Коли народ пішов на Говерлу за президентом, на узбіччі залишився лежати чимось наспіх накритий громадянин, який не дійшов. Пробачте, що боляче і по живому, але інакше не зрозуміти, не відчути, а отже, і далі... проходити повз. Адже гора ця — своєрідний символ, чергова мета, до якої повів «свою націю» черговий президент. Тільки от щоразу, підіймаючись на вершини, позначені новими правителями, ми думаємо лише про те, як дійти самим, і вже аж ніяк не про тих, хто в силу обставин залишився лежати на узбіччі. Мертвий чи напівживий. Принижений чи скривджений. Байдуже.
2001-го на шляху, яким вів нас Леонід Данилович, трапився літак. У перших випусках новин, що повідомляли про загибель 78 громадян Росії та Ізраїлю, тодішній секретар РНБО Марчук визнав факт влучення української навчальної ракети в іноземний пасажирський борт. Згодом Україна відмовилася від своїх слів. Через «відсутність юридичних доказів вини». І рушила далі, так і не зваживши на чуже горе. Обурення родичів загиблих, позови, роки сперечань, і лише потім — жест «доброї волі» — виплата мільйонних компенсацій за життя тих, хто не долетів до своєї мети.
Скнилів. Та ж сама некомпетентність системи. Винні пілоти й організатори кривавого шоу, що уникнули відповідальності, протести потерпілих. Нова влада визнала, що закон недосконалий, і незабаром обіцяє визначитися із сумами компенсацій за моральну шкоду. Та скнилівці просять не менше, ніж виплатили росіянам та ізраїльтянам. Мільйон гривень — за душу українського громадянина, котрий назавжди залишився на летовищі. Багато це чи мало? Можна чи не можна грошима виміряти життя рідної людини? Не знаю.
Та хочу знати про те, чому в тій самій країні мовчить мати, яка поховала солдата, коли ставить підпис навпроти страхової суми у 8 тисяч 500 гривень. Це що, офіційна ціна життя її сина — захисника батьківщини? Чи яка батьківщина, така й ціна?
Ще хочу знати, чому сотні українських жінок назавжди приречені каратися грішною думкою, що в палату до їхніх обпечених щасть, дехто з яких не вижив, не зателефонував президент і не зробив усього того, що зробив для Насті Овчар?! Так, немилосердно. Але ж і звичка влади лицемірити від усієї душі й у зручному випадку огидна!
Аби дійти настільки малоприємного висновку, автору довелося здійснити досить дивну подорож похмурими завулками буття, метою якого стала відповідь на непросте запитання, винесене у заголовок.
«До вас дівчина — по нещасний випадок...»
Вийти зі ступору після такої репліки в Держкомстаті допоміг забобонний стукіт по дереву й образ «товариша Новосельцева» з відділу легкої промисловості, який відразу постав в уяві... Вже за хвилину цілком оптимістичні панянки, щоправда, з іншого, зовсім не кіношного відділу, зашурхотіли паперами і папками у пошуках загиблих, мертвих, тощо українських громадян. Відразу подумалося, що ось так само в кабінетах тисяч чиновників чуже горе стає ледь помітним і майже несуттєвим, укладаючись у рясні рядки з дрібних цифр і букв на офіційних бланках. Та навряд чи варто косо дивитися в бік безсторонніх статистиків — адже якщо держава лічить наші згаслі життя, отже, їй це навіщось потрібно?
2004 року нас стало на 761 тисячу менше. Хтось занедужав, хтось багато й не того випив, хтось пішов за власним бажанням... Молоді й літні стали жертвами нещасного випадку — на роботі, на службі, на дорозі... Де ще? На щастя, літаки на голови людям більше не падали. Отож, таких випадкових втрат 2004-го більш як тридцять тисяч. Недожили, недолюбили, недодали... Ще тисячі українців унаслідок безглуздих випадків поповнили списки інвалідів, втративши можливість бути потрібними й корисними, що, зрештою, й визначає справжній сенс, на пошук якого витрачають своє життя здорові.
