї країни. У багатьох державах є міністерства чи відомства, котрі займаються цією важливою сферою. Бувають і крайнощі: приміром, у Буркіна-Фасо є міністерство шахт і туризму... У Франції, Японії туризмом опікуються міністерства транспорту, є міністерства торгівлі й туризму. У Росії за цю справу відповідає міністерство економіки, заступник міністра веде торгівлю й туризм.
У Болгарії запровадження візових формальностей на 45% зменшило кількість туристів, котрі приїжджають до країни, і це відразу позначилося на стані економіки. У Греції й Туреччині туризм — одна з основних галузей економіки.
— Нині вся планета, крім «голубів миру» американців, роззброюється. Як, по-вашому, можна використовувати військову техніку в туріндустрії?
— Є навіть цілий напрям у туризмі, що називається «військовий туризм». Заплативши певну суму, людина може постріляти з армійської зброї, покататися на танку й навіть на винищувачі, покуштувати солдатські страви... За розумного підходу ця справа може давати непоганий прибуток. А ми, хоч як це дивно, продали недобудований авіаносець «Варяг» Китаю, котрий хоче переробити його під туристичну базу відпочинку — розмістити там казино тощо. Я 1976 року побував на Північному флоті, на важкому авіанесучому крейсері «Київ», і можу сказати: сьогодні з цього корабля китайці хочуть зробити чудовий сучасний слов’янський центр туризму. От китайці це розуміють, а ми чомусь ні... Піднебесна зацікавлена в розвитку відносин в галузі туризму з Україною. Свого часу китайці зняли фільм «Як гартувалася сталь». І він був настільки вдало зроблений, що актор, котрий грав Павку Корчагіна, був «людиною року» в КНР упродовж кількох років. І нині дуже багато жителів Піднебесної хочуть приїхати в Україну й відвідати місця, де жив і працював легендарний герой: Боярку, Київ, Шепетівку. Керівництво Китаю рекомендує своїм громадянам відвідувати 18 країн світу. Недавно в цей список увійшли Росія й Туреччина. Остання одержала схвальний відгук китайських вождів лише за те, що пропустила «Варяг» через Босфорську протоку. Нині розглядається питання про включення до цього переліку й України, а це означає — сотні тисяч туристів приїдуть у нашу країну.
Я був у музеї Ракетних військ стратегічного призначення. Таких музеїв два в усьому світі — у місті Канзас-сіті в США й у нас під Первомайськом Миколаївської області — там збереглася шахтна установка, сама ракета. Цей музей торік відвідали 6—7 тисяч чоловік.
— Це колишня ракетна база?
— Так, шахта іде на 33 метри під землю, і цивільній людині дуже цікаво подивитися на цю страшну, але, на щастя, уже недіючу, зброю.
— Валерію Івановичу, ось уже в цілому тридцять років ви обіймаєте керівні посади. Не виникало бажання в одній із країн залишитися?
— Безумовно, пропозиції були. Колишній посол РФ в Україні якось сказав мені: «Ти як союзний міністр маєш право на союзну пенсію. Тому переїжджай до Росії». Я міг там залишитися. У мене була квартира на Рубльовському шосе. Це елітні депутатські будинки в чудовому районі. Крім цього, жив на дачі Молотова. Навіть «Комсомольская правда» писала: «Раніше тут жив Молотов, нині — Цибух».
Але залишитися я не зміг. Адже тут мої батьки, моя родина та друзі. Мені суто психологічно на батьківщині якось комфортніше. І коли довелося зробити вибір, я вибрав Україну. У Москві залишилося безліч моїх друзів і навіть родичів. Приміром, мій брат. Він закінчив математичну школу та вступив у Московський фізико-технічний інститут. А батьки як жили в буковинському селі Іжевци, так там і досі живуть... Я ще за радянської влади купив їм однокімнатну квартиру на Теремках, але вони відмовилися переїжджати. Хочуть бути ближче до землі.
— Чи не затісно вам у нинішніх «туристичних рамках»?
— З одного боку, я почуваюся не до кінця затребуваним. А з іншого — роблю те, що згодом буде оцінено, це мене заспокоює. За ті роки, які я очолюю центральний орган виконавчої влади, багато чого вдалося зробити. Адже раніше в нас ніхто не розумів, що туризм є важливою галуззю економіки. Нас «ховали» в культуру, сферу послуг...
Якось я вручав відомчу нагороду одному високому керівникові — «Почесний працівник туризму». Він сміявся. А чому? Ми ж відзначали його роль як людини, котра сприяє розвитку туризму... Ту саму нагороду одержувало багато глав держав, членів СНД, видатних артистів, діячів науки тощо. Річ у тому, що чимало людей просто не розуміють, наскільки ця галузь перспективна та прибуткова...
Уже діє державна програма розвитку туризму, яку спеціальним розділом включено в програму діяльності уряду. Навіть у деяких областях на районному рівні є люди, відповідальні за цей сектор економіки.
Загалом відпустка дається людині один раз на рік. І її треба, перефразуючи класика, «провести так, аби не було нестерпно боляче за безцільно витрачений час і гроші».