П’ять років без Амосова

Спогади про великих людей так само корисні, як і їхня присутність.

Сенека

У по-різному сприйнятому суспільством проекті телеканалу «Інтер» і Савіка Шустера прозвучали перші імена, запропоновані для включення до списку Великих Українців. Серед названих кандидатів лише раз і немов би мимохідь висвітилося ім’я Миколи Амосова. А либонь саме його діяння на ниві лікування, медичної науки та біологічної кібернетики в поєднанні із самобутньою літературною творчістю багато в чому сприяли інтелектуальному іміджу України в ХХ столітті. П’ять років тому — 12 грудня 2002 року — Микола Михайлович Амосов пішов від нас, залишивши після себе унікальну спадщину. Раніше на шпальтах «Дзеркала тижня» уже писалося про те, що ця спадщина, як і примітний досвід, і визнані у світі новації мудрого лікаря та вченого, стали науковим надбанням сьогодення і майбутнього. А ще залишив по собі Микола Михайлович добру і вдячну пам’ять як істинний патріот країни, де він прожив і творив більш як піввіку, де завершив свій подвижницький життєвий шлях і в землі якої похований. Зберегти цю пам’ять — наш обов’язок. Адже «пам’ять — це історія», писав Френсіс Бекон.

Пролог

Разом із найближчими учнями і співробітниками Миколи Михайловича згадую один із знаменних для його друзів і шанувальників день — 6 грудня 2001 року. Прохолодний зимовий ранок. Виходжена за останні десятиріччя вулиця — узвіз Протасів Яр. Тут у клініках і лабораторіях Інституту серцево-судинної хірургії, більше відомому широкій публіці як інститут Амосова, у звичних турботах початку трудового дня цього разу домінує атмосфера очікування. Пожвавлення і піднесений настрій помітно не лише у персоналу, а й серед хворих, як завжди, в усьому інформованих. Сьогодні день народження творця інституту і його почесного директора. Вже чутно перші вітання, супроводжувані дружніми рукостисканнями, обіймами, врученням квітів. Але винуватець торжества не схильний порушувати розпорядок, до речі, ним же самим установлений. Він присутній на обов’язковій ранковій конференції, де чергові лікарі повідомляють про вчорашні операції і обговорюють майбутні втручання, бере участь в обході хворих. І тільки потім, уже в кабінеті, приймає прибулих привітати його, розмовляє з ними, обмінюється новинами, ділиться враженнями. А цього разу ще й вручає свою щойно видану книжку.

Це нове перероблене видання його мемуарів «Голоси часів». Книжка ця — скорочена і наново відредагована Миколою Михайловичем версія спогадів, виданих під тією ж назвою три роки тому в Києві (у видавництві «Оранта-Прес»), а через рік і в Москві (у відомому видавництві «Вагриус»). На обкладинці — портрет усміхненого автора. В руках одна з його книжок, розгорнута на сторінці із зображенням худорлявої постаті Амосова, котрий виконує фізичні вправи. Близький і дорогий мені образ багаторічного старшого друга.

У пам’яті спливають його слова, судження, завжди неординарні, афористичні висловлювання — несподівані і гранично точні. У редакторській анотації до книжки повідомляється, що автор цього мемуарного видання — академік Національної академії наук України, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської і трьох Державних премій, відомий численними працями в різних галузях науки, а також літературними і публіцистичними творами, опублікованими більш як тридцятьма мовами. А далі йде звернення до читача вже самого Миколи Михайловича. Воно лаконічне й по-амосовськи відверте й точне. Прозвучали в ньому й такі сумні слова: «Начебто є ще сила, але вже знаєш: кінець близький, майбутнього немає. Значної справи не зробиш. Залишаються розмірковування і минуле». Незвичайна це спадщина — амосовські розмірковування. Про них, а також про мемуарні розповіді і піде мова в цих пам’ятних замітках.