Саме тут, для цілковитого усвідомлення всієї ризикованості життєвої авантюри, варто було б запросити до діалогу страхового агента, бажано, початківця, який із широко розплющеними очима за лічені секунди розставить навколо вас маяки сотень цілком реальних небезпек. Безвихідь, якщо, звісно, вчасно не схаменутися і не вибудувати необхідної лінії захисту.
Скажу відразу, розв’язуючи настільки непросту задачу, апелювати доведеться: а) до себе улюбленого, б) до шефа на роботі, в) до держави, яка завжди щось винна своєму платникові податків. Четвертого не дано. Загалом у будь-якій цивілізованій країні із взаємин цих трьох сторін і складається система соціального захисту, яка в момент кризи має стати опорою людині та її сім’ї. А якість цієї системи визначається не лише рівнем економіки окремої країни, а й умінням сторін домовлятися.
Щодо «себе улюбленого» скажу, що сьогодні всі головні цінності середньостатистичного українця виходять із близького серцю поняття «моє». Мій бізнес, моя дача, моя машина, моя, пардон, канапа. Так, у загальному обсязі приватного сектора страхового ринку 45 відсотків належить страхуванню фінансових ризиків, 40 відсотків — майна, частка ж турботи про власне життя не дотягує в нас і до одиниці. Як, утім, і показник страхування відповідальності. Та про це — нижче. Бо ж у ситуації повальної суспільної байдужості до життя —власного й сусідського — особлива роль дісталася державі, яка разом із працедавцем усе-таки організовує кожному окремому громадянинові певний мінімум захисту. До пакета цього, за прикладом європейських країн, входить обов’язкове державне страхування кількох головних ризиків — безробіття, старості, тимчасової втрати працездатності, народження, поховання, смерті внаслідок нещасного випадку, інвалідності, а також профзахворювання.
На всі зазначені вище потреби ми сплачуємо з власної кишені із допомогою того самого податку на прибуток, який розподіляється між чотирма фондами обов’язкового соціального страхування. Єдиною із цих установ, яка годується виключно коштом працедавця, є фонд, що опікується нещасними випадками на виробництві.
«Залізна логіка» реформаторів
Навряд чи варто претендувати на спеціальний аналіз діяльності цієї глобальної організації — нехай це зроблять експерти. Ми ж відзначимо лише низку показових моментів, що наблизять нас до поставленої мети. Фонд створили 2001 року за образом і подобою німецького соціального гіганта. Та, як мовиться, рецепт один — страви різні.
На той момент 250 тисяч українців, які постраждали на виробництві, залишилися покинутими напризволяще. Підприємства працювали, створювалися, банкрутували, щоб знову народитися. Загалом, виживали в українських реаліях, мало зважаючи на зобов’язання перед колишніми робітниками. 641 мільйон боргу і цілковитої безвідповідальності працедавців спонукали державу до дій. Кучма підписав закон про обов’язкове страхування, і тягар турботи про сім’ї загиблих на виробництві й інвалідів ліг на плечі державного фонду, до правління якого, до речі, на паритетних засадах увійшли представники трьох договірних сторін — профспілок, працедавців і держави. Німці пишаються такою демократичною моделлю.
Такими, що підлягають страхуванню, виявилися всі українські громадяни, які працюють в умовах трудового договору. Нас поділили на 67 класів, залежно від ступеня виробничого ризику, і почали активно підтримувати. Відсоток страхового внеску, який, нагадаю, сплачує виключно працедавець шляхом нарахувань на фонд оплати праці, визначається тим-таки класом і коливається від 0,8 до 13 одиниць. Тим самим за дешево боси купують у фонду соціальний захист офісним службовцям, за дорого — робітникам небезпечних виробництв. Логічно. Що ж до страхових виплат у випадку загибелі або травми, то їхній розмір не залежить від розміру внеску — всі розрахунки здійснюються виходячи із середнього заробітку потерпілого. Тобто ми впритул наблизилися до відповіді на запитання: скільки, приміром, коштує життя українського шахтаря? Згідно з нашим законодавством сім’ї, висловлюючись мовою страховиків, виплатять «п’ятирічку», тобто середній заробіток загиблого, помножений на п’ять років. Таким чином, якщо цей самий заробіток становив, приміром, півтори тисячі, то, виконавши досить просту математичну операцію, можна підрахувати, що життя конкретного шахтаря держава оцінює в 90 тисяч гривень. Сюди ж, заради справедливості, варто додати і пенсію за втрату годувальника, яку одержать від держави його малолітні діти. Ці цифри також беруться не зі стелі, а з того ж таки заробітку, що ділиться на кількість утриманців разом із загиблим. Його частка відраховується, так би мовити, через подальшу відсутність, інша сума розподіляється між усіма з перспективою щомісячних виплат до повноліття.
Ціна життя інтелігента в Україні, звісно, інша. В кишеню вчителя держава щомісяця кладе 500—600 гривень, тому, якщо щось станеться, компенсація для його сім’ї буде втричі нижча за шахтарську. Зазначу, цілком європейський підхід — враховувати в таких випадках можливі доходи загиблого, якби він залишився живим і працездатним. Різниця в одному — в самих доходах. З нашими не те що до Європи — до пристойної країни третього світу не поткнешся... Погодьтеся, річний дохід середнього українця, приміром, у 10 тисяч гривень (та й то з великою натяжкою), і німця — у 40 тисяч євро, — це, справді, «дві великі різниці». Як не крути, виходить, що рівень і ціна життя — поняття одного логічного ряду.
Зазначу, що для подовження цього ряду варто послухати й того самого педантичного німця, котрий щедро поділився з українцем своїм досвідом. Він, до речі, в особі експерта програми TACIS (проект підтримки розвитку системи страхування від нещасних випадків в Україні) доктора Вольфганга Ріке, з найвищих українських трибун уже не вперше натякає, що, мовляв, ви, сусіди, трохи перекрутили пріоритети. Так, аргументуючи унікальність механізму діяльності фонду страхування від нещасних випадків, Ріке застерігає нову владу від революційного бажання об’єднати його з іншими фондами. На думку експерта, практику єдиного соціального внеску, навіть разом зі скороченням витрат на адміністрування і зручністю працедавця, навряд чи варто протиставляти життя громадянина — робітника — виробника суспільних і матеріальних благ. Як виявилося, німці головним завданням такого фонду вважають аж ніяк не підрахунок загиблих на виробництвах із забезпеченням подальших страхових виплат, а розвиток і фінансування програм, спрямованих на профілактику травматизму й охорони праці. «Бо життя, — кажуть, — батька, чоловіка, сина, за великим рахунком, жодною державною страховкою не компенсуєш. Навіть німецькою. Неоціненне воно. Тому його берегти треба».
А нам відповісти, власне, й нема чого. З нашим менталітетом. Як зізнається голова правління фонду Тетяна Степанкова, бюджет українського страхового дітища у постійному дефіциті — влада нова, так само, як і стара, продовжує латати за його рахунок дірки в держбюджеті, публічно даруючи народові додаткові соціальні блага. Але ж блага ці з повітря не беруться. Тому програм охорони праці, тим більше інноваційних, у фонду — катма, а за послугами реабілітації тут — стабільна черга інвалідів, що за традицією супроводжується судовими позовами.
Для повноти картини — додам. 2002-го на шахті Баракова гине 80 гірняків. Головою державної комісії, що розслідує причини аварії, став український прем’єр Віктор Ющенко. Результатом одного з перших його рішень стало створення Державного комітету охорони праці. Логіка була на боці прем’єра. Після ліквідації подібної структури 98-го у країні різко зросла кількість випадків групового травматизму на небезпечних виробництвах. Шахта Баракова стала останньою краплею.
Проте вже 2005-го уряд президента Ющенка, пов’язаний численними передвиборними обіцянками, під гучним гаслом скорочення апарату серед десятка зайвих структур ліквідує і Державний комітет охорони праці. Його функції, але вже без статусу, перейшли під юрисдикцію МНС. На папері. На практиці вже третій місяць поспіль народ із комітету чекає на чіткі пояснення влади з приводу подальшої долі півтори тисячі інспекторів праці, навчального й експертного центру, профільного інституту, чиновників. У Росії, наприклад, департамент нагляду за охороною праці підпорядковується особисто президентові. В Америці ж інспектор цієї служби має стільки прав, що й росіянам не снилося. А в Україні, поки влада заднім числом фабрикує реформи, на полях, шахтах і заводах гине майже дві тисячі людей на рік, а отже, шестеро на день. Це я в продовження розмови про повагу до людського життя — повагу як головний критерій її ціни.