Особистість

Його виступи завжди викликали широкий інтерес. І хоча лаконічна й образна амосовська стилістика може видатися не дуже звичною, іноді категоричною й навіть зайво жорсткою, вона безсумнівно привертала до себе і ще привертатиме підвищену увагу, оскільки полегшує сприйняття аналізованих фактів, викладених теоретичних побудов і ідей.

Окрім наукової та літературної спадщини, лишив нам Микола Михайлович і вражаючі плоди своїх практичних діянь. Це й інститут, якому присвоєно його ім’я, і вірні послідовники в наукових і практичних лікувальних закладах, і потужна амосовська школа вчених-хірургів, серед яких відомі своїм найвищим професіоналізмом Г.Книшов, М.Зіньковський, А.Руденко, В.Максименко. Це і наступники Миколи Михайловича по створеній ним науковій школі біологічної кібернетики. І ще створений за його ініціативи журнал «Серце і судини», п’ятирічний ювілей якого недавно відзначила медична громадськість. На ювілейних урочистостях прозвучали слова одностайної подяки на адресу лікарської династії Амосових — засновників цього видання. Сьогодні журнал «Серце і судини», очолюваний членом-кореспондентом Академії медичних наук України Катериною Амосовою і професором Володимиром Мишаловим, — один із найбільш цікавих і докладних вітчизняних кардіологічних журналів. Усе, про що згадувалося вище, — і інститут на старій гористій київській вулиці, названий ім’ям Амосова, і його соратники — кардіохірурги, біокібернетики, і згадане видання — реальне втілення в життя шанування і пам’яті нашого видатного сучасника.

Свої нотатки про мемуари та роздуми М.Амосова хотілося б завершити словами його великого попередника Миколи Пирогова. Ці слова жалю і заклику далеко не всім відомі, адже його «Щоденник старого лікаря» уже давно не перевидають. А сказано в цих давніх нотатках таке: «...одвіку повелося довідуватися про інших через інших. Мало охочих писати автобіографії. Однім ціле життя ніколи, іншим зовсім не цікаво, а іноді й соромно, озирнутися на своє життя, не хочеться згадувати минулого; інші — і з найбільш мислячих — думають, що опісля справді писати про себе нічого; усе буде передано іншими; нарешті, багатьох утримують страх і різного роду розмірковування. Звісно, у наш скептичний час довіра до відкритої сповіді ще більше втратилася». Додам від себе: визначення «скептичний», мабуть, повною мірою можна застосувати до умов нинішнього буття, до нашого суспільства, його непростої і важко прогнозованої еволюції.

Та все ж, попри те що сьогодні багато в чому домінує скептицизм стосовно не лише минулого, а й нинішнього, Микола Амосов вирішив нагадати і порозмірковувати про нього на основі власного досвіду. Досвіду, в якому чітко проглядаються риси минулих подій, специфічні особливості різних етапів суспільного розвитку протягом прожитих і пережитих літ. Погодьмося із Сергієм Довлатовим, який тонко підмітив, що в хороших мемуарах завжди є другий сюжет (окрім власного життя автора). У спогадах М.Амосова його розповідь про особисте, про професійну діяльність, науку і творчість, про нескінченні, іноді болісні, роздуми органічно пов’язана з хронологією суспільних подій і особливостями свого часу. Найповніше це знайшло своє відображення у його унікальній праці «Енциклопедія Амосова».

«Не таїтиму, — писав Микола Михайлович, — що був дуже збентежений, коли видавництво «Сталкер» запропонувало мені написати книжку з такою претензійною назвою — «Енциклопедія Амосова». Не втримався — погодився взятися. Але не марнославство було головним мотивом. Випала нагода наново переглянути старі ідеї і по змозі привести їх у відповідність із сучасним станом науки. Зробити примітку, не закреслюючи, однак, того, що писав раніш». А ми з вами, небайдужий читачу, дістали щасливу можливість ознайомитися з результатом піввікової творчої діяльності мудрого лікаря, ученого, громадянина совісті і патріота нашої країни.