Армійський магазин
Тут у нас усе, знаєте, дешево. І взагалі, якщо придивитися до нього ближче, то й не магазин це взагалі, а так, комісіонка, до якої молодикові з пристойної сім’ї навіть зайти незручно. То він, будьте певні, й не заходить. Не хоче цей забезпечений і освічений хлопчина, киваючи в бік німця-контрактника з 10 тисячами євро в кишені, свій дорогоцінний час і життя Україні задешево віддавати. Кому, власне, все це потрібно? Так Батьківщині й потрібно. Он у Новобогданівці знову снаряди рвонули — військовим саперам на два роки роботи. І без права на помилку, як сказав тамтешній губернатор. А якщо помилка? Ні, ну не для того ж ми демократію будуємо, щоб таких слабаків ростити. А все-таки? Ну, живий залишишся — добре, а ні — так матері твоїй держава компенсує...
Усе. Довоювалася імперія за мир на планеті. У німецьку, громадянську, японську, вітчизняну, холодну... Репресії пережила, Чехословаччину, Афганістан, Чорнобиль... Мільйони загиблих чоловіків. Звичка втрачати — в жінок, не цінувати — в держави, «не заходити до комісіонки — в молодика з пристойної сім’ї». Коло замкнулося. Колись героїчний статус захисника батьківщини опустився до рівня плінтуса. Що, втім, аж ніяк не виключає нещасних випадків на цьому специфічному виробництві обов’язку і честі. Адже сюди регулярно продовжують запрошувати хлопців із робітничо-селянських сімей.
…Відразу після розвалу Союзу молода Українська держава, стурбована своєю тендітною незалежністю, в особливу справу виокремило соціальний захист працівників спеціальних служб і відомств. До категорії тих, хто завжди готовий грудьми й на амбразуру, потрапили представники Збройних сил, МВС, СБУ, державної охорони, прокуратури, податкової інспекції тощо. Пізніше до цих елітарних бойових підрозділів приєдналися народні депутати та інші особливо цінні державні кадри, теж здатні на деякі особисті жертви, щоправда, не за будь-яких обставин. Світ побачив закон, потім низку постанов виконавчої влади, де регламентується порядок соціального страхування на випадок трагічного інциденту. Для цього на той момент не створили окремого фонду, обмежилися послугами страхової компанії «Оранта», частина акцій якої нині належить державі. Схема проста. Держава-гарант щороку на відкриті для кожного відомства спеціальні рахунки перераховує певну суму у вигляді так званого страхового внеску. Компанія-посередник, відповідно до законодавства, здійснює виплати потерпілим.
Щороку до «Оранти» звертається понад 21 тисяча осіб. 16 тисяч із них — за списками Міністерства оборони, 4,5 тисячі — системи МВС. Серед трагедій — смертельних випадків у військовому відомстві в середньому 120 на рік, у МВС за часи незалежності загинуло 865 сержантів і офіцерів, у 525 із них залишилися малолітні діти. Сьогодні у лавах Збройних сил служать 265 тисяч осіб, у органах правопорядку трохи менше. Не треба бути досвідченим андерайтером, аби припустити, що дві ці категорії перебувають десь в одній площині фахових ризиків. Проте з огляду на існуючі закони та підзаконні акти життя військовослужбовця та міліціонера в Україні оцінюється по-різному.
На солдата і генерала Збройних сил (різниці ніякої) працює постанова №627 від 19.11.1992, а також закони про державну соціальну допомогу, про бюджет, про систему обов’язкового страхування, тощо. Так от, страхову виплату за загибель військовослужбовця держава дозволила собі визначати з огляду на фінансові можливості бюджету. Сьогодні, приміром, спираючись на дещо неконкретне поняття одного прожиткового мінімуму, що з причин, лише їй, державі, відомих, становить 85 гривень, сім’я загиблого одержить сто таких мінімумів, тобто ті ж таки 8 тисяч 500 гривень.
І байдуже, сталася трагедія під час виконання службових обов’язків чи в період проходження служби. У цьому — ще одна юридична заковика, що відповідно виявляється у так званих пунктах 2а і 2б. Зазначу, що за пунктом 2б, себто коли «солдат спить, а служба йде», така ж сама страхова виплата — 8500 гривень — призначена й за міліціонера. Коли ж працівник правоохоронних органів безпосередньо розпочинає боротьбу з порушниками, в дію вступає постанова №59 від 29.06.91 р. і її нова редакція за №627 від 19.11.92 р. зі своїм пунктом 2а. Ось тоді рахують окладами і за десять років. Тож, якщо цинічно прикинути, виходить не менш як 100 тисяч гривень за душу. Зазначу, що до категорії військовослужбовців прирівняні, приміром, офіцери СБУ, системи виконання покарань, життя ж депутатів, прокурорів, працівників податкової служби держава купує за міліцейськими розцінками.
До речі, є й нюанси, що в певному сенсі зводять нанівець таку різницю. Щирість государевої турботи досить показово характеризує, наприклад, довга черга до «Оранти». Згідно з законом і інвалід, і сім’я загиблого мають одержати належні виплати у семиденний термін. Так от, за списками Міністерства оборони постраждалі ставлять підписи лише за грудень минулого року, по лінії МВС — за лютий цього.
Дорожнім котком підрівняв позиції мужів у погонах і новий міністр МВС. Так, даїшник при виконанні в Юрія Віталійовича зветься «собакою», а як щось станеться, виходить, він-таки й герой. У солдата картина, вибачте, з точністю до навпаки. Якщо виходити з загальної державної концепції. І хто ж із них у глобально-ціннісному плані в більш поважному становищі, навіть і не знаю. Проте честь і шана міліцейським генералам, які свого часу пролобіювали у вищих кабінетах бодай посмертні інтереси своїх підлеглих. Інше запитання: чи справедливо за рахунок інших? Та гадаю, що дружина розстріляного злочинцями торік у Донецьку працівника ДПС уже відповіла на нього своїм мовчанням. Як, утім, і мати солдата, котра одержала на руки 8500. Адже не в посмертних сумах річ, а в ставленні системи до живих синів, чоловіків, батьків, усе ще готових на амбразуру за свою дешеву батьківщину.
Форс-мажор по-українському
Днями у Хмельницькій області кукурузник, що здійснює хімічну обробку цукрового буряку, зачепив колесом жінку, котра з землі координувала дії пілотів. Маячня, та й годі! Жінка, втім, загинула. Аналізуватимуть трагедію експерти Фонду обов’язкового страхування від нещасних випадків і, можливо, суд, якщо близькі подадуть позов із вимогою компенсувати моральну шкоду.
Звісно, кукурузник — не Ту, а одна українська жінка — не 80 іноземців. Проте на словах «моральна шкода» державу, як і раніше, переклинює. Та якщо в районному суді просто кивають убік нового Цивільного кодексу, що так і не вирішив цієї проблеми, то в Міністерстві юстиції констатують: в Україні немає системи, коли держава відповідає перед громадянином. І це вже щось. Адже чітко усвідомити проблему — означає наполовину її вирішити.
Сьогодні спеціальна державна комісія має намір грунтовно вивчити скнилівську тему, з її судами, вироками та позовами, щоб на рівні закону врегулювати. Питання про суми, на які держава готова піти, коментуючи мільйонні претензії родичів постраждалих, поки закрите. Чиновники розмірковують лише про можливість створення такого собі досудового варіанту вирішення подібних проблем, коли буде чітко зафіксовано верхню межу обов’язкової компенсації. Юристи вивчають місцевий і зарубіжний досвід. Така практика, до речі, має місце у Штатах. Там людина звертається із позовом до суду лише в разі незгоди з розміром запропонованої виплати. «Але бюджет України дуже відрізняється від американського, — кажуть у міністерстві. — Керуватимемося власними можливостями, спираючись на вже існуючий досвід того ж Фонду обов’язкового страхування нещасних випадків. А можливо, це будуть зовсім інші підходи».
Здається, членам комісії доведеться з головою зануритися в українське законодавство і, можливо, не лише звернути увагу на проколи, а й системно врегулювати й уніфікувати підходи, пов’язані з позицією держави щодо втраченого людського життя як такого. В держави з’явився шанс навчитися шанувати своїх громадян. Шкода лише, що для цього потрібно буде спочатку збити літак, а потім залишити на льотному полі десятки життів.
З іншого боку, тест на Скнилів — це тест на рівень правової культури суспільства. І баченням самих лише юристів, навіть найпрофесійніших, тут не обійтися. Голова правління страхової компанії «АСКА-життя», відомий експерт фінансового і страхового ринків Галина Третьякова, каже, що якби така трагедія трапилася у розвиненій європейській країні, їхня система не виявилася б настільки безпорадною. З елементарних причин. У тій-таки Німеччині з 68 мільярдів щорічних страхових премій 55 мільярдів — у компаній, які страхують життя людини (понад 90%). Причому німці, приміром, страхують не лише літак як цінне майно і життя льотчика як неоціненний дар, а ще й відповідальність і пілота, й організаторів будь-яких масових шоу. Отоді на компенсацію держави могли б претендувати лише ті, хто не ввійшов у це широке коло. А їх там одиниці.
«Демократія, — каже Третьякова, — досить меркантильна штука. Кожен дбає лише про власні інтереси. І, повірте, держава зовсім не зобов’язана обдаровувати нас золотим дощем із сотень страховок і не завжди виправданих соціальних гарантій. Проте вона має забезпечити права й обов’язки всіх суспільних гравців. Я вважаю, що працедавець, приміром, не має виплачувати компенсацію слюсареві, який потрапив в аварію через те, що був п’яний. Я вважаю, що ніхто не зобов’язаний оплачувати мені лікарняний листок, куплений внаслідок якихось обставин. Та водночас країна, в якій я живу, зобов’язана забезпечити мені принаймні два моменти — можливість самореалізації і вибору. Вибору професії, роботи, зарплати, тієї ж страхової компанії: приватної або державної — не важливо. Головне, щоб мені — громадянинові допомогли вибудувати ту саму лінію захисту, яка у випадку трагедії не завела б у глухий кут. І вже, звичайно, якщо в мене самої щось не виходить, через серйозні на те причини, напевно, я претендуватиму на якісь соціальні преференції, запропоновані мені моєю державою. Це якщо ми збираємося до Європи. Проте якоїсь виразної концепції стосовно цього в Україні нині немає».
Людмила Шангіна, експерт Центру Разумкова, впевнена, що дискусія, незважаючи на її прямолінійний характер, пов’язаний зі спробою оцінити те, що оцінити не можна, у принципі, від початку лежить у площині людських взаємин. Відносин, які тримаються на трьох основних китах — моралі, політиці та праві. «Аморальні люди ніколи не зможуть вести моральну політику, — каже Шангіна. — Аморальні політики ніколи не зможуть покласти на одну шальку терезів своє право і право якогось дядька Івана. Але коли ця, в принципі, дуже проста річ станеться, коли між громадянином у кріслі і громадянином у полі буде поставлено знак рівності, тоді можна буде говорити про багато речей. Зокрема й про відповідальність держави перед людиною, і про повагу до її життя, що й знайде свій вияв у законах цивілізованої європейської країни».
…На п’ятій горі, за легендою, жили боги давньої поганської країни. Піднятися туди — стало ще одним випробуванням для гнаного християнського пророка Іллі. Люди не чекали на його повернення. «І буде покараний той, хто наважиться!» — вирішили вони. Та Ілля повернувся і розповів, що на цій горі ніхто не живе...
Бо ж жодна вершина світу не зрівняється з тією, яку люди можуть побудувати у власній душі. Тільки на шляху до неї не залишають стомлених і не забувають померлих. І лише досягнувши її, можна уникнути порожнечі.